Маловідомі сторінки Другої світової: чи було масове вбивство солдатів-італійців у Львові 1943 року?

«Італійські жертви Львова 1943 року», «львівська суперечлива справа» або «малоймовірна італійська трагедія у Львові» – так в італійській пресі та історіографії називають частково дослідженні факти про перебування інтернованих вояків Італії на території України в період Другої світової війни. Тема згадана і в українській історичній науці, де ще більше бракує серйозних досліджень. Днями у Мілані виступив з лекцією львівський історик Іван Хома, який докладніше вивчав питання, а саме, що ж сталося з італійськими солдатами восени 1943 року: колишніх союзників справді масово знищували німці чи діяння нацистів перебільшила радянська пропаганда з метою приховати воєнні злочини СРСР?

Через недостатньо вивчені факти минулого «львівська справа» стала майже історичним детективом, у якому правда і міф тісно пов’язані між собою донині. По суті провідні запитання в цій історії наступні: чи убили нацисти восени 1943 року 2 тисячі італійських офіцерів та солдат у Львові, як це стверджують радянські звіти та свідчення очевидців, і якщо це правда, то хто були ці військові, до якої частини італійської армії вони належали і як потрапили до України? Офіційних документів на підтвердження чи спростування факту, тим паче з німецької сторони, досі не виявлено. Але низка досліджень та розслідувань з італійського боку, окремі публікації і свідчення в Україні й Польщі дають змогу окреслити, що, ймовірно, могло відбуватися з італійцями у місті, яке у той час формально знову належало Польщі.

Окупований Львів підпорядковувався гітлерівському урядові. Це був центр «Дистрикту Галичина» Генеральної губернії, тимчасової адміністративно-територіальної одиниці, яку німці утворили у центрально-східній частині Польщі. Українські джерела стверджують, що з весни 1943 року у Львові перебувала тилова частина італійської армії ARMIR (Armata italiana in Russia – Італійська армія в Росії), яка навесні-влітку 1943 допомагала італійським солдатам повертатись додому після поразок на німецько-радянському фронті в кінці 1942-го.

Фейк від ТАРС

У березні 1943-го головнокомандувач італійців Беніто Муссоліні вирішив повернути своїх виснажених армійців додому. Повернення було дуже складним у три етапи з великими втратами, і, як вказують італійські історики, до літа 1943 року значна частина солдатів ARMIR із радянсько-німецького фронту дісталася Італії.

Радянська історіографія стверджувала, що ця італійська частина у Львові називалася «тиловою командою» ARMIR, складалася ніби з 2 тисяч вояків, яких повинні були репатріювати, і саме вони були знищені німцями. Ця новина з’явилася на початку 1987 року в радянському інформагентстві ТАРС. Раніше преса в СРСР вже поширювала свідчення про нібито заподіяну німцями наругу над італійцями-союзниками.

Історик Марія Тереза Джусті у розмові з Радіо Свобода зауважила, що у Москві, певно, щось наплутали, бо інформація не відповідає історичним фактам. За словами дослідниці, ніякої «тилової команди» 8-а італійська армія не мала, і майже всі військові ARMIR на той час, до осені 1943 року, уже були відправлені додому, бо не мали причин залишатися на радянсько-німецькому фронті. Натомість італійські армійці були активно задіяні на Балканах, у Греції та в Африці. Отож, за її висновками, не слід говорити про убивство тим паче масове убивство бійців італійської армії у Львові, бо у німців на той час не було мотивів знищувати союзників.

Немає документів – немає факту?

Переломний момент настав 8 вересня 1943 року, коли Італія підписала перемир’я з новими англо-американськими союзниками, таким чином розірвавши договір з Німеччиною. Майже 200 тисяч бійців італійської армії залишилися вірними Німеччині і стали колабораціоністами нацистів. Приблизно стільки ж спромоглися втекли додому або долучитися до партизанів на Балканах і на півночі Італії. Численні солдати італійської армії особливо з Балкан та Греції, які відмовилися служити Німеччині, стали інтернованими у німецьких таборах для полонених в різних країнах. Як розповідає історик Джусті, німці тоді взяли у полон понад 1 мільйон італійських військових з усіх фронтів.

«В різних країнах на фронтах були убиті тисячі італійських інтернованих солдатів, але у Львові не могли бути знищені союзники Гітлера, тобто військові ARMIR та ще в такій кількості. Це не убивство союзників, як писала радянська історіографія, бо тоді італійці воювали пліч-о-пліч з німцями на різних фронтах у Греції, на Балканах, в Африці. Ймовірно, нацисти убивали італійців, які потрапили до України з інших країн уже як полонені, яких Гітлер після 8 вересня 1943 року вже вважав зрадниками», – зазначила Марія Тереза Джусті, викладач сучасної історії в університеті «Ґабріеле Д’Аннунціо міста К’єті, авторка книжок «Італійські інтерновані військові на Балканах, у Німеччині та СРСР. 1943–1945» та «Італійські полонені в Росії».

На переконання дослідниці, «львівська історія» не є вигадкою. «Такий факт міг мати місце, але не проти італійців-союзників. Допоки не матимемо документів із Німеччини щодо Львова, не можемо стверджувати однозначно, що там сталося», – говорить вона.

Радянський міф про масову бійню італійців

Історик Іван Хома під час виступу на конференції у Мілані, 21 січня 2020 року

Доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка» Іван Хома, дослідивши тему з українського боку, стверджує: «Немає сумніву, що у жовтні-листопаді 1943 року на околиці Львова в лісі біля села Лисиничі відбувалося спалення, зокрема й італійських інтернованих солдатів. Це говорять не лише радянські джерела, але й свідчення очевидців та українських націоналістів. Однак, невідомо коли, за що, навіть хто розстрілював, а потім спалював тіла італійських військових. Невідомо також, скільки і яких саме італійських військових розстріляли нацисти».

Витяг із суспільно-політичного звіту ОУН міста Львова за листопад 1943 року. Червоним виділене повідомлення: «Німці продовжують дальше стріляти і палити жидів та італійців в лісі Лисничах-Кривчицях...»

Іван Хома звернув увагу на збірку статей і документів «Звірства німців на Львівщині», видану у Львові 1945 року за висновками радянської Надзвичайної комісії з розслідування злочинів нацистів на території Львівської області.

Книжка радянського видавництва з повідомленням про 2 тисячі розстріляних італійців

В одному з дописів йдеться: «Після падіння Муссоліні фашисти поставили вимогу перед італійськими солдатами, що були у Львові, присягнути на вірність Німеччині. Всіх, хто відмовився від присяги, фашисти арештували. Так було арештовано 2000 італійців і всіх їх німці розстріляли. Серед розстріляних бути 5 генералів та 45 офіцерів італійської армії… (перелік імен)». Та, як з’ясувалося, імена цих військових не відповідають реальним особам, які служили в ARMIR. Це підтверджують й італійські джерела. На думку Івана Хоми, такі праці мали агітаційно-пропагандистський характер, а їхні дані потребують ґрунтовної перевірки.

Уривок з книжки «Звірства німців на Львівщині»

Історик Хома розповів учасникам конференції у Мілані, що упродовж літа 1943 року жителі звикли бачити на вулицях Львова італійських солдатів, які вільно ходили містом, не проявляючи агресії до населення. Із жовтня того ж року, вже після капітуляції Італії, містяни чули італійську мову не від вільних італійських вояків, а від тих, що німці водили під конвоєм за маршрутом залізничний вокзал – табір для військовополонених Stalag 328, який нацисти облаштували в центрі міста на Цитаделі ще влітку 1941 року.

Пам’ятний хрест біля колишнього німецького табору у Львові

Спочатку там гуртували радянських полонених, потім французів та бельгійців, а із жовтня 1943 року концтабір був заповнений вчорашніми союзниками та інтернованими італійцями, які потрапили до Львова з інших країн. Прикметно, що спогади самих італійців, які пройшли через львівський табір Stalag 328, не мають і натяку на масові вбивства побратимів, зауважив дослідник. І це також, продовжує він, додає сумнівів щодо заявлених масштабів трагедії. На Цитаделі, як дослідив історик, є невелика територія, яку жителі ще у 1990-х роках називали «Макарони», вказуючи на колишню присутність солдатів із Апеннін. Тож, сумніву про перебування італійських інтернованих військових у Львові немає, підсумовує історик Хома, але кількість померлих, загиблих в жовтні – грудні 1943 року та їхню належність до військових формувань встановити неможливо.

Італія спростувала совєтів

Звіт італійської комісії 1988 року

Якщо в Україні «львівську справу» ґрунтовно не досліджували, то в Італії її вивчала спеціальна слідча комісія при міністерстві оборони, висновки якої оприлюднили 1988 року. Після роботи у Москві та відвідин Львова комісія не знайшла доказів масового вбивства солдатів 8-ї італійської армії (ARMIR), жодне вказане прізвище загиблих італійських командирів не було підтверджене. Словом, дані радянської пропаганди італійська комісія офіційно спростувала. Однак меншість, три члени тієї ж комісії, а це ветерани-партизани й дослідники воєнної кампанії проти радянських військ – Нуто Ревеллі, Лучо Чева, Маріо Ріґоні Стерн – не погодилися з підсумковим звітом, звинувативши решту, більшість членів у небажанні шукати правду про «львівську бійню італійців».

«Трагічна львівська історія не цікавить генералів». Опубліковане інтерв’ю письменника Нуто Ревеллі у виданні Corriere Della Sera в 1989 році Архів Альдо Ді Ґоббі

Деякі публіцисти в Італії пишуть, що обидва крила комісії потерпали від ідеологічних упереджень. Більшість вважала, що історію масового розстрілу у Львові вигадала радянська пропаганда, щоб вбити клин між Італією та Німеччиною, двома союзниками НАТО. Меншість, зі свого боку, думала, що уряд і військові посадовці умисно закрили питання «заради спокійного життя», бо Рим не бажав зводити рахунки з Німеччиною, яка після війни протистояла радянському впливу в Європі, де часто ігнорували воєнні злочини німців на різних фронтах.

Засвоєння уроків історії

Нині в академічних та ветеранських колах країни «львівську справу» розглядають в контексті дослідження історії італійської армії, яка у 1942-43 роках воювала на східному фронті як союзник Німеччини.

Голова міланського відділення національної асоціації ветеранів Руху за визволення Італії Альдо Ді Ґоббі зауважив, що до теми навряд чи повернуться знову на урядовому рівні, як це зробили наприкінці 1980-х.

«Для Італії роль цих вояків завжди була незручна й ганебна тема її історії, вони представляли військову поразку Італії, Друга світова війна для італійців взагалі була незрозумілою, за що і заради чого боролися? – каже він. – У цьому контексті «львівська справа» тепер нагадує, якби ми раніше докладніше переймалися цією історичною темою, то у 2020 році, може, знали б достовірно, що ж сталося і у Львові, і в інших місцях, де були інтерновані італійські солдати».

Дослідниця Марія Тереза Джусті вважає нагальним продовжувати шукати правду про згаданий період історії Другої світової, який в її країні довго ігнорували. «Важливо дослідити цю тему в контексті відносин між Італією та Німеччиною, ми ще повністю не усвідомили питань союзу та розриву з німцями, ми не винесли уроків з історії Другої світової війни. Рана довго було відкритою, бо ми не мали сміливості говорити про те, що німці зробили з італійцями через відчуття провини за зраду перед німцями. Це не є проблема між Італією та Україною, це є наша італійська проблема звести рахунки з історією. На щастя, за останнє десятиліття з’явилося чимало наукових досліджень та книжок про історію інтернованих військових Італії часів Другої світової війни», – зазначила історик Джусті.

На думку Івана Хоми, після 77 років згаданих подій та на шостому році воєнної агресії Росії Україна дуже погано засвоїла уроки Другої світової війни, вивчаючи її історію часто за фальшивими сторінками.

«Думаю, слід розбиратися у цій справі, це допоможе пролити світло на інші факти розстрілів, які стосувалися не лише італійців, але й радянських полонених, польських та українських націоналістів того періоду. Ці питання в Україні не вирішені і їх треба досліджувати. Було б доречно створити спільну комісію, де б працювали історики з академічних установ. Хоча в українській історіографії тема італійських військових обмежена ліченими публікаціями, які базуються на радянських джерелах», – коментує Іван Хома для Радіо Свобода.

Зустріч із львівським істориком у Мілані організували місцева активістка Марія Забіяка та асоціація «Відроджена Україна». Присутні на заході представники місцевої влади оголосили про намір домагатися створення українсько-італійську групи фахівців для докладного дослідження цієї проблематичної історичної теми.