Хід конем на нафтовому ринку: Україна, Білорусь, Азербайджан та Грузія вибудували транзитний маршрут в обхід Росії

Україна допомогла Білорусі вибудувати маршрут постачання нафти в обхід Росії. «Чорне золото» з Азербайджану везуть танкерами до українських портів, а далі воно рухається українськими нафтогонами до білоруського кордону. Частина експертів вбачає у цьому контури майбутнього регіонального альянсу для протидії енергетичним впливам Росії. Однак є й ті, хто вважає, що йдеться про звичайні бізнес-процеси. В яких, Україна, до того ж, не відіграє тієї активної ролі, яку могла би. Радіо Свобода зібрало основні факти та експертні точки зору про нафтовий транзитний коридор в обхід Росії.

В останні дні червня в чорноморському нафтовому терміналі «Південний» почали розвантажувати танкер з 85 тисячами тонн нафти сорту сорту Azeri Light, яка далі прямуватиме українськими нафтогонами в Білорусь. Це вже п'яте судно з початку року, яке постачає нафту цим маршрутом на замовлення зареєстрованої у Великобританії компанії BNK (UK) Limited, яка є дочкою ЗАТ «Білоруська нафтова компанія».

Подальший маршрут азербайджанської нафти пролягатиме нафтогоном Одеса-Броди, а потім – реверсом по одній з гілок нафтогону «Дружба» до Мозирського НПЗ в Білорусі. Про це повідомляє українська компанія «Укртранснафта», яка забезпечує українську частину цього транзитного шляху.

Традиційно одним з основних постачальників нафти для білоруських нафтопереробних комплексів є Росія, однак останнім часом Мінськ вибудовує альтернативні економічні й транспортні ланцюжки, щоб зменшити свою залежність від східного сусіда.

Основні факти про нафтовий маршрут в обхід Росії

• Постачання нафти до Білорусі через українські порти і нафтогони – не є новою ідеєю: її час від часу застосовували і раніше, зокрема – у 2010 році.
• Фактично нафтовий «коридор» в обхід Росії включає в себе чотири країни: Азербайджан (видобувник нафти), Грузію та Україну (надають свої нафтогони і портові термінали) та Білорусь (покупець нафти). До українських портів нафта прямує зі сходу на захід, після перевантаження – з півдня на північ. На мапі ця траєкторія нагадує «хід конем» у шахах.
• Загалом Білорусь імпортує близько 12 мільйонів тонн нафти на рік, і за останні півроку українським маршрутом вона отримала 435 тисяч тонн – близько 8% від своїх потреб за цей період.
• Основним споживачем нафти у Білорусі є її нафтопереробна галузь, яка, виробляє з неї нафтопродукти, зокрема – автомобільне пальне.
• Україна споживає близько 10 мільйонів тонн світлих нафтопродуктів на рік, і найбільшим їхнім постачальником є сусідня Білорусь, яка імпортує до України 4,5 мільйонів тонн: переважно це бензин та дизпаливо.
• Другим за обсягом імпортером на українському ринку є Росія.
• Здешевлення нафти на світових ринків призвело і до зниження собівартості автомобільного пального; також у нафтопереробників побільшало можливостей для пошуку нових джерел і маршрутів постачання сировини.

Україна, Білорусь, Грузія і Азербайджан обійшли Росію на ринку нафти. На черзі – ринок озброєнь?

Весняне глибоке падіння світових цін на нафту виявилося болючим для Росії – найбільшого нафтогазового гравця у регіоні. Ця ситуація вплинула на доходи та вартість акцій російських нафтогазових гігантів, та навіть на російський бюджет.

На цьому тлі традиційні покупці російської нафти почали переорієнтовуватися на інших постачальників. Серед них – і Білорусь, яка зробила це за сприяння України, Азербайджану та Грузії.

Наскільки довготривалим виявиться поточний транзитний альянс чотирьох країн, і які наслідки матиме для регіону нафтовий транзитний коридор в обхід Росії? І наскільки великі переваги, окрім плати за транзит, отримує (може отримати) від цього конкретно Україна?

Оцінки експертів тут варіюються від стриманого оптимізму до помірного песимізму.

Зокрема, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар визнає, що ініціатором транзитного коридору для неросійської нафти є її кінцевий покупець – Білорусь. Але зараз цей маршрут, який ситуативно використовувався і раніше, став одним з елементів системної кооперації країн Східної Європи для протидії російському енергетичному впливу, пояснює Михайло Гончар у коментарі Радіо Свобода.

«Зараз ми спостерігаємо прояви не просто дискримінаційної політики Росії щодо Білорусі та використання Москвою енергетичного важеля впливу на Мінськ – ми бачимо зростання агресії Росії щодо свого найближчого союзника. На цьому тлі білоруське керівництво вдалося до реанімації напрацьованої (транзитної) схеми та навіть розширило свої можливості щодо того, де брати нафту. Наразі у Мінську відпрацьовують одночасно декілька варіантів забезпечення своїх нафтопереробних заводів альтернативою російському постачанню», – пояснює Михайло Гончар задум білоруської сторони.

Він говорить про щонайменше два альтернативних маршрути, які Білорусь вибудувала для імпорту нафти.

• «Чорноморський»: отримання нафти через чорноморські порти України з подальшим транзитом через нафтогони України до Мозирського НПЗ. У 2020 році вже прибуло 5 танкерів.
• «Балтійський»: постачання через литовський порт Клайпеда на Балтійському морі нафти з Норвегії та США. У 2020 році прибув перший тестовий танкер.

Кожна з чотирьох країн, задіяних у «чорноморському» нафтовому коридорі в обхід Росії, може використати його для подальшої реалізації своїх стратегічних інтересів, вважає Михайло Гончар.

• Білорусь:

«Наразі не можна сказати, чи це початок далекосяжного стратегічного мислення Мінська, щоб унезалежнитися від Росії, чи це спроба вибити тактичні поступки в Москви. Щодо обсягів – вони готові просто залити Білорусь нафтою. Однак без цінових поступок: адже ціна на нафту вже впала, і російські компанії вже недоотримують доходи. Тож ситуація всіляко схиляє Мінськ до того, щоб зрештою на завершенні ери Олександра Лукашенка були імплементовані ті рішення, які назріли ще чверть століття тому, коли він лише став президентом. Хай тимчасово і кон'юнктурно. Але Білорусь проявляє інтерес до цього Каспійсько–Чорноморсько–Балтійського транзитного коридору, про що давно ішла мова: без Білорусі такі формати будуть неповноцінними. Але Білорусь дивилася в бік Росії та не бачила ситуації навколо, доки не припекло. Маю на увазі шалений економічний і політичний тиск Росії з метою домогтися аншлюсу та розчинення Білорусі», – зауважує Михайло Гончар.

• Азербайджан:

«З Азербайджаном у Білорусі – своєрідна дружба. Ми знаємо, що Баку не раз приходив Мінську на допомогу: не тільки нафтою, а й наданням кредитів Лукашенку. А Білорусь – допомагала Азербайджану постачанням своїх реактивних систем залпового вогню «Полонез». Це навіть викликало незадоволення Вірменії, яка є союзницею Білорусі та Росії за організацією колективної безпеки ОДКБ. Адже до Вірменії (яка має конфлікт з Азербайджаном – ред.) білоруські реактивні системи не постачаються. Отже, нинішнє партнерство між Азербайджаном та Білоруссю має ще й військ-технічний вимір».

• Україна:

«Цей трикутник, який сформувався завдяки постачанню нафти, тим і цікавий, що за певних обставин три країни (Україна, Білорусь і Азербайджан), чия зовнішня політика суттєво відрізняється, знаходять спільні платформи для співпраці. Азербайджану теж цікаві нові ринки збуту через світовий нафтовий обвал, тож він може постачати свою нафту і до України, і через неї транзитом до інших країн. Білорусь – може використовувати українські нафтові магістралі. І всі ці країни демонструють, що на Росії світ клином не зійшовся. Окрім того, Мінськ може за потреби постачати реактивні системи «Полонез» не лише до Азербайджану, а й до України», – припускає експерт.

Він згадує і про те, що Білорусь є основним імпортером автомобільного пального та інших нафтопродуктів до України, а відтак для України краще, коли білоруські виробники не мають тотальної залежності від нафти з Росії.

«В цьому контексті важливо, щоб білоруські нафтопродукти більшою мірою вироблялися не з російської сировини, а були диверсифіковані за походженням сирої нафти. А український ринок завжди був привабливим. До того ж, Мозирський НПЗ розташований близько до українського кордону, що робить дуже зручним плече доставки», – наголошує Михайло Гончар.

• Грузія:

«Грузія в цьому випадку відіграє транзитну роль. І вона зацікавлена в тому, щоб її транзитний потенціал був використаний, та її нафтопровід був максимально завантажений. Немає жодної суперечності в тому, що Грузія – в цьому альянсі. Формат ГУАМ (геополітична група «Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова» – ред.) отримує додаткову літеру «Б». Молдова цілком не випадає з цього формату. Але ж вона не має нафтопереробних заводів. І в час, коли Молдова все більше хилиться в бік Росії, бачимо, що «святе місце порожнім не буває».

Експерти: Білорусь – торгується з Росією. Україна – здатна на більше

Експерт Інституту енергетичних стратегій Юрій Корольчук визнає в розмові з Радіо Свобода, що, на його думку, наразі йдеться не про новий стратегічний альянс, а про поточну бізнесову вигоду.

«Я зарахував би цей транзитний коридор до поточних бізнес-процесів. Якоїсь надзвичайної ситуації я тут не бачу. Чи є це проривом? Ідеться не про такі й великі обсяги: трохи менше 500 тисяч тонн за півроку. Більшою є небезпека, що Білорусь, досягнувши компромісу з Росією та економічної вигоди від постачання її нафти, відмовиться від "українського» маршруту. А ще тут немає головного: держави Україна та її інтересів. Логічно, було би укласти міждержавну угоду про конкретні обсяги транзиту нафти цим маршрутом. обсяги. Тоді можна була б говорити і про стратегічну співпрацю, і про появу потужного транзитного коридору. Тут немає позиції Української держави. Чи вона буде – важко сказати. Якби, до прикладу, Україна сама купувала на світових ринках нафту, везла її до Білорусі та натомість отримувала дешевші нафтопроудкти – ми б говорили про вигідний для всіх сторін міждержавний проєкт. Те, що робиться зараз – не ідеальне, можна зробити значно краще», наголошує Корольчук.

Нафтопровід «Одеса-Броди»

Білорусь час від часу використовує альтернативні маршрути енергоносіїв для торгу з Росією, це визнає український та білоруський аналітик Ігар Тишкевич, експерт програми «Міжнародна і внутрішня політика» Українського інституту майбутнього.

«Це не перша подібна «нафтова війна», і попередні закінчувалися за однаковим сценарієм: Росія давала Білорусі досить велику знижку на нафту, але по тому Росія просто заливала Білорусь нафтою, і їй було просто невигідно купувати її в альтернативних постачальників. Тому до цього року Білорусь не виходила ні з ким іншим на довгострокові контакти та на великі обсяги. Але інтеграційні пориви останніх двох років Росія спробувала посилити таким собі нафтогазовим шантажем. І обидві сторони розуміли що за інтеграцію, окрім дешевих енергоносіїв, Білорусі нічого не світить. Тож Лукашенко, боячись зростання впливу Росії, зрозумів, те, про що давно говорять аналітики: треба виходити на альтернативні ринки, хай навіть перший рік це буде у збиток. І тепер, коли Росія погодилася на білоруські цінові умови, Білорусь все одно не відмовилася від альтернативних постачань. І зараз є два напрямки приходу нафти: азербайджанська, через Чорне море та Україну. Окрім того, є спроби купувати саудівську нафту, є домовленості про закупівлю нафти з Норвегії. Є також рішення про купівлю в США, причому перший танкер вже прийшов. Посредником на північному напрямку виступає польсько-американська компанія. І якщо будуть потрібні більші обсяги - то Польща готова надати їх через реверс у своїй частині нафтогону «Дружба», – пояснює Ігар Тишкевич.

В чому український інтерес?

Що ж до українського інтересу в цій ситуації, то наразі він є економічним, але може бути й геополітичним, визнає Ігар Тишкевич.

«Якщо нафтогін Одеса-Броди простоює, то Україна щохвилини несе через це збитки. Ця гілка окуповується, якщо через неї проходить бодай 500 тисяч тон нафти на рік. А зараз ідеться при близько мільйона тонн річного транзиту до Білорусі, тож ці поставки для України є прибутковими. Цьому передували переговори (з Білоруссю) про використання цього нафтогону для транзиту, однак їх не афішували. Ситуація є дуже цікавою: нафта потрібна Україні, а також у використанні українських нафтогонів зацікавлені інші країни, які дотепер користуються російською нафтою. Це потужності компанії «Орлен» у Польщі та Литві, це Словаччина та Угорщина, і, попри певні логістичні труднощі, навіть Румунія, – перераховує експерт. – І що може вирости з цих пошуків альтернативи у майбутньому? Якщо зацікавлені держави проведуть консультації утворять консорціум або принаймні спільну позицію на загальному ринку нафти, то для них значно нижчі ціни можуть бути. І друге: це зруйнує російську монополію на постачання нафти у регіоні. Для Білорусі ця монополія вже зруйнована», – констатує експерт.

В цьому контексті Ігар Тишкевич бачить і суттєву проблему. За його спостереженнями, коли Росія розпочинала нафтові та газові війни, Україна та Білорусь діяли несинхронно: одна з країн зазнавала тиску Росії, друга – виступала як посередник або як обхідний маршрут для російських ресурсів.

Якщо і Україна і Білорусь відмовляться від такої схеми, якщо вони координуватимуться у пошуку альтернативних енергоресурсів, вони не лише отримають економічну вигоду. Зрештою вони ослаблять російську політику в регіоні, адже вона значною мірою ґрунтується на нафтогазовому шантажі, пропонує експерт.