Україна може вийти з Мінських домовленостей, якщо їх і надалі не виконуватиме Росія. Цим нещодавно пригрозив Кремлю міністр закордонних справ Вадим Пристайко. Тим часом, як пише «Газета по-українськи», від представників влади потоком ідуть суперечливі й тривожні сигнали.
Президент Зеленський неодноразово наголошував, що «ніякої капітуляції не буде». Водночас на Банковій, як манни небесної, очікують саміту в «нормандському форматі» – так ніби Путін у Парижі погодиться забратися з України.
Автору статті Анатолію Марциновському незрозумілі наміри влади «хоча би спробувати» досягти миру. До яких меж вони збираються пробувати? Проведення на окупованих територіях гарантовано фейкових виборів, ухвалення закону про «особливий статус», амністія для бойовиків? За таким принципом можна і власну хату підпалити й дивитися, що з того вийде, зазначає дописувач.
Нещодавня скандальна заява Коломойського про потребу розвороту до Росії робить його впливовим агентом Кремля в Україні. І ще гостріше постає питання: який вплив має олігарх на Зеленського, урядові чи парламентські рішення, процес урегулювання?
Дописувач зазначає, що є ще один показовий персонаж, хоча значно дрібніший – шоумен і радник секретаря РНБО з реінтеграції та відновлення Донбасу Сергій Сивохо. Судячи з його висловлювань, війну він вважає громадянською, конфлікт «розпалювала минула влада», тож треба просто помиритися. Жодного слова про російську агресію, її жертви та цілі.
Про «громадянську війну» й необхідність домовлятися із «сепаратистами» постійно говорить і Кремль. Поточні процеси, дії чи бездіяльність влади засвідчують, що продуманої позиції чи будь-якого чіткого алгоритму врегулювання на користь України в офіційного Києва немає. Хіба що в Зеленського його ретельно приховують або ж не вміють чи не хочуть це пояснити, зазначає автор.
Якщо кожну революцію традиційно вважати проявом хвороби суспільства, то Революція гідності – стала, з одного боку, справжнім антибіотиком від недуги влади поклонятись кремлівській тиранії, а з іншого – колосальним проявом пасіонарної патріотичності мільйонів українців.
Тим часом, як зазначає дописувачка газети «Україна молода» Тетяна Пархомчук, у Кремлі Зеленського сприймають як єдину надію на «добросусідські» вiдносини. А в Україні знову, як із вогнем у соломі, час від часу починаються ігри з гальмуванням слідства щодо розстрілів на Майдані; й зі статусом російської мови. Із кадебістської скрині знову дістають стару, але надійну страшилку – український націоналізм, який перекручують на антиросійський гріх.
У авторки виникає питання до реанімованих представників старої влади януковичів та до «нової» – зеленських-коломойських та інших кремлепоклонників: до якої Росії вони увесь час затягують Україну? До тієї, яка замерзає поруч із нафтовими й газовими ріками? Яка впевнено повернулася до однопартійної системи? В якій держава не може взяти під контроль навіть видобуток золота? Де вся демократія звелася до обожнювання президента? Де народ одностайно голосує за сильну владу, навіть не підозрюючи, що обирати треба владу справедливу? Докладніше йдеться в матеріалі «Революція – не подіум».
20 листопада минуло півроку з дня вступу Володимира Зеленського на посаду президента України. За цей час його рейтинг зменшився. Як стверджує в «Газеті по-українськи» політичний оглядач Леонід Швець, Зеленському не вистачає президентськості. Він намагається бути «своїм». Бо як тільки політик в Україні стає «чужим», його починають ненавидіти.
З іншого боку, треба, щоб дії, слова, поведінка не викликали сумнівів. Рішення має ухвалювати глава держави, а не керівник Офісу президента, наголошує оглядач.
Всі найважливіші та найцікавіші новини читайте на нашому каналі в Телеграмі.