Дар'я Никитенко
Автобіографічний роман української письменниці Ксенії Фукс «По той бік сонця» увійшов до короткого списку Книги року BBC. Ця книга – розповідь дівчини з Донецька, яка стикнулася з психологічними проблемами та вміло їх поборола. «Це сповідь про падіння та про надію на зліт», – сказано в анотації до роману. Зараз Ксенія, колишня донеччанка, розвиває українську культуру і займається громадською діяльністю в Німеччині, де проживає вже понад 10 років. Як працює письменник у діаспорі? Чому вирішила писати про депресію, та як ця книга може допомогти читачеві? Про це говоримо з авторкою.
– Як народилася ідея роману, про що він?
Я хотіла замотивувати людей рухатися далі, незважаючи на перешкоди, звертатися до фахівців та шукати підтримку
– Ця книга про подолання власних страхів, про психологічне здоров'я та соціальну стигматизацію. Я думаю, що для України це важлива тема, особливо зараз. «По той бік сонця» – автобіографічний роман. Ідея народилася з досвіду, який я, на жаль, отримала і вирішила, що про нього буде корисно розповісти. Але не з точки зору якоїсь медичної літератури, а з точки зору художньої літератури. Я хотіла замотивувати людей рухатися далі, незважаючи на перешкоди, звертатися до фахівців та шукати підтримку. Придбати роман можна в книгарні «Є» або на сайті видавництва «Темпора».
Презентація книги в українській громаді у Карлсруе, Німеччина
– Зустрічали читачів, яким допомогла ваша книга?
– Так, безперечно. Майже кожного дня мені пишуть люди і з Німеччини, і з України. Це як мої знайомі, так і абсолютно невідомі мені люди. Вони пишуть надзвичайно приємні речі, але дуже особисті. Я таке не публікую, тому що ця тема стосується психологічного здоров'я. Такі позитивні відгуки мене неймовірно гріють та надихають! Що може бути кращим для письменника? Більше того, зараз ми плануємо провести тренінги на кафедрах психології в університетах України. Обіцяю, що буде корисно!
|
«Якщо в тебе немає депресії – ти посередність, тобто нецікавий та відсталий. Ось вирок сучасного суспільства. Мабуть, не варто звинувачувати цих людей, як і не можна звинувачувати їх за купівлю яблучної продукції, носіння вуді-аленівських окулярів та безрозмірних лахів. Всі ці люди не сприймають депресію як недугу. У світі, насправді, дуже мало людей, переконаних в існуванні цього захворювання, та від цього тільки гіршає, бо лише ті, хто насправді пережили такий стан, можуть зрозуміти, наскільки ця хвороба випалює все найкращі якості в людині». «По той бік сонця» |
– Ксеніє, як ви переїхали за кордон та чому обрали для себе саме Німеччину?
– Це досить просто: в університеті я була членом студентської організації. Завдяки цьому потрапила як член делегації від донецького локального комітету на конференцію. Потім вирішила для себе, що хочу продовжити навчання в Німеччині, тому що була незадоволена навчанням в Донецькому національному університеті. Отримала стипендію, підучила мову. А потім вже вступила в університет в Німеччині на маркетинг та рекламні комунікації. Я закінчувала паралельно університет і в Україні, де в мене був індивідуальний графік, тому останній рік бакалаврату я їздила в Донецьк та складала сесію.
– Зараз ви проживаєте в Штутгарті та займаєтеся громадською діяльністю. Що представляє собою ваша організація – «Українське ательє культури та спорту»?
Намагаємося поширити інформацію про Україну через культуру або гастрономію
– Прямо зараз ми перебуваємо на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Цього року ми отримали від українського консульства фінансування, щоб зробити Дні українського кіно. Тобто ми вирішили для себе, що хочемо робити промоцію української культури не через призму війни і сумних подій, а через призму чогось гарного. В ательє влаштовуємо всілякі літературні та спортивні події, наприклад, Кубок діаспори. Беремо участь у регіональних фестивалях, намагаємося поширити інформацію про Україну саме через культуру або гастрономію.
– У вас також є журнал Gel[:b]lau. Про що можна дізнатися на його сторінках?
– Gel[:b]lau — волонтерське видання, фінансування ми отримуємо від консульства лише на друк. У нас команда ілюстраторів, дизайнерів, коректорів, перекладачів. Все, як треба в справжньому виданні. У журналі ми робимо місточок між Україною та Німеччиною, розповідаємо про цікаві, на наш погляд, персоналії, як в діаспорі, так і в Україні, про актуальні події в Україні та Європі, про життя в діаспорі. Завжди з радістю беремо участь у міжнародних подіях як кореспонденти. Наприклад, на Берлінале, на Франкфуртський і Лейпцизький книжкові ярмарки ми їдемо завжди всією командою і намагаємося висвітлити все найкращим чином.
– Багато людей з Донбасу живуть у Німеччині?
– Насправді, я не дуже багато зустрічала. У Штутгарті в нашій діаспорі більше кримчан, ніж дончан. Але багато українців з Харкова, із Західної України, з Києва, звісно. А от з Донбасу я декількох тільки знаю, їх можна порахувати на пальцях.
– Навесні у вас виходить ще одна книга під назвою «12 сезонів жінки». Що очікувати від цього роману?
– Зараз ми готуємо її до друку, і це просто щастя! Там також мовиться про соціальні теми. Це дванадцять оповідей про жінок, які між собою пов'язані. В кожному оповіданні жінка стикається з певною проблемою, яку вона тим чи іншим чином намагається вирішити.
– Книжки поки тільки українською мовою? Плануєте випускати німецькою?
– Пишемо німецьким виданням, надсилаємо пропозиції. Це дуже складний процес. Спочатку ти вмовляєш українських видавців у тебе повірити, а потім маєш те ж саме зробити для іноземних. Попереду буде Лейпцизький книжковий ярмарок, сподіваюся, що в мене там відбудеться декілька особистих зустрічей, але подивимося.
– Ви сказали, що в Україні будуть проводитися тренінги з психології. Яким чином це відбудеться?
Якщо прописують книжку – це ж справді чудово
– Ми будемо робити низку заходів в університетах на кафедрах психології в Києві та Харкові. Будемо говорити про те, наскільки важливо зважати на своє психічне здоров'я. Буквально нещодавно мені підтвердили, що у Львові планується семінар для психотерапевтів, який будуть вести німецькі фахівці. У рамках цього семінару в мене будуть читання. Я знайома з цими психотерапевтами, вони кажуть, що мають мою книжку у себе на столі і прописують її пацієнтам разом з рецептами. Я майже розплакалася, коли це почула. Якщо прописують книжку — це ж справді чудово!
– Як вважаєте, що потрібно зробити українцям, щоб у іхній національній свідомості щось змінилося на краще?
– Я скажу, може, трошечки жорстокі речі, але в нас ще присутнє покоління, якому треба позбавитися радянських комплексів. Багато людей ще не зрозуміли й не усвідомили, хто вони є, звідки вони є і що таке взагалі ця українська національність, що ми маємо традиції, якими треба пишатися.
Я за мовний закон. Те, що він був впроваджений, дуже важливий для нас крок
Культура в широкому спектрі – найкращий мирний засіб змінювати щось в наших головах. Я дуже уважно стежу за усіма кроками, які роблять наші новостворені «міністерства культури». Якщо там не буде злагоди, якщо вони не будуть працювати правильно, то одна помилка може коштувати дуже багато. Я боюся, що через некомпетентність влади є вірогідність перекрестити все, що вже було зроблене з 2014 року. Тоді почала розвиватися наша кінематограграфія, наша сучасна література. Я за мовний закон. Те, що він був впроваджений, дуже важливий для нас крок. Передусім нам потрібно поширювати літературу та надавати набагато більше коштів на її розвиток. Тоді є шанс поступово змінювати щось в національній свідомості.