Її вважають «матір’ю» американського авангардного кіно. Кінокритики кажуть, що нею надихається Девід Лінч. Втім, її сучасники не могли навіть наблизитися до того магічного світу, який вона створила.
Майя (Елеонора) Дерен – киянка, яка присвятила своє життя мистецтву. Вона критикувала тогочасний кінематограф якраз тоді, коли кінематограф був закоханий у неї.
Радіо Свобода розповідає про одну із найбільш величних постатей кінематографа у подкасті «Українське кіно».
Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts та інших платформах.
Your browser doesn’t support HTML5
Українське кіно | Випуск 3. Майя Дерен
Зазвичай, коли мова заходить про український контекст в американському кіно, глядачі найчастіше згадують Мілу Куніс та Мілу Йовович. Значно менше глядачі згадують про Майю Дерен.
Тим не менше, в 1990 році її головний фільм «Полуденні тенета» навіть додали в кінореєстр бібліотеки Конгресу США, як культурно, історично та естетично значущий. А у 2015 році ВВС включили цей фільм до топ-100 головних американський фільмів.
Дівчинка, яка пізніше стала Маєю Дерен, народилася у Києві у єврейській родині акторки Марії Фідлер та психіатра Соломона Деренковського. Назвали її – Елеонора.
Деренами вони стали в 1924-му році, вже в еміграції. Через посилення антисемітських настроїв після захоплення Києва більшовиками родина емігрувала у США.
Там вони спершу поселилися у родичів в Огайо і Елеонора пішла навчатися в американську школу. Довелося вчитися і її батькові – йому потрібно було здобути американську освіту, щоб мати змогу продовжити психіатричну практику.
Батькам Елеонори знадобилося 4 роки, щоб отримати американське громадянство.
Біографи пишуть, що Елеонора з юних років прагнула себе виразити. Спершу вона пробувала писати – вивчала журналістику та політологію.
Її пам’ятають за яскраву зовнішність – чорне кучеряве волосся, яскравий, різнокольоровий одяг, пошитий власноруч.
Дерен вивчає англійську літературу на магістратурі, а її дипломна робота називалась: «Вплив французького символізму на англо-американську поезію». З часом стане зрозуміло, наскільки французьке мистецтво вплинуло на світ режисерки.
Як фрілансерка Елеонора Дерен працює асистенткою та публіцисткою при Катрін Данем – афро-американській танцівниці, дослідниці гаїтянських танців.
Захопилася Дерен і молодіжним соціалістичним рухом, де і зустріла головного чоловіка свого життя.
В 40-вих роках вона нарешті стала Майєю, вийшовши заміж за кинорежисера Александра Хакеншміда (який потім став Сашею Хаммідом). Саме він відкрив для неї світ кіно.
Майя тоді говорила про себе: «В першу чергу, я поет, і тільки потім – кінематографіст. І я була дуже поганим поетом, тому мої роздуми не виходили за межі візуальних образів. По суті, вони були лише візуальним досвідом мого розуму, і з допомогою поезії я намагалась обмежити все контуром слів. Коли ж я взяла камеру, я наче повернулася додому. Це було те, що я завжди хотіла робити».
І саме з Хаммідом Майя Дерен створила свій головний твір – чорно-білий14-хвилинний німий фільм із циклічним наративом під назвою «Полуденні тенета».
Праця життя
Роботи Майї Дерен містили ту філософію, яка згодом стала основою для багатьох кінематографічних творів.
Зрозумівши її сенс, ми можемо глибше пірнути і в сучасне кіно.
Кінооглядач The New York Times Джеймс Габерман говорить, що саме цей фільм надихав Девіда Лінча.
І весь фільм – це те, що називають кінематографічним трансом, це «dream film» – тобто, фільм-сновидіння.
Дерен, надихнувшись французьким сюрреалізмом, створила циклічну кіноісторію із повторюванням епізодів, що створюють ілюзію блукання у часі і просторі.
Головні ролі зіграли сама Майя і її чоловік.
Фільм відзначили і в Каннах, міжнародним призом за експериментальне кіно.
У 1946 році Дерен стала лауреаткою премії Гуґґенгайма.
Протягом 7 років наступних років вона працює на Гаїті – знімає фільми про місцеві ритуали та церемонії, а потім працює над книжкою.
Її заворожує місцева культура, а особливо танець як спосіб вираження тілом внутрішнього світу та переживань людини.
Критики й колеги потім дивуються, як їй вдалося зняти все це, як місцеві взагалі допустили її з камерою до таїнств й дозволили це знімати?
Скріншот із фільму «The Ghosts of Haiti», змонтований вже після смерті Майї Дерен
Втім, тут варто згадати її пристрасть до африканської культури, яку вона перейняла у танцівниці Катрін Данем.
І за переглядом важко сказати, що є більш магічним – ритуал чи те, як його зняли.
Дерен говорила, що її фільмам притаманний так званий «Controlled accident». Зміст цього поняття вона пояснює в одній із своїх статей на прикладі пляжу. Майя каже, що на пляжі можна виставити всі декорації, акторів й думати, що повністю контролюєш ситуацію. Але насправді не можна контролювати, як вітер обдуватиме тобі волосся й хвилі накриватимуть все навколо,так само не є можливим вплинути на текстури каменів та піску. Це ті елементи спонтанності, які й витворюють реальність у кінематографі.
До речі, це не єдиний концепт, який Майя Дерен привнесла в кінематограф. Її також вважають і теоретиком мистецтва.
Вона була прибічницею творчої аскези. Дерен зневажала комерційне масове кіно, яке потребувало дорогих декорацій та гналося за касовими зборами. Режисерка писала, що кіно в прямому сенсі цього слова має бути дешевим: «Вдосконалюйте ваші фільми не з допомогою декорацій, а використовуючи на повну потужність те, що ви й так маєте. Ваш головний іінструмент – це ви самі: ваше мобільне тіло, ваш наділений уявою розум, і ваша свобода використовувати їх. Упевніться, що ви дійсно використовуєте їх».
Дерен померла в 61-му від геморагічного інсульту. Деякі джерела пишуть, що у неї була гіпертонія у спадок від батька. Деякі біографи ж стверджують, що вона ще від початку 40-их років вживала амфетамін.
Її прах розвіяли на горі Фуджі.
Повну розповідь слухайте у подкасті.
Більше про українське кіно читайте на нашому телеграм-каналі.