Україна нині є великим полем битви щодо розуміння Другої світової війни – професор Плохій

Восьмого травня в Європі відзначають річницю завершення Другої світової війни. Цього року це кругла, 75-а річниця. Перед цією датою Український інститут у Лондоні за участі британського Товариства Генрі Джексона організували онлайнову дискусію істориків про можливість – чи доцільність – пошуку спільних наративів щодо Другої світової війни. Сама ж та війна і далі відлунюється – скажімо, під час Брекзиту, коли лунали заклики до британців «позбутися німецького контролю» і голосувати за вихід з ЄС, чи у вигляді активного насаджування міфу про «Велику вітчизняну війну» Росією, одним з наслідків чого є виправдання анексії Криму і агресії на Донбасі.

В дискусії, модератором якої був експерт Атлантичної ради США Адріан Каратницький, взяли участь директор Гарвардського Інституту українських студій професор Сергій Плохій, польський філософ і письменник Кшиштоф Чижевський, британський історик з Кембріджа Брендан Сіммс, а також українська дослідниця і активістка Наталія Попович.

Модератор дискусії Адріан Каратницький на початку послався на виступ відомого американського історика Тімоті Снайдера, який, виступаючи в німецькому Бундестазі майже три роки тому, сказав, що не радянська Росія, а Україна, Українська РСР і територія сучасної України була головною ціллю нацистського «маршу на схід» і німецької експансії на Схід, і що німці не хотіли окупувати більше від 10 відсотків території Росії.

Сільськогосподарські землі України були «стратегічною ціллю експансії Рейха». Саме «криваві землі» (за назвою відомої книги Снайдера) України, Білорусі та Польщі бачили жертви двох тоталітарних режимів – гітлерівського і сталінського, і були свідками Голокосту, здійсненого під час нацистської окупації.

Власне, в чому важливість такої дискусії взагалі і конкретно перед відзначенням 75-ї річниці завершення Другої світової війни в Європі?

Каратницький бачить чотири головні причини.

Адріан Каратницький

По-перше, Центрально-Східна Європа була виключена з дискусії протягом багатьох десятиліть, країни регіону не були суверенними, а Україна була під тоталітарним режимом з ідеологічними обмеженнями. Після війни історична наука переважно розвивалась в діаспорах і відкрито писати історію стало можливим лише після падіння комуністичних режимів.

По-друге, відносини між цими країнами, які здобули суверенітет і почали писати власну історію, це вилилось в різноголосся думок, і це часом напружує, а часом покращує відносини.

По-третє, Росія активно використовує історію як інструмент, інтерпретує її по-своєму, а російська пропаганда змальовує її в такому стилі, що приховує історію від розуміння власним суспільством.

Ну, й по-четверте, як зазначив Каратницький, не має цілковитого розуміння страждань, що випади на долю Центрально-Східної Європи, а кількість смертей за час війни в Україні, Білорусі та Польщі є більшою, аніж кількість німецьких смертей. «Навіть переможена сторона постраждала менше, аніж номінальні переможці», – каже він.

Під час дискусії було презентовано дослідження публікацій у ЗМІ України, Польщі, Росії, Британії, Франції та Німеччини за попередні два роки про Другу світову війну. Як сказала, представляючи дослідження, співзасновниця Українського кризового медіа-центру Наталія Попович, було досліджено публікації в 45 ЗМІ шести країн.

Наталія Попович

З частини дослідження, що його Попович представила під час дискусії, випливає, що німецькі ЗМІ зосереджуються на причинах і наслідках війни. Британські – на ролі Вінстона Черчіля і як Британська імперія почала розпадатися після Другої світової. Французьку пресу цікавить переосмислення подій 1939–45 років, а польська зосереджена на Польщі як жертві двох агресорів одночасно – нацистської Німеччини та СРСР.

Німецький і радянський офіцери потискають руки наприкінці Польської операції, 1939 рік. Фото ТАСС, яке було опубліковано у вересні 1940 року в газеті «Красная звезда» до першої річниці поділу території Польщі між Німеччиною і СРСР

Що спільного в підходах, так це погляд на пакт Ріббентропа-Молотова як такий, що мав розділити Європу на сфери впливу.

Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою

Українські ЗМІ часто говорять про пакт Ріббентропа-Молотова у зв’язку з сучасністю – зокрема російсько-німецьким газогоном «Північний потік-2». Також українські ЗМІ (за винятком проросійського сайту strana.ua) не послуговуються терміном «Велика вітчизняна війна», натомість використовуючи Друга світова війна.

Українські ЗМІ, за словами Попович, мало осмислюють роль СРСР – чи як визволителя, чи як окупанта, чи як поєднання того й іншого. Також мало спостерігається осмислення Ялтинської конференції і повстанчого руху в Україні. На думку Попович, це свідчить наразі про «штучність декомунізації свідомості українців».

У російських ЗМІ спостерігається виправдальна інтерпретація пакту Ріббентропа-Молотова як «стратегічної необхідності стримування експансіонізму нацистської Німеччини».

Під час дискусії було голосування онлайнової аудиторії щодо потреби вивчення пакту Ріббентропа-Молотова в школах Європи і 90 відсотків з кількох сотень людей висловились за такий крок.

В’ячеслав Молотов у присутності Йосипа Сталіна та Йоахіма фон Ріббентрола підписує Договір про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною. Москва, Кремль, 23 серпня 1939 року

Під час акції в Естонії, приуроченій до 50-ї річниці підписання «пакту Молотова-Ріббентропа», 23 серпня 1989 року

На думку гарвардського професора історії Сергія Плохія, чим далі від Другої світової війни, тим більше інтересу пробуджує її вивчення.

«Східноєвропейська історія – це історія перекроювання світової карти, зокрема карти регіону, переосмислення і виклик з боку Росії порядку, усталеному після завершення Холодної війни. Історія тут активно використовується як зброя в інтелектуальних дискусіях, і в війнах, і в конфліктах – як-от в нинішньому в Україні. Друга світова війна якраз в центрі цієї битви, що її ми маємо сьогодні в Україні. Історія Другої світової війни під назвою «Велика вітчизняна війна» перетворена на зброю Росією в її анексії Криму і у війні на сході України», – пояснює професор.

Сергій Плохій

За словами Плохія, міф про «Велику вітчизняну війну» використовується ледь не як основоположний міф, як фундамент нової російської держави, утвореної після 1991 року.

«Це також спосіб якось об’єднати населення довкола пам’яті та історії у вигляді величі», – додає історик.

А що в Україні?

Щодо України, то в ній наразі, як каже Плохій, не вдається виробити один спільний наратив. Тут є кілька причин. І агресивне просування міфу про «Велику вітчизняну війну» Росією та її ЗМІ. І відсутність єдності в Україні через існування і конкуренцію двох наративів – ліберального, який хоче інкорпорувати українську історію в глобальну історію, і націоналістичний наратив, який пов’язаний з тим, що радянська історіографія до 1991 року змальовувала виключно негативно УПА і визвольні змагання.

«Україна нині є великим полем битви в плані наративів і різних форм розуміння про що йшлося в Другій світовій війні», – каже професор Плохій, додаючи: «Якщо в перспективі вдасться дійти спільного наративу щодо Другої світової в Україні, це стане дуже важливим кроком, щоб справді дійти згоди га європейській сцені і світовій».

Британський історик із Кембріджа Брендан Сіммс пояснив бачення Другої світової в Британії, для якої та історія була позитивною як для країни, яка пішла проти нацистів – на відміну від інших переможців. Бо Америці Гітлер сам оголосив війну, а Радянській Союз із Гітлером мав союзницькі відносини – чи принаймні толерування одне одного від 1939 до червня 1941 року.

Військовослужбовці нацистської Німеччини і СРСР віддають честь німецькому прапорові зі свастикою під час урочистостей у рамках військового параду з нагоди поділу земель, що належали до того Польщі. Брест-Литовський, 22 вересня 1939 року

Щодо самої Німеччини, то Сіммс вважає, що німецьке суспільство зараз має уявлення про відповідальність за нацизм і Голокост.

«Це також позитивна історія – щоправда іншого виду – як країна має поглянути на своє минуле», – зауважив Сіммс.

Брендан Сіммс

Польський письменник та філософ Кшиштоф Чижевський, говорячи про назву вебінару «Не згадуй війну», сказав, що це означає, що «війна все ще з нами і ми її ще не подолали і вона кидає нам виклик».

Як і професор Плохій, який вважає, що наразі немає спільного українського історичного наративу, Чижевський вважає, що важко знайти спільний підхід щодо історії і в середині Польщі, і в інших країнах.

«Проблема (навіть) не між країнами, і навіть не між народами, а в середині країн, в середині суспільств, які все більш розділені в питаннях страшної пам’ятні – особливо про Другу світову війну».

Кшиштоф Чижевський

На думку польського філософа, важливо розглядати Другу світову як війну європейську, яка нанесла шкоду Європі, і яка змусила Європу відродитися і зробила її сміливою для створення Євросоюзу і для процесу євроінтеграції.

«Проблеми, які зараз існують в процесі інтеграції в Європі, багато в чому залежать від недостатньої роботи щодо спільного історичного наративу», – пояснює Чижевський.

«Слон у кімнаті»

Як зазначив Адріан Каратницький, чи на тлі розвитку українського і східноєвропейського наративів є місце для шкоди, якої було заподіяно цим суспільствам окупацією?

«Як на мене, багато наголосу робиться на героїзмі і на колаборації, але менше уваги приділяється великій жертовності з боку звичайних цивільних людей, які не обов’язково були політичними (мали політичні переконання)», – каже Каратницький.

На його думку, існує певний міф коли при згадці білорусів, українців чи литовців «переважно про них говорять як про колаборантів». «Але якщо говорять про їхні смерті чи боротьбу в різних арміях проти німецької окупації, а пізніше, можливо, проти радянської влади, знову згадують їх в контексті, що пов’язаний з антисемітизмом», зауважує він.

– Чи треба тут знайти правильний баланс? – поставив запитання Каратницький.

На що йому відповів професор Сергій Плохій: «Степан Бандера (перебуває) в центрі багатьох дискусій в Україні. Це слон в кімнаті. Це питання назагал (стосується) націоналістичних рухів у Європі в міжвоєнних час і в період Другої світової війни. Без відповіді на нього, від приховування його під килимом, ви не досягнете порозуміння».

Плохій також зазначив, що український націоналізм повинен бути поза парадигмою героїв-злочинців, жертв-винуватців.

«Потрібен аналіз із більшою кількістю нюансів і розуміння з більшими нюансами суспільством», – каже професор.

Під час вебінару лунали запитання: чи потрібен і чи можливий взагалі – спільний історичний наратив?

«Спільний наратив не є наративом однієї сторони. Ми все ще (маємо справу) з типом історіографії переможця. А спільний наратив включає досвід багатьох», – міркував вголос Каратницький, запитуючи, чи спільний наратив – це спільне розуміння, однакове розуміння? Чи радше це означає просто спільні дискусії, спільне обговорення ідей тощо...

«Досягти об’єднаного наративу – це утопія, це нереально, але ми говоримо про інше, – про побудову спільного наративу, про подолання наших обмежень. Треба давати більше місця для пам’ятей інших, для розуміння, для співчуття, – пояснює філософ Кшиштоф Чижевський. – Якщо ви будете самозациклені на своїй власній пам’яті – вас не почують інші. Якщо ж ви відкриті до інших – тоді ваші болі, ваші страждання інші почують».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Політична карикатура художника Олексія Кустовського