«Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, але наші серця і думки завжди з вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане цьому на перешкоді» – такими словами розпочиналась перша програма Української служби Радіо Свобода 16 серпня 1954 року з Мюнхена. Відтоді штаб-квартира мовника переїхала до Праги, у Києві з 1992 року працює бюро, яке готує також телевізійні та онлайн-проєкти. Щоб простежити, як редакція трансформувалася за цей час, ми запустили проєкт #ВірніСвободі – серію інтерв’ю зі співробітниками, що працюють у редакції понад 10 років. Фрагменти спогадів декотрих із них пропонуємо вашій увазі нижче.
Людмила Ваннек, журналіст, редактор, ведуча. Із Радіо Свобода з 1993 року.
Спершу зверталася до Української служби, але мені відповіли, що нема місця. А десь за рік, коли я записувала на Баварському радіо такий собі курс із вивчення російської мови для німців – мене запитав один із учасників (він якраз працював на Радіо Свобода в Російській службі) – чому я не йду до них працювати, адже у мене, як він казав, така гарна російська мова. Потрапила на Радіо Свобода за конкурсом. Так я і пропрацювала у них 2 роки. До Української редакції потрапила несподівано. Ми тоді працювали вже «на валізах» – Радіо готувалося переїхати із Мюнхена до Праги, практично всі редакції згорталися, мало хто хотів їхати у невідомість.
Людмила Ваннек
Тоді підійшов до мене у коридорі Михайло Мигалисько і каже: «Слухай, Людмило, ти ж українка, чого б тобі не працювати в українській редакції?». Я кажу, «та ж місця нема». «Є, – каже, – зараз є. Ходімо зі мною до Романа, він усе пояснить». Привів мене до Купчинського. Роман такий увесь серйозний, кімната накурена, він на мене дивиться з-під своїх густих красивих брів і каже басом (про його голос можна говорити безкінечно): «МалА, поїхали з нами до Праги. Побачиш, там буде весело». Далі вже були формальності. Але я йому тоді відразу повірила. Із 95 року я тут. Спершу вчилася на новинах, потім були тренінги – інтерв’ю, тексти, модерація. Так я вчилася все робити, і досі вчусь.
Юлія Сайко-Ільєнко, звукорежисер і відеопродюсер. Із Радіо Свобода з лютого 1992 року
У січні 1992 року відкривати бюро до Києва приїхали Роман Купчинський і Андрій Гайдамаха, а мій батько пообіцяв допомогти їм з приміщенням... в «Укрінформі» на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького)... і звільнилось приміщення на першому поверсі. Я ж потрапила, як кажуть, у потрібний час в потрібне місце, адже одного дня вирішила зайти до тата на роботу і познайомилась із Романом Купчинським, тодішнім директором служби. Пізніше Роман через батька запитав, чи не хотіла б я стати секретарем-референтом. А мені це так красиво зазвучало – секретар-референт! Крім того, про Радіо Свобода я знала з дитинства – батьки слухали «ворожі голоси» попри глушіння. І коли мені запропонували стати частинкою Радіо, тато з таким захопленням і гордістю сказав: «Це ж Радіо Свобода!», що я зрозуміла: треба йти туди працювати не роздумуючи. Це був шанс працювати з людьми-легендами, спілкуватись з тими, хто для України зробив більше, ніж мільйони. Згодом я опанувала нові професії, включно з редагуванням відео.
Керівник Київського бюро Радіо Свобода Андрій Гайдамаха і співробітниця Юлія Сайко-Ільєнко. Фото «Укрінформу», 1992 рік
Віталій Портников, ведучий, політичний оглядач. Із Радіо Свобода з 1991 року.
На момент, коли я почав співпрацювати з Радіо Свобода, я був досить юний. Мені було десь 23 роки і мій перший контакт з редакцією був не тоді, коли я почав працювати для Радіо Свобода, а тоді, коли я вирішив, що маю достатньо можливостей, щоб надрукувати інтерв’ю з директором Української служби Радіо Свобода в газеті «Молодь України». Тоді в мене ще не було ніякого наміру співпрацювати з закордонними радіостанціями з однієї простої причини: я вважав, що я можу набагато більше зробити, якщо буду репродукувати якісь альтернативні смисли в легальній радянській пресі. В мене тоді була концепція, що ми й так знаємо, що ми можемо почути на Радіо Свобода чи на BBC, а от якщо це з’явиться в комсомольській газеті, це буде переворот свідомості. Отож ми домовилися, що директор тодішньої Української служби Богдан Нагайло, зателефонує на мій домашній телефон і я його запишу. Згодом я надрукував це інтерв’ю і воно стало першим інтерв’ю директора Української служби Радіо Свобода радянській пресі. До цього часу радянська преса писала лише, що це ворожі, націоналістичні чи ще якісь голоси. Саме з цього моменту встановився мій контакт з Радіо Свобода.
Віталій Портников і Богдан Нагайло у Київському бюро Радіо Свобода на вулиця Хрещатик, 2015 рік
Наталя Антоненко, звукорежисер. Із Радіо Свобода з 1994 року
Розповім детальніше як виглядав процес створення програми у той час. Кожен журналіст готував свій матеріал, друкуючи на друкарській машинці. Далі з цими текстами він приходив у студію і ми його записували. Ми мали такі маленькі наліпочки і після запису клеїли їх на бобіни з помітками: прізвище журналіста і хронометраж сюжету. Перед записом програми ведучий приносив нам в студію всі матеріали журналістів і ми приєднували кожен матеріал до підводок ведучого. Тобто ми збирали програму, нанизуючи підводки і сюжети на плівку, як намисто.
До речі, передавали програми у Прагу за допомогою супутникового зв’язку. Вмикали на бобінному магнітофоні весь змонтований годинний запис і цей звук колеги з Праги записували у себе. Єдине, що ми повинні були сидіти біля передавача і стежити, щоби запис не зупинився і щоб не з’явилась якась склейка. Якщо таке траплялось, доводилось перемотувати і починати передачу програми заново.
Наталка Антоненко у студії на вулиці Хрещатик, 2001 рік
Наталка Кудрик, кореспондентка в Італії. З Радіо Свобода з 1999 року
А мене найбільш яскравий спогад повертає до висвітлення буремних осінніх подій Помаранчевої революції 2004 року. Я в той період працювала у празькій редакції, готувала і читала в ефірі вечірні випуски новин. На жаль, не могла бути присутньою у вирі подій, але динаміку процесів відчувала за стрічками новин і через повідомлення наших кореспондентів. І запам’яталося, коли були окремі випуски пізно ввечері – 21, 22-га година – я не встигала набирати текст-стрічку для читання в ефірі і намагалася запам'ятати послідовність подій, заяв, цитат, щоб вже у студії у перші хвилини розповісти по пам’яті про те, що відбувалося на київському Майдані.
Також згадую, коли в Києві брала участь у журналістських семінарах за участю іноземних фахівців. Усі цікавилися, наскільки поширеною є цензура в українських медіа, як керівництво чи медіа-власники обмежують тематику матеріалів або скеровують журналістів, який кут подачі обрати для висвітлення певної теми. Всі колеги розповідали про свій негативний досвід, а я почувалася білою вороною: мені не було що розповідати про цензуру в моєму ЗМІ, бо у мене просто не було цього досвіду.
Я зрозуміла тоді, яке це професійне щастя – не мати конфліктів ні з редакторами, ні з власною совістю щодо того, як тобі подавати ту чи іншу тему в новинах або згодом у матеріалах. Замість цензури було інше – стандарти Радіо Свобода: оперативність, перевірка джерел інформації, неупередженість викладу, баланс думок, цікава подача. Ці дороговкази, особливо цінні у часи постправди і фейків, значною мірою допомагають і нині тримати пульс професії.
Наталка Кудрик і Олександр Шевчук у студії на вулиці Хрещатик, 2003 рік
Володимир Притула, головний редактор проєкту Крим.Реалії. З Радіо Свобода з 1991 року
Радіо Свобода – це моя основна частина життя. Я з дитинства мріяв бути журналістом. І коли я відчув, що я можу працювати без цензури, давати ту інформацію, яку я бачу, що почуваюся вільно, що мені не треба робити те, чого я не хочу, і це пов’язано з Радіо Свобода, я відчув, наскільки це колосальний ресурс, яка це важлива річ для мене особисто і для людей, які отримують цю інформацію. Я відчув підтримку колег із Мюнхена, потім з Праги.
Я багато і довго працював і згодом відчув, що можу більше. І коли мені запропонували очолити Крим.Реалії я зрозумів, що це новий етап, дуже важливий. Хоч це стало результатом великої біди і особисто для мене, і для багатьох людей – російської окупації Криму. Коли ми починали проєкт, кожен наш найменший поступ видавався великою перемогою. Сьогодні перед нами теж багато викликів, багато проблем, пов’язаних, перш за все, з безпекою наших колег у Криму.
З іншого боку, ми бачимо, як розвивається наша компанія, скільки нових можливостей відкривається. Якщо раніше Радіо Свобода було лише радіо, то зараз це найновіші технології і ми використовуємо все, що нам дає технічний прогрес. Мені здається, що саме зараз Радіо Свобода йде в ногу з часом і нам вдасться дати відповіді на ті виклики, які перед нами ставить сучасне життя.
Головний редактор проєкту «Крим.Реалії» Володимир Притула, 1999 рік
Валентина Павленко, гостьовий редактор. Із Радіо Свобода з 1995 року
Всі ці роки я маю можливість спілкуватись з різними людьми, з різних політичних таборів, запрошувати їх до нас, і бачу, що повага до бренду є. Безумовно. Разом з тим, сьогодні працювати трішки складніше через те, що ми не маємо такого покриття, як мають, скажімо, загальнонаціональні телеканали (хоча з ними ми теж активно співпрацюємо). До того ж зараз багато пропаганди і людям після безперервного потоку дезінформації важко сприйняти правду. Тому наша місія сьогодні ще важливіша. І велика відповідальність лягає вже на наших нових колег, які приходять сюди працювати. Їм обов’язково потрібно відповідати тим високим стандартам журналістики, які Українська редакція Радіо Свобода сповідує вже понад 65 років.
Гостьовий редактор Радіо Свобода Валентина Павленко з першим президентом України Леонідом Кравчуком після ефіру
Петро Кагуй, старший вебредактор. Із Радіо Свобода з 1994 року
Зміни, що відбулися з українською редакцією за цей час – справді колосальні, але сталими є принципи та підходи в роботі Радіо Свобода, основа місії корпорації.
Працівники Київського бюро Радіо Свобода, перша половина 1995 року. Сидять: Олег Єльцов (ліворуч) і Петро Кагуй. Стоять зліва направо: Ліна Гвать, Андрій Охримович, Володимир Порохняк, Валентин Мороз (Молодший), Ірина Перешило, Лариса Мудрак і Валентин Стецюк
Але, чесно кажучи, я волів би взагалі не бачити українську редакцію в майбутньому, бо ж варто якомога скоріше успішно виконати місію Радіо Свобода щодо України і поставити на цьому крапку. Але, на жаль, цього скоро не станеться, особливо з огляду на нинішню війну, окупацією частини української території Росією. Якщо раніше критерієм виконання місії вважали вступ держави в ЄС і НАТО, то тепер для України ще має відбутися відновлення територіальної цілісності.
Та й час показав, що недостатньо просто країні вступити в ЄС і НАТО. Так, корпорація РВЄ/РС у 2019 році відновила свою роботу для аудиторії в Румунії і Болгарії, що пояснили «складністю суспільно-політичних демократичних перетворень» у цих країнах.
Отож, мусимо усі працювати настільки добре та ефективно, щоб українську редакцію не просто закрили якомога швидше, а щоб закрили раз і назавжди! Ось тоді кожен із працівників Радіо Свобода зможе гордо сказати: «І я долучився до тієї відповідальної місії. Місію успішно виконано!»
_________________________________
Дивіться також 30-хвилинний фільм «Підірвати Свободу», який розповідає про боротьбу радянських спецслужб із «ворожим голосам». Стеження, провокації, дискредитація, фейки і навіть терористичні акти ‒ це все довелося пережити Українській редакції Радіо Свобода під час Холодної війни:
Your browser doesn’t support HTML5
Фільм Радіо Свобода про боротьбу СРСР із «ворожими голосами»
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА