«Князь Володимир – наш»: ПЦУ і РПЦ сперечаються за спадщину Хрещення України-Русі

(Рубрика «Точка зору»)

Кризова ситуація, пов’язана з рішенням президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана перетворити музей Святої Софії у Стамбулі на мечеть, викрила суперечки між православними церквами України і Росії щодо трактовки історичних подій тисячолітньої давнини.

Змагання за предків

Мова йде про великого князя Київського Володимира Святославича, за час правління якого відбулося Хрещення України-Русі. Висловлюючи стурбованість намірами турецької влади, обидва предстоятелі церков, як глава Православної церкви України (ПЦУ) Епіфаній, так і керівник Російської православної церкви (РПЦ) Кирило, заявили про причетність їхніх народів до Святої Софії.

Глава ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній

Ось фрагмент із проповіді митрополита Епіфанія: «Собор Святої Софії у Константинополі для українського народу є особливим місцем, адже згідно з літописом саме в ньому посли великого нашого князя Володимира під час богослужіння відчули божественну присутність».

Патріарх Московський Кирило і міністр оборони Росії Сергій Шойгу в головному храмі російських збройних сил у Підмосков’ї, 14 липня 2020 року

А ось цитати зі звернення патріарха Кирила: «Посли великого князя Володимира, переступивши поріг цього храму, були зачаровані його небесною красою. Почувши їхню розповідь, святий Володимир хрестився і хрестив Русь, яка слідом за ним пішла в новий для себе духовний та історичний вимір – у християнську цивілізацію».

Перед висловлюванням предстоятелів церков відбувся своєрідний двобій між акторами нижчих ланок. З боку РПЦ публічну заяву зробив головний дипломат Московської патріархії митрополит Іларіон (Алфеєв). Він обґрунтував особливу цінність Софії для росіян тим, що там була хрещена дружина Київського князя Ігоря – Ольга.

Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, відвідавши Константинополь

З українського боку виступила ініціативна група духовенства і вірян «10 тез для ПЦУ». Церковна громадськість підготувала, переклала турецькою та надіслала відкрите звернення до Ердогана, яке підтримало близько двох сотень представників української інтелігенції.

У тексті листа автори акцентують на тому, що Софія половину тисячоліття була головним кафедральним собором для українців, там висвячувалися київські митрополити. Отже, обидві автокефальні церкви, а ширше – і обидва народи – і надалі сперечаються за минуле, за право належати до роду славетних пращурів.

Зображення монет періоду Великого князя Київського Володимира (960/963 –1015) у виданні «Наш герб: українські символи від княжих часів до сьогодення»

Російський наратив коротко виглядає так. Жили собі на території сучасної України росіяни. Їхніми правителями були і Олег, і Ігор з Ольгою, і Володимир з Ярославом Мудрим. Після татарської навали вони переселилися на північ. Пізніше в наслідок князівських інтриг Москва набрала політичної ваги, підкорила сусідні князівства та скинула татарське панування. Далі Москва отримала царя, потім смута, Романови, старообрядницький розкол і Петро І. І ось тільки десь в цьому місці у російському наративі з’являються українці. Причому якось раптово з’являються, бо ж до того часу на сцені були тільки росіяни, які перекочували з Наддніпрянщини на Північ. З одного боку, визнається визначна роль могилянських інтелектуалів у розвитку Російської імперії XVIII століття, з іншого боку, конструкт «Росія – старший брат». То виходить, що молодший вчив старшого?

Натомість український наратив описує, що українці жили на теренах Наддніпрянщини ще за часів князя Володимира. Згодом місцеві князі, намагаючись розширити власні володіння, захоплювали північні землі, де жили фіно-угорські племена. Руські (в сенсі українські) князі їх асимілювали і таким чином виникла російська народність. Яка вже потім нащадками тих князів була об’єднана у Московське царство, перетворена у Російську імперію і так далі.

Книжка Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді (Стамбулі) в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець

Між Скіллою та Харибдою

Але ж де у цих всіх суперечках УПЦ (Московського патріархату)? Церква, яка з одного боку є частиною РПЦ, а з іншого називає себе українською.

Логіка і здоровий глузд підказують, що подібні суперечки за історичну пам’ять є нищівними для цієї церкви. Адже, з одного боку, вона мала би поділяти російську історіографічну концепцію, але називаючись українською церквою, в чому постійно намагається переконувати її керівництво, вона мала би відстоювати український історичний наратив. На офіційному рівні останній варіант не спостерігається. Знайомство з підручниками духовних шкіл УПЦ (МП) схиляє до першого варіанту.

Голова УПЦ (Московського патріархату) митрополит Онуфрій (Березовський) у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року

У теперішньому інформаційному приводі стосовно Святої Софії УПЦ (МП) не акцентувала увагу на історії чи спадку князя Володимира. Вона фактично віддала це на відкуп своєму центральному офісу – Московській патріархії. Це й не дивно. Ця тема підточує фундамент гібридного стану УПЦ (МП) – українсько-російської церкви у час війни між Україною та Росією. Тому краще цю тему опустити, менше буде запитань до історичної пам’яті церкви – десь так міркували у митрополії на вулиці Лаврській.

Там зараз зайняті іншим. Інформаційні ресурси УПЦ (МП) та афілійовані з нею ЗМІ не приховують радощів з приводу рішення Ердогана. Вірніше – приховують, але роблять це невдало, і буквально через матеріал читається підсвідома насолода від мечетизації колишнього кафедрального собору Константинопольських патріархів. Проста і банальна жага помсти за томос виявляє сутність та менталітет керівництва цієї церкви – провінціали з вузьким світоглядом. Ця характеристика не вигадана, вона ґрунтується на дослідженні біографій архієреїв УПЦ (МП).

Вселенський патріарх Варфоломій підписує томос про автокефалію для Православної церкви України (ПЦУ). По ліву руку від нього стоїть митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Стамбул, 5 січня 2019 року

Як виглядає, вони настільки ненавидять патріарха Варфоломія за розв’язання «українського питання» та подолання розколу, що готові радіти «другому падінню Константинополя», тримаючи в кишені дулю для Варфоломія тільки за те, що він позбавив їх монополії на канонічність. В них євангельські чесноти програли старозавітньому «око за око». Моральний кодекс, проповіданий Ісусом, поступився принципові «ворог мого ворога – мій друг». Так буває, коли піклуєшся про матеріальне, а не духовне. Церква переможеної Марти, яка піклувалась лише про потребу, на противагу Марії, що обрала благу частину (Лк. 10: 41-42).

Навіть РПЦ на тлі своєї української дочірньої структури виглядає гідніше. Там міркують масштабнішими категоріями. Патріарх Кирило вважає себе потужним геополітичним (або принаймні регіональним) гравцем. Він гнучкий в ухваленні рішень. Вчора він розірвав стосунки з патріархом Варфоломієм, а сьогодні вже готовий його підтримати та захистити перед Ердоганом, щоби завтра обміняти образ захисника православ’я на щось інше.

Митрополит Онуфрій не такий. Він, схоже на те, раз і назавжди визначив для себе, що Вселенський патріарх – поганий, і вже ніхто і ніщо його в цьому не змінять. Мабуть, навіть якщо Ісус Христос зійде з неба і скаже, що Варфоломій зробив все правильно, Онуфрій не прийме цього. Ось що буває, якщо довго і безконтрольно бавитись у релігійний фундаменталізм.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода