«Міф Кравчука» і війна на Донбасі. Що Кравчук здатний зробити в Мінську?

(Рубрика «Точка зору»)

Усі вже звикли, що тривають нескінченні Мінські переговори, які ніякої помітної користі Україні не дають; як казав один діяч у ХІХ столітті: «Користь сумнівна, а шкода можлива».

І раптом – пертурбація: президент України Володимир Зеленський призначає провідним українським представником у Мінську експрезидента Леоніда Кравчука, а на допомогу йому вводить у переговорну групу експрем’єра Вітольда Фокіна.

Чим ці «політичні патріархи», яким понад 80 років, кращі за іншого експрезидента, Леоніда Кучму, який, схоже, рятуючи свою репутацію, пішов з посади голови представництва України на цих переговорах у столиці Білорусі?

Колишній президент України Леонід Кучма, якого знову призначено головою української делегації на переговорах у Мінську, під час брифінгу в Києві, 3 червня 2019 року

Цікаво, чим насправді керувався президент Зеленський, ухвалюючи таке цікаве кадрове рішення? Згадаймо, що Кучма встигнув погодитися на формулу Штайнмаєра, що є вкрай невигідною для України, над усе в російському прочитанні цієї формули. Росія дедалі більше тисне на Україну в Мінську, оскільки тиск на Зеленського та його команду виявився для Кремля доволі продуктивним. Росія завжди тисне на тих, хто дозволяє на себе тиснути. На впертих і непохитних Москва здебільшого не тисне, бо немає сенсу. То невже ж хтось на Печерських пагорбах вважає, що Кравчук стане рятівником?

Зеленський щодо Кравчука виявився в полоні міфу, який сам Леонід Кравчук наполегливо і старанно будував протягом років у різних ЗМІ, у численних публічних виступах і заявах. Мовляв, є такий великий і мудрий Кравчук із велетенським досвідом, який знає щось таке, чого інші українські політики не знають. Зеленський не взяв до уваги, що Кравчук уже 26 років не має стосунку до реальної української політики, лише інколи перебуваючи на її маргінесі (номінальне перше місце у списку СДПУ(О), виборчий блок «Не Так!», роль весільного генерала у конституційній асамблеї Януковича і так далі).

Зеленський явно переоцінює авторитет Кравчука в українському суспільстві, коли доручає йому ризиковану місію, внаслідок котрої перший президент України може геть втратити той свій позитивний імідж, який ще існує. Ну, а Вітольда Фокіна взагалі мало хто в сучасній Україні пам’ятає. Був колись давно такий невдалий прем’єр-міністр…

Вітольд Фокін, прем'єр-міністр України у 1991–1992 роках. Київ, 28 лютого 2008 року

Звісно, на Кравчука і Фокіна можна буде покласти відповідальність за всі далеко не героїчні дії команди Зеленського в Мінську. Однак, хоч би що там робили дідусі Кравчук і Фокін, уся відповідальність все одно лягатиме на президента Володимира Зеленського. Політичний масштаб Кравчука нині зовсім не такий великий, щоб за ним можна було приховати всі неподобства Мінських перемовин, вже існуючі та майбутні…

Чи взагалі існував «великий і мудрий політик»?

Якщо згадати діяльність першого президента України, то там не тільки проголошення незалежності (що Кравчук досі вважає своєю особистою заслугою), але й утрата ядерної зброї, передача майже всього Чорноморського флоту Росії, фактична окупація Севастополя і Криму Росією, легітимація потужної «п’ятої колони» північно-східного сусіда і багато іншого.

Розрізання стратегічного бомбардувальника Ту-22 на військовому аеродромі біля Полтави, 12 листопада 2002 року. Літак знищено в рамках відмови України від ядерної зброї, що було обумовлено Будапештським меморандумом, підписаним у 1994 році. Згідно із цим Меморандумом США, Росія і Велика Британія зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України

Особливості політичної ментальності Кравчука особливо яскраво проявилися в 1991–1994 роках, коли йому вперше довелося наразитися на агресивну політику Російської Федерації та фактичні територіальні претензії з її боку в Криму і Севастополі. Нерішучість, тупцювання на місці, постійні спізнення з діями там, де треба було діяти блискавично… Цю неприпустиму уповільненість у кризових ситуаціях Кравчук маскував під «виваженість» і свою знамениту здатність «ходити між крапельками». Але що було ефективним за так само нерішучого Горбачова, потім стало відверто провальним…

Це далося взнаки під час розподілу Чорноморського флоту (який базувався на території України, був збудований переважно Україною і весь мав належати Україні!), коли Україна не отримала практично нічого, а все захопила Росія завдяки боягузтву українського керівництва на чолі з Кравчуком. Військовий журналіст, капітан І рангу ВМС України Микола Савченко у книзі «Анатомия необъявленной войны» так описував ту ситуацію: «Політика держави на переговорах з Російською Федерацією все більше нагадувала тупцювання на місці, а потім і рух назад. Важко сказати, хто зробив півкроку назад, але він став початком повільного відступу, що перетворився згодом на позицію поступок і «здачі бастіонів», одного за одним».

Кравчук тягнув час («виважував»!), коли після референдуму 1 грудня 1991 року був реальний шанс підпорядкувати Чорноморський флот Києву. Треба було діяти так, як Кравчук ніколи не вмів: сміливо, швидко і рішуче. Саме тоді закладалися підвалини української поразки у Криму 2014 року. А битву за Чорноморський флот (що було значною мірою рівноцінно битві за Севастополь і Крим!) Україна на чолі з Кравчуком тоді програла… Багато українських морських офіцерів відкрито називали Кравчука «зрадником», над усе після того, як на зустрічі з Борисом Єльциним в Масандрі Кравчук погодився на передачу всього флоту на Чорному морі Росії. На знак протесту проти капітулянтської політики Кравчука пішов у відставку перший міністр оборони незалежної України генерал-полковник Костянтин Морозов.

А потім була авантюра кримських сепаратистів на чолі з Юрієм Мєшковим. Кравчук не зробив нічого, щоб зупинити цю авантюру. В Криму провели вибори, і Мєшков став «президентом» Криму. Він заходився перетворювати Крим на де-факто незалежну територію, здійснюючи навіть не федералізацію, а конфедералізацію України! І лише за президентства Кучми генерал Євген Марчук зміг «залізною рукою», але «спокійною силою» придушити антиукраїнський заколот Мєшкова. А якби Кравчук і далі залишався при владі, то у Мєшкова і Кремля виникли б чудові перспективи. Боюсь, що Крим було би захоплено Росією ще тоді…

Що Кравчук здатен зробити в Мінську?

Чого можна чекати під потужним російським тиском у Мінську з боку політика з таким послужним списком?

Досить проаналізувати численні заяви Кравчука, щоб зрозуміти, що він не буде «як скеля непорушна» стояти там за українські інтереси. Кравчук, радше за все, спробує одягнути капітуляцію у пристойні шати «компромісів», «мудрих поступок» і «важких рішень». Він це вміє – продемонстровано у Криму, Севастополі і на Чорноморському флоті…

На підтвердження цієї тези звернімося до інтерв’ю, яке Леонід Кравчук 17 серпня дав сайту «Сегодня»: «Я уважно слухаю всіх росіян: президента, міністра закордонних справ, Козака, Гризлова. Я відчуваю, що вони хочуть, щоб на Донбасі був мир. Я відчуваю це. Я не гарантую, що я вже все зрозумів до деталей, заглянув, вибачте, в душу кожного з них. Але, думаю, Росії також набридла війна, російські матері, сини яких гинуть на Донбасі, плачуть такими ж гіркими сльозами, як і українські. Тому війні не може бути продовження. Її треба закінчувати миром».

От який Путін, виявляється, гуманіст, от як він дбає, щоб матері не плакали… Що це – наївність чи щось більш небезпечне?

А ще Кравчук розповів, що Україна готова на поступки. Першому президентові варто було би знати, що мир на умовах поступок агресору й окупанту називається не миром, а капітуляцією, а капітуляція провокує нападника на подальші агресивні дії. І тут не допомагають слова про те, що Росія теж має йти на поступки…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)