22 серпня на Київському кінофестивалі «Молодість» відбулась українська прем'єра «Забутих» – українсько-швейцарською фільму, в центрі якого – доля людей на окупованих територіях Донбасу (тут більше про сюжет). 3 вересня стрічка виходить у всеукраїнський прокат. Радіо Донбас.Реалії поспілкувалось з режисеркою Дарію Онищенко напередодні української прем'єри.
– Даріє, прочитав Вашу біографію: ви у 2005-му переїхали до Німеччини, там навчалися. Фактично, живете на дві країни. Зацікавилися темою людей на окупованій частині Донбасу. Чому вона вас так схвилювала?
Події, які відбувалися навколо, вже були настільки масштабними, настільки жахливими, що захотілося говорити про сьогодення
– Десь за рік до Майдану я працювала над однією історією, де дія відбувалася наприкінці 80-их, і йшлося про Українську гельсінську групу. Тобто також про борців за незалежність України, за збереження української мови та культури. Потім трапився Майдан, я тоді була вагітна своєю другою дитиною. І світ перевернуся – думаю, не тільки для мене. І в той рік, коли почалася війна, мені не одразу вдалося почати знову працювати. Хотілося діяти і якось допомагати. Я тоді займалася волонтерством, а коли я повернулася до сценарію, то всі ці події, які відбувалися навколо, вже були настільки масштабними, настільки жахливими, що захотілося говорити про сьогодення.
Дарія Онищенко під час прем'єри на кінофестивалі «Молодість»
Тому тепер історія відбувається в Луганську. Ми збирали багато інформації, багато спілкувалися з переселенцями, з людьми, в яких родичі та друзі залишилися на окупованих територіях. Також під час роботи над проєктом до мене зверталися, не називаючи своїх імен, люди з окупованих територій, і наша історія побудована на реальних подіях і реальних персонажах.
– Тобто спочатку Ви писали сценарій про події Майдану, а потім – перемкнулися на людей на непідконтрольній частині Донбасу?
– Ні, я писала сценарій про Українську гельсінську групу, де все відбувалося наприкинці 80-их, а потім – так, з неї вийшла сучасна історія. Я відхилилася від початкової ідеї й почала робити новий сценарій.
– Такий великий стрибок. Розкажіть про людей з окупації та переселенців: ви з ними спілкувалися. Зараз стежите за їхнім життям, якось спілкуєтеся з ними?
Ми назвали цей фільм «Забуті», бо мені найбільше запам’яталося те, що люди відчувають себе забутими
– Переважно, це була переписка в соцмережах. Звичайно, люди, які не можуть звідти виїхати, бояться називати свої імена, бояться за своїх дітей, роботу і так далі. Також ми брали інтерв’ю в переселенців, у людей, які вже опинилися на нашій території, й багатьом з них дуже важко вдається влаштувати нове життя. Все це і привело нас до того, що ми назвали цей фільм «Забуті», бо з усіх цих інтерв’ю, розмов мені найбільше запам’яталося те, що люди відчувають себе забутими. Забутими державою, Україною. А ті хто приїжджає до Києва, наважується залишити все своє тамтешнє життя, відчуває себе нікому непотрібним тут. Тому і така назва.
– Коли ви знайомилися з цими реаліями, життям в окупації – там багато таких деталей як комендантська година, особливості спілкування членів угруповань «ЛНР» з людьми, як навчають дітей «родину любить» – що вас вразило найбільше, коли ви з цим знайомилися і збирали фактаж?
– Взагалі, все, що мене вразило, я й намагалася показати в цьому фільму. Так, ви правильно сказали, коли дітям даються в руки зброю, коли розповідають, що війна – це щось, чого треба прагнути, це жахливо. І головне, коли налаштовують вже на агресію з боку твоїх сусідів, інших держав. Це пропаганда, яка ведеться з Росією весь час. І це факт не тільки на окупованих територіях. Я дивилася дуже цікавий документальний фільм німецького телеканалу про те, як при монастирях у Росії священники також навчають дітей використовувати зброю, стріляти з «калашникових», аби готуватися до великої війни з заходом. Ця пропагандистська робота РФ розповсюджується і на окуповані території. Люди зовсім не мають доступу там до нормальних ЗМІ. Це ускладнює нашу інформаційну політику, і ми просто втрачаємо людей, яких могли б, напевно, все ж таки переконати в тому, що ці території мають знову стати частиною України.
Кадр зі стрічки «Забуті»
– У вас всі герої фільму – проукраїнські. Це таке подружжя, яке розмовляє українською мовою, й всі налаштовані більш-менш проукраїнсьи, це хлопець 17-ти річний, який вивішує український прапор на будівлі школи. От ви вважаєте забутими тільки проукраїнських жителів Донбасу?
Є така категорія людей, до якої найбільше зневаги – це ті, яким в принципі, все одно
– Герої у мене в фільмі дуже різні. Показані різні точки зору. Наприклад, хлопець Андрій, він живе на Донбасі, розмовляє російською мовою, але має проукраїнську позицію. Ніна, яка опинилася там, викладає українську мову і виросла на українській культурі. Напевне, сама з Західної України, а її чоловік з Донбасу. Тобто історії різні, і також я показую їхніх друзів, які перейшли не те щоб на сторону сепаратистів, а знаєте... є така категорія людей, до якої найбільше зневаги – це ті, яким в принципі, все одно. Які просто підлаштовуються під ті умови життя, що є навколо. Їм би тільки заробляти гроші, аби їх ніхто не чіпав. Тобто не виявляють якусь свою громадянську позицію. Я показую в фільмі і таких людей. Моя головна героїня – Ніна, вона з дуже сильними моральними переконаннями. Вона готова боротися з несправедливістю в Луганську навколо себе, а поруч з нею – її найближчі друзі, яким все рівно. Які просто пливуть за течією.
– Як думаєте, українцям варто думати і про тих людей, яким все одно? Або про тих, які співпрацюють з російським режимом? Чи треба орієнтуватися на більш-менш проукраїнських людей, про яких ви розповідаєте, що вони різні – але, як на мене, їх об’єднує тема принаймні лояльності до України і нелояльності до цього угрупування «ЛНР».
– Я думаю, що це питання більше до політиків, але якщо ми коли-небудь хочемо повернути ці території, справді на це сподіваємось... Мені здається, нам треба готуватися до того, що ми будемо мати справу з великою кількістю людей, які будуть мати проросійську позицію.
Мені б дуже хотілося, щоб цей фільм також побачили в Росії, а зараз і в Білорусі, бо і там є відсоток думаючих людей
І з цими людьми потрібно якось працювати. Працювати я не маю на увазі – пропагандистськи налаштовувати на щось. Ні, людям потрібно давати можливість думати і обирати, показувати різні боки однієї медалі. І це саме я роблю в фільмі. Я не хотіла, щоб цей фільм був політичним чи пропагандистським. Я не показую там тільки мою громадянську позицію. Я даю глядачу можливість зробити власні висновки. Мені б дуже хотілося, щоб цей фільм також побачили в Росії, а зараз і в Білорусі, бо і там є відсоток думаючих людей. Ми бачимо очі цих людей на вулицях Білорусі, ніхто не очікував, що їх буде так багато. Одразу згадуються часи Майдану.
– Розкажіть про ці скульптури, з яких починається фільм (там відтворена інсталяція «Армія клонів», що до війни експонувалась у донецькому музеї «Ізоляція», а потім була перетворена бойовиками на мішені для стрільб – ред.). Ви в одному з інтерв’ю згадували, що вперше побачили їх у Мюнхені, і вони вас дуже вразили. Що вас вразило і зачепило?
Скульптури на відкритті МКФ «Молодість» 22 серпня 2020 року, Київ
– Так, у Марії Куликовської (художниця – ред.) проходила виставка в Мюнхені, я побачила скульптури. Не знаю, від них ішла дуже-дуже сильна енергетика, я взагалі люблю скульптуру. По-перше, це незвичайні скульптури, вони зроблені з мила. Вона знімає зліпки з власного тіла. Дуже цікава робота. І в них є щось таке... І естетична краса, і ніжність, і сильна енергетика. І потім я звернулась до Марії. Запропонувала якось використати ці скульптури в моєму фільмі. Я ще не знала на той момент історії, яка з ними трапилася в 2014 році, коли на колишній завод «Ізоляція», де на той момент знаходився арт-центр – увірвалися сепаратисти, розстріляли там людей і досить демонстративно перед камерами пропагандистських телеканалів розстріляли тоді і скульптури Марії. Її саму було внесено в список заборонених художниць Росії, вона родом з Криму, і от через свої виставки, роботи вона завжди продовжує розповідати про події у себе на Батьківщині. Ми тоді домовилися, що вона зробить в моєму фільмі арт-перфоменс. Вона, власне, є такою відомою перфомеркою, робить свої перфоменси по всій Європі. Зараз відкрила школу політичного перфоменсу в Україні. І це свого роду поєднання двох різних видів мистецтва в одному, експеримент. Окрім цього, Марія також зіграла епізодичну роль в цьому фільмі. Вона грає журналістку пропагандистського телеканалу, втілюючи образ людей, який вона сама ненавидить і зневажає. Це для неї була також цікава робота, акторський дебют. І свого роду реванш власних переконань.
– Ви, я так розумію, приїжджаєте до України, до рідного Києва. Чи стикаєтеся зі ставлення українців до людей, які приїжджають з окупованої частини Донбасу? Ви там у фільмі торкаєтеся цієї теми, що це певна дискримінація, що вони з Луганська, з Донецька, і самі винні в своїх проблемах. Чи це вже така сталість, даність в українському суспільстві? І звідки це взялося, на вашу думку?
– Так, я в Україні буваю дуже багато. Я багато років живу між Німеччиною і Україною.
Ставлення до переселенців в Україні можна порівняти зі ставленням до біженців з Сирії чи Афганістану в цій же Німеччині
Минулий рік, коли були зйомки, я майже весь час була в Києві, й зараз от знову лечу до Києва (Дарія представляла фільм на МКФ «Молодість» 22 серпня – ред.). Мені завжди кидається в очі останній час таке високомірне та зневажливе ставлення до переселенців. Це відчувається в розмовах з таксистами, зі знайомими, в транспорті – скрізь. «Понаїхали з Донбасу» і так далі. Це можна порівняти зі ставленням до біженців з Сирії чи Афганістану в цій же Німеччині. Це якийсь власний всім людям страх до чогось невідомого. Коли хтось приходить на твою територію з чужини, і ти вже заздалегідь маєш якісь упередження до цих людей.
Важко собі уявити, коли ти справді залишаєшся все: свій дім, бізнес, можливо, навіть хворих батьків. І заради дітей їдеш на українську територію, а потім опиняєшся в ситуації, коли ти нікому не потрібен
Але, наприклад, у Європі люди розуміють на прикладі Другої світової війни, що біженцем може опинитися кожен з нас. Ця загроза завжди існує, й традиція допомоги біженцям, переселенцям в Європі досить розвинена. У нас, на жаль, її нема. І звичайно є якийсь процент людей, які приїжджають, які також мають якийсь кримінальний бекграунд і поводяться не так, як хотілося б, чи, напевне, є частина людей, яким просто не вистачає освіти. Через них складається імідж негативний щодо всіх переселенців. Але я знаю дуже-дуже багато прикладів інтелігентних, талановитих людей, підприємців. Із зовсім різних прошарків, які приїхали з Донбасу і змогли якось налаштувати нове життя і боряться кожен день за виживання. Бо це важко собі уявити, коли ти справді залишаєшся все: свій дім, можливо, бізнес, який будував все життя, можливо навіть хворих батьків. І заради дітей їдеш на українську територію, а потім опиняєшся в ситуації, коли, власне кажучи, ти нікому не потрібен.
– Даріє, нас слухають на окупованій частині Донбасу. Якщо хочете, можете звернутися до людей там.
Ми повернемо навіть Крим. Завжди будуть залишатися люди, які продовжують за це боротися, а ми як митці маємо також робити свій внесок в це
– Важко так швидко підібрати вірні слова. Я просто хотіла б сказати, що ми, ті хто працював над цим фільмом, дуже сподіваємось, що ви побачите: ми не забуваємо, що на непідконтрольних територіях зараз все рівно є наші громадяни, наші українці. І ми – єдина країна. Я справді вірю, що нам вдасться повернути території, ми повернемо навіть Крим. Завжди будуть залишатися люди, які продовжують за це боротися, а ми як митці, режисери, сценаристи, маємо також робити свій внесок в це. І я буду продовжувати також все для цього робити.