Вкрадені у Вероні, знайдені біля Одеси – розповідь про гучну крадіжку картин

Рим – «Крадіжкою століття» назвали в Італії те, що спіткало музей Кастельвеккіо у Вероні майже 5 років тому. Зловмисники викрали 17 картин знаменитих художників епохи Відродження. Через 6 місяців твори мистецтва знайшли на Одещині. Згодом Україна передала Італії її надбання.

Ця історія стала справжнім детективом, який тепер відтворили у документальному фільмі «Веронські скарби» режисерка Світлана Ліщинська і продюсер Олександр Дріз. Світова прем’єра стрічки відбулася 28 лютого в Римі у рамках Днів українського кіно в Італії.

Приголомшлива історія веронської «крадіжки століття» не давала спокою багатьом на Апеннінах. Це була майже національна культурна трагедія, а для веронців – і поготів. Хто, як та навіщо це зробив? І найголовніше – хто замовив? На більшість із цих запитань нарешті можна знайти відповідь в годинній стрічці «Веронські скарби».

А ще, за словами авторів, це фільм про фахових українських слідчих та про важливість оберігати пам’ятки національно-культурної спадщини. Картина знята за державні кошти і на замовлення міністерства культури України. Вона стала повнометражним документальним дебютом кінорежисерки Світлани Ліщинської, досвідченої телевізійниці.

Режисерка фільму «Веронські скарби» Світлана Ліщинська. Рим, 28 лютого 2020 року

Про виконавців крадіжки з Молдови

Протягом майже півтора року знімальної роботи авторам стрічки довелося «перекопати купу преси», розбирати фрази чиновників і криміналістів, які «так говорять, щоб нічого не сказати», переконувати італійців у відсутності політичних підтекстів при висвітленні процесу розслідування. Зважаючи на складну схему резонансної оборудки, автори намагалися якомога доступно представити історію викрадення і знайдення художніх скарбів.

Як встановили кримінальні аналітики в Україні, одна громадянка Молдови (за національністю українка) із кола контрабандистів отримала замовлення з Москви на викрадення картини у Вероні. Її партнер – громадянин Італії – мав брата-близнюка, який і працював охоронцем у веронському музеї Кастельвеккіо. Вони спільно розробили операцію крадіжки 11 листопада 2015 року: зімітували напад на охорону і вирізали з рамок 17 (!!!) історичних полотен. За даними українського слідства, ці члени злочинної групи, які займалися наркоторгівлею, перебували частіше у Москві, ніж у Молдові. У крадіжці, транспортуванні і переховуванні полотен визнали винними десятьох молдаван та трьох італійців, які нині відбувають покарання.

Про замовника крадіжки з Росії

Про крадіїв-виконавців у фільмі мовиться детально. А ось ім’я замовника глядач так і не почує, озвучений лише його статус. «Дані слідства свідчать, що це замовив голова Чеченської республіки», – говорить у довгому кадрі Петро Цигикал, тодішній керівник Державної прикордонної служби України. «Йдеться про Рамзана Кадирова», – на прохання глядачів-італійців уже після перегляду стрічки уточнила Світлана Ліщинська.

Як вона пояснила Радіо Свобода, роль Москви у цій історії умисне не була на першому плані, щоб не звести фільм до рівня пропагандистського. Але завуальованою формою викриття замовника режисерка втілила один із месседжів фільму.

«Якщо відверто, то послання картини в тому, що Росія – країна-крадій. Це мій режисерський особистий месседж. Я дуже делікатно намагалася його передати у фільмі. Це не пропаганда, я уникала її. Ось так взяти – і забрати, вкрасти, і знову замішана Москва. Це така деструктивна діяльність сусідньої держави», – зазначила для Радіо Свобода Світлана Ліщинська. Вона зауважила, що під час підготовки сценарію вивчала інформаційні матеріали різних ЗМІ, і саме російські медіа найгучніше повідомляли про крадіжку у Вероні, навіть відео дали на провідному російському каналі.

Яку мету переслідували крадії, поцупивши когорту творів Пізанелло, Карото, Тінторетто, Рубенса, Белліні, Мантеньї, зрозуміти можна: жага заробітку. Але навіщо це було замовнику? До речі, жінці з Молдови замовили насправді лише одне полотно пензля Пізанелло «Мадонна з куріпками», вартість якого оцінюють у 4,5 мільйона євро. Чому тоді прихопили інші картини? Що з ними думали робити, якщо крадені твори мистецтва майже неможливо продати? Ці запитання залишилися відкритими.

Українську частину аудиторії цікавили інші, політичні аспекти «веронської справи». Якою була роль колишнього президента Петра Порошенка, котрий тримав на контролі розслідування? Чому стрічка не згадує про надання, а потім позбавлення українського президента звання почесного громадянина Верони, яке він отримав за повернення знайдених в Україні картин? За словами пані Ліщинської, автори не ставили завданням розкривати ще й політичний вимір справи, на що були свої причини.

«Якби знімальна група порушувала ці питання, ми б фільм зовсім не зняли. Італійська сторона взагалі не сприяла нам у зйомках стрічки. Ми почали домовлятися про зйомки саме в період, коли у Порошенка відібрали звання почесного громадянина Верони. Місцева влада затягувала надання дозволів і дуже обмежила зйомки в музеї навіть. Очевидно, вони переживали, у якому ракурсі ми представимо історію, чи буде там політика», – пояснила Світлана Ліщинська для Радіо Свобода.

Вчитися берегти своє

Натомість, розповідаючи детективну історію, режисерка не приховує, що переслідувала більше просвітницькі цілі. Фільм виразно демонструє відмінності між італійцями та українцями у ставленні до культурної спадщини власної країни. У початкових кадрах, коли українцю – кримінальному аналітику – керівник слідчо-оперативної групи дає завдання з’ясувати, хто міг вкрасти картини, той мляво запитує: «Це терміново?». Керівник перед цим попередив, що для італійців – це дуже серйозна справа.

Протягом розслідування цей аналітик, якого грає актор (бо обличчя справжнього посадовця не дозволялося знімати), намагається зрозуміти: чому такий галас зчинився довкола цих полотен, чому вони такі цінні? Київська знавчиня мистецтва йому відповідає, що полотна – безцінні, у них закладений досвід людства. А скільки часу треба, щоб професійний художник їх відтворив? Їх неможливо відтворити, це треба бути Тінторетто, пояснює йому знову мистецтвознавець. І потім наприкінці стрічки цей криміналіст, безумовно, фахівець своєї справи, зізнається, що цінність картин він усвідомив, коли справу підняли на державний рівень.

Епізоди про розслідування перериваються уривками розмови з відомим італійським істориком мистецтва Паолою Маріні, колишньою директоркою музею Кастельвеккіо. Вона, ніби справжня маестро, тремтливим голосом пояснює (українцям) про величезне культурне значення художніх творів, які вважаються давніми символами сучасної Верони. «Люди вмирають – це природно, а твори мистецтва живуть, вони безсмертні», – лунають з екрану постулати Паоли Маріні.

«Ми хотіли показати ставлення італійців до власної мистецької спадщини. Це те, чому хотілося б, щоб українці вчилися. У нас є гарні фахівці у сфері IT, науковці, митці, але є маса історичних пам’яток в країні, які руйнуються, і це шкода. Ось до цього також хотіли привернути увагу нашим фільмом», – пояснила глядачам Світлана Ліщинська.

Верона – скарб у фільмі

Окрім слідчих, серед головних героїв документальної стрічки «Веронські скарби» є саме місто Верона. Червоно-цегляні дахи її будинків під час заходу сонця, мрійливо колискове дзюрчання річки Адідже, на берегах якої живе місто Ромео і Джульєтти, веронці у плинних турботах і туристи, зачаровані краєвидами – такий відеоряд час від часу постає перед глядачем.

«Фільм чітко і переконливо відтворює перебіг подій, немає видовищності. Присутнє місто Верона, але воно не туристичне, а красиве і натуральне. Режисерка проявила неабияку чутливість у зображенні міста. Також мене вразила робота українських слідчих, які провели таке детальне оперативне розслідування», – поділилася враженнями з Радіо Свобода Тіціана Малаґò, реставраторка монументів.

Фотограф Мауріціо Ізідорі розповів про свої враження: «Фільм дуже важливий і цікавий, гарна робота. Це для нас надзвичайна історія: досі, певно, не чули в історії такої великої крадіжки творів мистецтва на понад 60 мільйонів євро».

Афіша Днів українського кіно в Італії

Стрічка «Веронські скарби» стала третьою заключною роботою українських кінематографістів, що була представлена у Будинку кіно парку «Вілла Борґезе» в рамках Фестивалю українського кіно в Італії. Глядачі змогли побачити ще драму Нарімана Алієва «Додому» і документальний фільм «Міф» про співака Василя Сліпака, який загинув на Донбасі.

На жаль, через епідемію коронавірусу, місцеві організатори змусили скоротили програму із шести до трьох картин, повідомила Лариса Гутаревич, засновниця Фонду «Двері», який влаштовує Дні українського кіно за кордоном. За її словами, у липні може відбутися другий тур Фестивалю, коли українське кіно повезуть до Турину і Флоренції.