Агенти політичної релігії Росії. УПЦ (МП) просуває в Україні чужу політику пам'яті – Горєвой

(Рубрика «Точка зору»)

Останні роки в Україні точиться запекла дискусія щодо Другої світової війни та відзначення 9 травня. П’ятий президент України Петро Порошенко започаткував відзначення 8 травня – загальноєвропейського дня примирення та пам’яті жертв війни. По суті це було зміною політики пам’яті, з радянської на європейську. Для країни, яка розпочала свій транзит від СРСР до ЄС лишень у 2014 році – цілком логічне рішення. Тим паче, що Росія зараз використовує день перемоги проти України. Починаючи від «георгіївської стрічки», під знаменами якої діяли бойовики російських гібридних сил на Донбасі.

Політична релігія Росії

Мілітаризація і без того військового 9 травня фактично перетворила його у Росії на нову громадянську релігію*. Там є свій бог – Сталін, свій Мойсей – Жуков, свої сакральні баталії та свої мученики.

Відзначення дня народження Йосипа Сталіна на його могилі біля Кремлівської стіни на Червоній площі. На фотографії ікона із зображенням радянського диктатора. Москва, 21 грудня 2015 року

Ікона «Матрона і Сталін» («Блаженна Матрона благословляє Йосипа Сталіна»), яка в 2008 році перебувала в одному з храмів Петербурга. Ініціатор ікони стверджує, що вона «канонічна, оскільки має всі атрибути святого образу»

Використовується хибне протиставлення: «хто не з нами, той проти нас». Те, що це суперечить формальній логіці – мало кого цікавить у Кремлі, головне, що у застосуванні до широких мас це працює. Якщо українці, які втратили на війні чверть населення, не поділяють зухвале гасло «можемо повторити» – означає, що вони проти нас. Це логіка типового виборця Путіна.​

*Примітка. Відповідно до класифікації богослова о. Кирила Говоруна, якщо у громадянській релігії присутній жорсткий примус (як до власних громадян, так і до сусідніх країн), то таку громадянську релігію варто класифікувати, як політичну. Тому далі культ перемоги ми будемо називати політичною релігією.

Це загальна картина розділення українців і росіян у тематиці дня перемоги. Проте цього року, через карантин стало помітно одну важливу деталь, яку за звичайних умов ми б не побачили. Це включеність церкви Московського патріархату в цей процес. Фактично, звичайна релігія легітимізує та освячує іншу, політичну релігію, своєю увагою.

Через коронавірус релігійні діячі дуже рідко зараз з’являються на публіці. Патріарх Кирило зник після Великодня, його підлеглий – митрополит Онуфрій ще скоріше. Навіть не має фото чи відео репортажу з його великоднього богослужіння. Проте обидва єрархи прийшли до вічного вогню, вшанувати день перемоги. Бути відсутнім під час церковних свят – Великодня, святого Юрія Переможця чи Жінок мироносиць, проте прийти до вічного вогню – це пріоритети найвищих єрархів Московського патріархату. Це, за влучною оцінкою прихильного до УПЦ (МП) соціолога релігії Миколи Мітрохіна, свідчить про включеність цієї церкви у культ перемоги. РПЦ фактично розчиняє себе у новій політичній релігії Росії.

Глава УПЦ (МП) Онуфрій під час покладання квітів до Вічного вогню в Парку Слави. Київ, 9 травня 2020 року

Московській патріархат не бачить нічого поганого у цьому, навпаки ця нова громадянська релігія всіляко вітається його представниками. Достатньо поглянути на кількість матеріалів, опублікованих афілійованими з ним ЗМІ на тему 9 травня.

Ідентичність та політика пам’яті

У тих же ЗМІ по закінченню 9 травня публікувалися матеріали, основний зміст яких полягав у тому, що «за великим рахунком тільки УПЦ гідно відсвяткувала день перемоги». Це і не дивно, адже Україна останні 6 років переосмислює радянські наративи Другої світової. Відходить від концепції «Великої вітчизняної війни», хоча би тому, що для нашої вітчизни війна почалася ще захопленням Угорщиною Карпатської України навесні 1939 року. Радянській Союз, потиснувши нацизм із українських земель, не надав свободу, а захопив ці території. Опір цьому на Західній Україні тривав із десяток післявоєнних років.

Це чужа політика пам’яті для України, проте в УПЦ (МП) її активно просувають. Висловлювання міністра закордонних справ Хайко Мааса ФРН про те, що Другу світову війну розв’язала виключно Німеччина, завзято транслював спікер УПЦ (МП) Микола Данилевич. Коли йому у фейсбуці вказували на злочини радянського режиму, він відповідав у стилі «ви нічого не зрозуміли». Отець Данилевич розумний функціонер і не говорить зайвого, проте його дії видають колективне підсвідоме цієї структури – апологію Радянського Союзу та сучасної Путінської Росії, як їхніх послідовників.

Саме тому він і звинувачує в ревізії історії тих, хто каже, що у розв’язуванні війни винен і Сталін. Саме це робить і Путін. Це та сама логіка, «хто не з нами, той проти нас». На одному боці – Данилевич із Путіним, а на іншому – історична правда. Однак в історичній пропаганді Данилевича перевершив протеже Вадима Новинського – митрополит Антоній (Паканич). Він є керуючим справами, такий собі прем’єр-міністр церкви. Днями він заявив, що перемога радянського союзу у війні врятувала ідентичність українців! Мовляв Третій Райх хотів знищити ідентичність українського народу, а Радянський Союз, який конструював нову «радянську людину», бачте всіляко обстоював цю ідентичність. Це абсолютне маніпулятивне твердження митрополита Антонія виглядає особливо цинічним на тлі того, скільки Московський патріархат зробив для руйнації української ідентичності.

Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) під час вручення державної нагороди Росії керуючому справами Української православної церкви (Московського патріархату), митрополиту Бориспільському Антонію (Паканичу). Праворуч – патріарх Московський Кирило. Київ, 27 липня 2013 року

Тези про «можемо повторити», «звитягу дідів» чи «один народ» мають для росіян одну просту мету – переконати українців, що вони такі ж самі, як і росіяни, що вони фактично і є одним народом. Вони вже так переконали кримчан і анексували український півострів. Тепер вони переконують у цьому решту українців.

Агенти чужої пам’яті

Робиться це все через церкву, оскільки це остання інституція, до якої є хоч якась довіра. Проросійські політики та активісти значною мірою дискредитовані, а серед вірян УПЦ (МП) є і ті, хто був в АТО. Розрахунок такий – хто не повірить Медведчуку та Бойку, повірить митрополитам Онуфрію та Павлу.

Справа наліво: голова УПЦ (Московського патріархату) митрополит Онуфрій (Березовський) і намісник Києво-Печерської лаври митрополит УПЦ (Московського патріархату) Павло (Лебідь). Київ, 27 липня 2016 року

Використовувати у цих цілях релігію зручно. За ідентичність чи політику пам’яті не судять, а при нагоді завжди можна заявити про релігійні переслідування або стати в позу «церква поза політикою». Отже пам’ятайте, коли вам Московський патріархат каже, що вони «поза політикою» чи що їх переслідують – вас десь таки хочуть обманути.

Інші церкви та релігійні організації це розуміють, і тільки УПЦ (МП) фактично ретранслює наративи, які просуває Росія і від яких відмовляється Україна. Саме за це українське суспільство вважає УПЦ (МП) «Російською церквою в Україні». Для світської людини не важливі релігійні чвари, канонічність чи благодатність. Проте коли вона бачить, що церква фактично просуває ворожу риторику, закликає до святкування чужих за змістом свят чи рекламує деструктивні ідеї, від яких суспільство щосили втікає, людина розуміє, що це не українська, а якась інша церква.

У цьому контексті варто згадати ще один епізод із представниками УПЦ (МП). У 2015 році у Верховній Раді вшановували пам’ять загиблих героїв російсько-української війни на Донбасі. Тоді Онуфрій, разом із Антонієм (Паканичем) та Іоною (Черепановим) не встали.

У День памʼяті та примирення, 8 травня 2015 року, у Верховній Раді відбулося урочисте засідання. Президент України оголосив прізвища 21 громадянина, яким присвоєно звання Героя України, 10 із них – посмертно. Під час оголошення прізвищ у залі встали всі присутні, у тому числі і священики низки інших церков, окрім представників УПЦ (Московського патріархату) – зокрема й самого предстоятеля, митрополита Онуфрія (сидить, ліворуч). (Фото LB.ua)

Вони пояснили, що таким чином протестували проти війни. Тоді вони єдині не встали, а зараз вони єдині у карантин вийшли на відзначення 9 травня. Це свідчить про те, кого вони вважають героями і де є їхня «Велика вітчизняна».

До початку Другої світової війни у Києві по сучасній вулиці Грушевського стояв Свято-Олександрівський православних храм. Він був збудований у XIX столітті і входив до юрисдикції синодальної РПЦ. У сталінські 1930-і від був знесений, щоби не заважати Раді УРСР. Зараз на цьому місці пам’ятник радянському генералу Ватутіну.

Пам'ятник радянському генералу Ватутіну, облитий червоною фарбою, і св’ященник Московського патріархату. Київ, 18 травня 2017 року

Я щось не чув, щоби у Московському патріархаті, навіть за часів Януковича, закликали знести пам’ятник Ватутіну та відновити православний храм. І вірогідно вже не почую. Напевно тому, що для Московського патріархату пам’ятник Ватутіну є теж сакральним об’єктом їхньої політичної релігії. А за вдалим спостереженням історика Андрія Стародуба, ще й тому, що із функцією храму РПЦ – просувати необхідну політику пам’яті – пам’ятник Ватутіну чудово справляється.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода