Українська мова в часи СРСР. Друга хвиля «великої» українізації

(Рубрика «Точка зору»)

Якщо перша хвиля «великої» українізації 1920-х років мала впливових промоторів як у Кремлі (де хотіли зробити з радянської України свого роду «вітрину» успішного національно-культурного життя для Європи), так і в самій Україні (з числа членів колишніх лівих партій та групи «націонал-комуністів» у КП(б)У), то друга така хвиля, яка розпочалася з кінця 1950-х років, мала інших «спонсорів» і в Москві, і в Києві.

Йшлося про партапаратників високого рівня, чия молодість припала саме на 1920-і роки та чия свідомість формувалася саме в часи першої українізації. Далеко не всі представники цієї генерації мали український сентимент, проте для них Україна була не просто територією, а країною, хоч і радянською. «Союз непоборний радянських країн» – ця формула Максима Рильського (яка для самого поета була компромісом бажаного з реальним) становила собою норму для цієї категорії номенклатури.

Максим Рильський (1895–1964) – український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Фото із книжки «Письменники Радянської України. Альбом портретів», виданої у 1928 році

Члени літературного об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) в 1926 році. (Сидять, зліва направо): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. (Стоять, зліва направо): Михайло Майський, Григорій Епік, О. Коваленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Об’єднання ВАПЛІТЕ було створене в Харкові в січні 1926 року. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння кращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами – Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем – Аркадій Любченко. Організація змушена була самоліквідуватись 28 січня 1928 року. Члени ВАПЛІТЕ були одними з перших жертв репресій сталінського режиму

Не лише через українофільські настрої, сталінське «ламання об коліно» неросійських народів довело свою неефективність і під час Другої світової війни, і після неї. Тим більше в добу, коли розпочалася науково-технічна революція, масові кадри для якої можна було залучати лише з місцевої молоді. Без багатомільйонної армії науковців і техніків не розвивався б військово-промисловий комплекс. А ВПК – то було «святе»…

Отож, із 1953 року українська мова знову зазвучала з високих трибун, а першими секретарями ЦК КПУ відтепер ставали тільки етнічні українці (чого не було навіть у 1920-х). У другій половині 1950-х почалася реабілітація репресованих достойників культури, публікація їхніх творів і книг деяких авторів, перед цим таврованих як «буржуазні націоналісти» (скажімо, Олександра Олеся). СССР змінювався; і якщо у Москві та загалом Росії постало покоління «дітей ХХ з’їзду», то в УРСР стала фактом поява «онуків» першої хвилі українізації, значно чисельніших за її «дітей» і менш схильних до догм внаслідок непослідовної, з відступами і «точковими» репресіями проти інакодумців, але десталінізації.

Знаковим для початку другої хвилі «великої» українізації стало те, що Спілку письменників УРСР у 1959 році очолив Олесь Гончар, чиї тодішні погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих.

А в 1961 році була заснована премія імені Шевченка (яка в 1969-му отримала статус Державної премії УРСР). Знаковою була і поява на межі 1959-60 років вільнодумного Клубу творчої молоді у Києві, а вслід за ним – у Львові й інших містах.

Видання «Кобзаря» до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 1 лютого 1964 року

Українізація-2: штрихи до портрету

Те, як розвивалися події з 1963 року, описав у статті «Українізація від Петра Шелеста. Він намагався утверджувати українську ідентичність» професор Петро Кралюк. Я ж зосереджусь на особистих враженнях юних літ від Шелестового «автономізму».

Петро Шелест обіймав посаду першого секретаря ЦК КПУ у період 1963–1972 років. Фото 1964 року

…У середині 1960-х у столиці з’являються рекламні щити українською мовою.

Реклама фільмів у Києві, 9 січня 1962 року

А київські міліціонери з обладнаних гучномовцями будок на пожвавлених перехрестях у центрі міста чемно зверталися: «Громадянко, ви перейшли вулицю у недозволеному місці, підійдіть, будь ласка, до мене».

І навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки, як розповідали мені люди старшого віку, відповідали українською мовою.

Художня виставка до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 8 березня 1964 року

…Вийшло друком чимало дивовижних дитячих книг, як українських авторів, так і перекладів. Перевидали у чотирьох томах твори Миколи Трублаїні, який першим (і чи не останнім) в українській літературі зі знанням справи і гарною мовою писав про Арктику, про життя її народів та пригоди моряків і полярників. З’явилися у перекладі Ольги Сенюк дві перші книжки Астрід Ліндґрен про Карлсона (третя на два десятиліття «застрягла» у видавництві); вони разюче відрізнялися від російськомовного перекладу: московський Карлсон ласує по-совєтському «какао» і «плюшками», а от український – «гарячим шоколадом» та «булочками з цинамоном», як і належить справжньому європейцеві. А «Чотири танкісти і пес»? Перша книга роману ще до появи телефільму на совєтському телеекрані вийшла українською. І таких прикладів багато.

…Освічена ж молодь зачитувалася, крім віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча та цілого грона інших молодих поетів, ще й «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, «Неопалимою купиною» Юрія Колісниченка та Сергія Плачинди і «Чашею Амріти» Олеся Бердника. Не дивно: Смолич розповідав про українську культуру 1920-х і початку 1930-х, про її чільні, майже невідомі загалові постаті, більша частина яких стала жертвами Великого терору; наприкінці книги автор обіцяв у другій частині «Розповідей…» написати про самого Винниченка! Не вдалося…

Гімназист Юрій Смолич, майбутній письменник. Жмеринка, 1918 рік

А хто подужав прочитати двотомний роман Юрія Смолича «Реве та стогне Дніпр широкий», мали змогу ознайомитися з провідними постатями подій 1917–18 років у Києві: Грушевським, Винниченком, Петлюрою, братами П’ятаковими, Муравйовим та іншими; звісно, роман ніс на собі тавро певної ідеології, але письменник й учасник тих подій раз-у-раз перемагав у Смоличеві «солдата партії», відтак Ленін, який з’являється лише на кількох сторінках, постає як закінчений психопат, Муравйов – як кат Києва, Винниченко – як химерний політикан. І, зрештою, саме з цього роману моє покоління мало змогу у старших класах школи дізнатися про трагедію Крут. А «Неопалима Купина» розповідала про Роксолану, Лисавету Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського й Артема Веделя – знов-таки, невідомих майже нікому, крім фахівців, діячів доби козацької України. Та й про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракет, також. Нарешті, фантастична феєрія Бердника виводила читача не у холодний матеріалістичний космос, а у Всесвіт культур, серед яких українська посідала поважне місце, не гірше за інших.

…Варто згадати й практику дублювання російських фільмів на телебаченні, коли навіть персонажі серіалу «Щит і меч» заговорили українською.

…А у другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські (й україномовні за значною частиною репертуару!) рок-гурти – «Березень», «Дзвони», «Еней» та кілька інших…

Рок-гурт «Березень», створений у 1965 році

Ресторан «Червона рута» в Києві, 22 липня 1980 рік

Досвід, який не міг не спрацювати

Звісно, ту добу не випадає ідеалізувати. Бо ж паралельно розвивалися значно потужніші процеси деукраїнізації України, передусім східної, центральної та південної (через систему освіти, телебачення, пресу, службу юнаків в армії тощо) і уніфікації її міст під отой самий сакраментальний «общий аршин».

І не можна забувати про вибіркові арешти яскравих представників молодої генерації інтелігенції і на початку, і в середині 1960-х, і про цькування Олеся Гончара за роман «Собор». А також і про формальний у багатьох випадках характер українізації (так, школа, де я вчився з 5-го класу, вважалася «з українською мовою навчання», але з чотирьох паралельних класів «українізованим» був лише один, а на додачу в цьому моєму класі керівницею була… вчителька російської мови та літератури).

За умов «відлиги» і пізніше певний час точилася нерівна боротьба двох культур: загальносовєтської, яка була формою імперсько-російської культури, й української радянської (з певними вкрапленнями нерадянської української культури).

На перший погляд, ця боротьба в історичному сенсі виглядала безнадійною, але вона була фактом – і часом українська культура навіть контрнаступала, виходячи на нові обшири. Завдяки не так Шелесту, як цілій когорті подвижників, які за свою діяльність зазнали більших чи менших репресій – від звільнень з роботи до смерті у таборах брежнєвського ҐУЛАҐу.

А головний, як на мене, підсумок тієї доби полягав у появі нової генерації людей, для яких Україна не була просто територією. Тим, хто закінчив школу на початку 1970-х, на час перебудови виповнилося 30 років. І здобутий ними у юному віці досвід «великої» українізації не міг не спрацювати – і спрацював у 1989–91 роках.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

«Мовний майдан» 2012 року, який передував Революції гідності (40 фотографій)