Горлівський напрямок завжди був і донедавна залишався одною з найзапекліших ділянок фронту. Проте останній місяць тут тихо, говорить Радіо Свобода один з командирів морської піхоти. Його підрозділ утримує українські позиції неподалік від Горлівки, і якщо на початку літа тут гатили і з мінометів, і зі стрілецької зброї, і з гранатометів, то зараз бійці тільки спостерігають зростаючі укріплення проросійських бойовиків. Командир із позивним «Яструб» – уродженець Криму, один з 2742 матросів і офіцерів, що залишились вірними присязі. В інтерв’ю Радіо Свобода «Яструб» розповів про свою військову кар’єру та пригадав рідний півострів.
– Ви почали військову службу ще в Криму?
– Так, після строкової служби я підписав контракт в Сімферополі. Пішов служити в 406-ту берегову артилерійську групу, служив артилерійським розвідником. Після цього до нас понаїхали росіяни, тримали нас в облозі. Після того, як усі військові частини повиходили, вийшли і ми. На автобусі нас вивезли до Запоріжжя, в Миколаєві ми пройшли бойове злагодження, а потім нас прикомандировували до морської піхоти. Тоді я і зрозумів, що хочу служити «морпіхом» – мені сподобалась бойова підготовка і все інше.
Я брав участь в бойових діях на ділянці фронту, яка тоді називалась «сектор М» (Маріуполь). Коли ми вийшли в тил для відновлення військової техніки, яку вогнем пошкодили сепаратисти, я вступив до військової академії.
Чотири роки там навчався – найкращий курс, найкращі хлопці поряд. А потім пішов служити до морської піхоти, тут в мене колектив також відмінний. Люди сюди проходять відбір, і фізичний, і психологічний. Те, чому навчились на полігоні, відпрацьовуємо в зоні ООС.
– Останній місяць тут спокійно?
– Так, але до цього припинення вогню нас так «нормально обстрілювали». Коли ми тільки сюди заїхали, перші дні по нашій позиції ніхто не вів вогонь. Минуло три дні і всю нашу посадку почали обстрілювати з калібру 7,62. Я доповів комбату, він сказав відпрацювати з кулеметів. Ми відпрацювали, і у відповідь вони збільшили свій калібр, почали стріляти з 12,7, напевно з кулемету «Утьос».
Ми вирахували звідки вони б’ють і почали також стріляти з великокаліберних кулеметів. Потім тиша, десь тиждень тиші. Потім знову почалось – і по нас, і по сусідніх позиціях. Ми знову великокаліберними кулеметами. По сусідній позиції були обстріли і з мінометів, і з підствольних гранатометів. У моїх хлопців там ціла колекція снарядів, що не розірвались, та осколків.
А зараз вже місяць тиші і вони навіть не рухаються, тільки риють і в нашу сторону, і у себе там мережу підходів і окопів. Маскують позиції, тому що незабаром буде осінь, а потім зима, зелень спаде, і вони не зможуть так приховано висуватись. Протягом цього місяця навіть з автомату ніхто не стріляв. Ми інколи чуємо тільки вибухи – або підривають землю для окопів, або якісь самовибухи в них.
– Чи згадуєте ви те, що було в Криму в лютому-березні 2014 року? Що відчуваєте зараз?
– Хочеться повернути Крим. Не тільки мені, але і всій моїй родині, і всім моїм друзям. Всі, хто вийшов з Криму, хочуть повернутись назад. Я так скажу, в нас там «файне місце», море поблизу, і друзів багато там залишилось. Не тих, хто залишився служити в російській армії, а тих нормальних хлопців. Тих, хто зараз таємно малюють в Криму прапори України, на стінах пишуть «ПТН – ПНХ». Яких зараз російська поліція розшукує. Нічого, ми ще Крим повернемо.
– Після анексії туди не їздили?
– Як тільки вийшли звідти, то все – шлях туди закритий. Ті, хто вийшов в 2014 році, підтримують відносини. Нещодавно в Одесі я зустрів хлопця, який колись був сержантом, а зараз офіцер. Спілкуємось багато, вітаємо одне одного із днями народження. На весілля ходимо, коли хтось одружується, або заміж виходить. З Криму ж дівчата також виходили, не тільки хлопці.