Акустичне насильство в Україні. Новий законопроєкт покликаний зупинити русифікацію

(Рубрика «Точка зору»)

У Верховній Раді нещодавно зареєстровано законопроєкт «Про автомобільний транспорт (щодо заборони акустичного насильства)». Законопроєкт призначений «покласти край акустичному насильству в пасажирському транспорті». «Пасажири на всіх видах транспорту зможуть їхати в тиші, а не доводити водіям своє право не слухати звуки «шансону» або якогось серіалу», – пояснив один із авторів законопроєкту Володимир В’ятрович.

Володимир В'ятрович, народний депутат, колишній голова Українського інститут національної пам'яті

Стимулом до появи цього законопроєкту став, очевидно, прикрий випадок конфлікту, що стався в міжміському автобусі між водієм і двома пасажирками. Водій відмовився вимкнути на вимогу дівчат трансляцію російськомовного серіалу, внаслідок чого їм довелось вийти з автобуса посеред дороги.

У цій конфліктній ситуації дівчата відстоювали своє законне право звільнитися від нав’язаного водієм аудіонасильства і їхати в тиші. Така вимога цілком вписується в європейську практику, де ніхто не має права примушувати пасажирів у транспорті слухати нав’язану їм пісенну чи іншу акустичну продукцію. В Нідерландах, наприклад, міжміські потяги мають навіть окремі вагони, де пасажирам заборонено вести між собою балачки, аби вони не заважали іншим читати або працювати за комп’ютером.

На перший погляд може здатися, що зазначений законопроєкт стосується лише часткового питання прав пасажирів як користувачів тим чи іншим видом транспорту.

Проблема, проте, значно масштабніша і її вирішення пов’язане з потребою дерусифікації культурного простору країни.

Акустичне наповнення салонів міжміських автобусів і маршруток російськомовними піснями й серіалами – аж ніяк не безневинне явище. Є всі підстави відносити його до складників гібридної війни Росії з Україною.

На руйнівному впливові російського шансону на ментальність українців наголошувала ще в час президентства Януковича Оксана Забужко. У розмові з польською журналісткою Ізою Хруслінською письменниця зазначала: «Мене значно більше турбує те, що українське суспільство слухає в маршрутках від ранку до ночі російський шансон, аніж політична поведінка Віктора Януковича… Цю музику чути скрізь, більшість радіоканалів передають її цілком бездумно».

Оксана Забужко, українська письменниця та поетеса

Музична культура, наголошувала Забужко, найпотужніше фіксуючи колективні емоції, безпосередньо діє на підсвідомість. Діти й молодь, постійно перебуваючи під впливом російської попси, «зростають із заглушеною й деформованою чуттєвістю», відтак згодом «вони творитимуть і здеформоване майбутнє, ніяк не пов’язане з національним кодом».

Ментальна залежність водіїв маршруток від російськомовної музичної продукції успадкована, найімовірніше, ще з радянської доби.

Застосування акустичного насильства в сільських місцевостях України в 1970-х роках

У сфері транспортних послуг працюють переважно вихідці з сіл і невеликих містечок. Попри те, що в 1970–1980-х роках населення цих місцевостей лишалось українськомовним, а суржик ще не набув масштабного розповсюдження, їх публічний звуковий простір зазнавав примусової русифікації через використання аудіозасобів.

Григір Тютюнник (1931–1980) – український письменник-прозаїк

Ось як описує Григір Тютюнник у листі до Миколи Стеблини від 20 серпня 1970 року будні тогочасного полтавського села: «В селі удень глухувато: роботи людям багацько. Зате ввечері воно оживає. Починається з клубу. Приходить зав. (недавно закінчив культосвітній технікум і тепер веде культуру на селі), закручує магнітофонну стрічку, щодня одну й ту ж, і тоді над Мануйлівкою, цим щирим, майже старосвітським українським селом, чути: «А нам всьо равно, а нам всьо равно…». Це перша. Друга: «Што жье будит щеловеком через десять тисяч лет?..» Третє: «Толи дождик, толи снег, толи будит, толи (разом) нет»…; четверте: «Арррлята учаца летать, арррлята учаца летать…». Тоді все спочатку. І так щодня, до отупіння, до одуріння».

Подібне нав’язування чужомовних пісень спотворювало звуковий простір сіл, де середовище спілкування було українськомовним і де на родинних святах співали українські пісні, як це відтворюють новели Григора Тютюнника. Але на молодше покоління це акустичне насильство, поєднане з домінуванням російськомовної естради на радіо й телебаченні, справляло значно потужніший вплив.

Засилля російських популярних пісень у виконанні естрадних зірок, поширюючись на весь радянський обшир і витісняючи автентичну й сучасну музичну культуру в союзних республіках, стало одним із ефективних засобів русифікації неросійських народів.

Причини трагічної загибелі надзвичайно талановитого українського композитора Володимира Івасюка, якого у квітні 1979 року знайшли повішеним у Брюховецькому лісі під Львовом, лишились нез’ясованими.

Володимир Івасюк (1949 –1979)

Проте майже ніхто в Україні не вірить в офіційну версію про самогубство. Вірогіднішими видаються неофіційні версії щодо причетності КДБ до цієї трагічної втрати.

Не виключено, що композитор поплатився життям за те, що популярність його українських пісень вийшла за межі республіки і вони почали швидко завойовувати всесоюзний культурний простір, чого імперія на могла допустити.

Похорон Володимира Івасюка, Львів, 22 травня 1979 року. Попрощатись із композитором приїхали тисячі людей не лише зі Львівщини. Влада боялась, що похорон може перерости у бунт. (Фото: Любомир Криса)

Малюнок художника Юрія Журавля

Поразка імперії у війні з українською піснею

Війна Росії з українською музичною культурою тривала ще за доби царизму. Як засвідчили нещодавно опубліковані істориками архівні документи, коли таємний Емський указ 1876 року заборонив друкувати українською мовою тексти до музичних нот, у містах України було розповсюджено розпорядження, згідно з яким виконання сценічних вистав «на малороссийском наречии» дозволялось лише для драматичних п’єс, перевірених цензурою, «пение же песен не должно быть допускаемо».

Однак ні царські заборони, ні радянська практика маргіналізації української пісні не досягли успіху. Імперські зусилля не змогли здолати генетичної схильності українців до музикування і співів. Адже українська пісенна творчість вважається найбагатшою серед слов’янських народів. І, очевидно, не лише слов’янських.

Потужний потенціал музичної культури українців виявився одразу після здобуття незалежності, що продемонстрували і фестиваль «Червона рута», і культова телевізійна програма «Територія А», і «Хорея Козацька», і фестивалі «Країна мрій», «Рок-Січ» та багато інших музичних колективів і співаків.

(Перше публічне виконання Гімну України зі сцени фестивалю «Червона рута», вересень 1989 року).

Безуспішними виявились намагання власників і продюсерів олігархічних телеканалів і FM-радіостанцій заблокувати присутність якісних українських пісень на телебаченні й радіо під надуманим приводом «неформату».

Щойно під тиском громадськості на радіо були запроваджені квоти на виконання українських пісень, як вони почали стрімко заповнювати ефір і приваблювати мільйони слухачів.

«Була серйозна боротьба упродовж чотирьох місяців, було багато слів, що в нас немає ніякого українського контенту, що все те ніхто не буде слухати... Але наскліьки піднялася українська музична індустрія після цього! З’явилося безліч класних україномовних проєктів. Це було значно більше, ніж я очікував!» – зазначає музикант Сергій Фоменко.

Нинішній вибух української пісенної творчості засвідчує, як успішно можна ліквідувати пострадянські деформації нашого мовно-культурного простору завдяки державній підтримці української культури.

Оздоровленню мовно-культурної ситуації країни сприятиме й заборона нецивілізованого застосування акустичного насильства в транспорті.

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода