Віднедавна у багатьох містах України можна зустріти анонси кіноклубів Docudays. Ексклюзивні фестивальні картини, які не знайдеш у вільному доступі, надають для безкоштовних показів у громадських просторах, бібліотеках і навчальних закладах. Той, хто хоче приєднатися до кіноклубу, повинен мати приміщення і техніку для кінопоказів. А також – навчитися модерувати дискусію. Зараз таких кіноклубів в Україні уже більше двох сотень, про один з таких – у Маріуполі – Радіо Донбас.Реалії розповідає громадська активістка Марія Кутнякова. Марія – засновниця кіноклубу в креативному просторі «Вежа».
– Кіноклуб розпочав працювати у серпні. До цього ми вже співпрацювали з прокатною компанією Arthouse Traffic і показували стрічки, але хотіли збільшити наш каталог фільмів. І насправді, поява кіноклубу пов'язана з тим, що відвідувачі наших кіновечорів захотіли дивитися ще й короткомтражки або документальні фільми. Ми почали серфити в інтернеті, щоб «намацати» для себе, яким чином обирати документальні стрічки – адже є багато псевдодокументальних робіт, журналістських робіт... Ми поринули у цю історію кіно – й натрапили на Docudays. Ми чули про цей фестиваль, але не знали, що у них є кіноклуби. І ми подали заявку, щоб отримати доступ до кіно.
Марія Кутнякова
Має бути обговорення та порушення важливих тем – це не просто подивився кіно, встав і вийшов
У нас, правда, виникли деякі проблеми з документами, тому поява кіноклубу затягнулася аж до серпня. Проте, я навіть дуже рада, що так вийшло, бо до нас на старт проекту приїхала кураторка кіноклубів Олександра Набієва, провела майстер-клас, оскільки Docudays надає не лише кінострічки, але й методичні рекомендації, як проводити засідання кіноклубу. Тобто фестиваль має свою історію, має бути обговорення та порушення важливих тем – це не просто подивився кіно, встав і вийшов – а дійсно увійшов в контекст.
У нас кіноклуб ще є у Маріупольському державному університеті, у платформі «ТЮ» та в жіночій виправній колонії. Коли ми зайшли на мапу кіноклубів, виявилось, що в Маріуполі клуби вже є. Дивлюсь – жіноча виправна колонія. О, ми в чудовій компанії!
Отже, ми поспілкувалися з Сашею Набієвою, й вона сказала, що якщо ми почали знайомити маріупольського глядача з документальним кіно, то давайте почнемо знайомство з чогось короткого і легкого (бо ми спочатку думали про якісь важкі теми). Ми обирали кінострічку «Домашні ігри» режисерки Аліси Коваленко. Це історія дівчини з бідної родини, яка має шанс вирватися та знайти нове життя завдяки футболу.
«Немає програних ані ігор, ані життєвих ситуацій». Трейлер «Домашніх ігор», які демонструвалися на цьогорічному Docudays:
Ми почали рекламувати цей захід – приходьте, приходьте. І що цікаво, прийшли декілька людей, які знімають тут аматорське кіно – вони прийшли дізнатись, як подавати заявки на участь у Docudays! Мені було дуже приємно.
Прийшов хлопчик, йому 16 років. Він хоче вступати на режисуру, знімати кіно
Прийшов хлопчик, йому 16 років. Він хоче вступати на режисуру, знімати кіно, але у нього поки не було досвіду. Виявилося, що половина гладачів знає, що таке Docudays. Це Маріуполь!
Ми спобували «познайомитись» з цією дівчиною, яка хоче грати у футбол, і почалось обговорення стрічки. На скайп-зв'язку була режисерка фільму, тому була можливість потрапити у бекстейдж кіно, залізти «в екран».
– Документальний фільм – це реальні люди зі своїми реальними історіями. Як ваші глядачі ставляться до героя документального кіно – чи схильні вони його засуджувати чи, навпаки, співчувати? Адже людина поділились своїм життям з такою широкою аудиторією.
– Коли глядачу кажуть, що це реальність, він ставить більше запитань. Якщо ми бачимо художнього персонажа і не згодні з його діями, ми такі: ну, це кіно. Я не маю впливу на нього. Це екран і реальність, в яку ти не потрапиш.
А коли людині кажуть, що так реально було, починає з'являтися багато запитань про героїню фільму, чому вона ставиться саме так до своїх близьких. Кіноперсонажу ми можемо пробачити багато чого, але якщо це реальна людина – то усі більш прискіпливо до нього ставляться. Глядачі починають питати: яке ваше враження як режисерки? Що змінилося після фільму? Герої ж живуть після фільму. Наприклад, фільм «Домашні ігри» – це стрічка 2018 року. Тобто пройшов рік. А що далі? Які вона зробила висновки?
Коли сидиш в кінотеатрі за десять рядів від супергероя, ти себе убезпечив, а коли розумієш, що таке може статися з тобою – стаєш більш вразливим
Можливо, частина людей, які не хочуть дивитися документальне кіно, насправді бояться цього дуже близького контакту. Коли ти сидиш в кінотеатрі за десять рядів від супергероя, ти себе убезпечив, а коли ти дивишся події на Донбасі або біографію реальної людини і розумієш, що це було, це не вигадка, таке може статися з тобою – ти стаєш більш вразливим.
Я чекала, що у нас з'являться якісь сексистські проблеми – але цього не з'явилося
Я чекала, що у нас з'являться якісь сексистські проблеми – наприклад, як чоловіки дивляться на історію про дівчину, яка хоче грати у футбол – але цього не з'явилося. Жінки та чоловіки однаково сприймали цю історію, але були згадки про те, як я грав, як я мріяв стати футболістом... Ти починаєш на себе це платтячко приміряти.
– Автори проекту кажуть, що кіноклуби – це неформальна освіта. Чому вона могла би вчити?
– Наступні кіноклуби ми плануємо у листопаді й обираємо тему, на яку можемо поспілкуватися – наприклад, про заручників, правові системи декількох держав, їхнє ставлення до переговорів з терористами. Але Docudays – це, перш за все, навчання для людей, які його проводять: ми підковуємось в певній темі.
Я дуже люблю документальне кіно, але потрібно підготуватись до нього, бо, як показує історія, документальний фільм залишає набагато більше інформації про певну тему, ніж художній. Документальний фільм – це не те, що ти обереш ввечері, щоби просто щось подивитись.
Ми для себе вирішили, що не будемо дивитись кіно про конфлікт на Донбасі, тому що, по-перше, так ми обмежуємо вікову категорію. Ми завжди за те, щоб люди у 12 років приходили і дивилися кіно у «Вежі». Наприклад, коли ми показували «Вбивство священого оленя», там обмеження 16+, для нас це була реальна проблема вибору. Ризикнули.
Плюс, ви ж розумієте, що тут є люди, які...
– ...Думають інакше?
– Так. Я поважаю їхню точку зору. Але стрічки, які випускає Україна, – це тільки одна історія. Наприклад, якщо ви були у нас біля будівлі спаленого УВС, то кожного 9 травня там два мітингти і дві купки ківточок. Тому що вони – різним людям.
Маріупольский відділок поліції, який російській гібридні сили штурмували у 2014-му
У мене є моя позиція. У деяких людей, як я вважаю, позиція неправильна, і більше того, вона є загрозою для державності України. І є загрозою для мого життя. Але мені дуже хочеться бути Декартом, який каже, що я можу бути незгодним з тобою, але я згоден померти, аби в тебе було право вибору. У 2014 році я була дуже радикальною. Але проходить час, і я розумію, що є якась Маша у Донецьку, яка теж думає, що я вбивця.
– Чи правильно я розумію, що якщо ви візьмете таке кіно, вам доведеться якось впоратися з дискусією, яка тут виникне?
Мені здається, якщо показати тут голі жіночі груди, буде менше галасу. Війна – це 7 кілометрів від «Вежі»
– Мені здається, краще нам показати тут голі жіночі груди, і це буде менше галасу. Тому що війна – це 7 кілометрів від «Вежі». Якщо я стану на «Вежу», я можу побачити Широкине.
– Як ви вважаєте, інші теми, які порушує документальне кіно, можуть опосередковано впливати на людей, які мають позицію, «загрозливу для безпеки»?
– Так! Я вважаю, що треба робити кіно про історію України. У мене є друг, йому 17 років, і він вирішив самостійно готуватись до ЗНО з історії України – людина націоналістом стала. Він почав просто читати підручник з історії. У нього стояло питання, вступати у Київ чи Харків – тепер він хоче у Львів. Він просто взяв підручник у руки!
Теперішня система освіти – жалюгідна. Я не розумію, чому в школі немає краєзнавства. Чому історія Маріуполя відома купці краєзнавців,
чому в нас виникає питання, чий Маріуполь. Чому в нас люди можуть гратися ось цими етнічними питаннями просто тому, що такої дисципліни як краєзнавство не було? У мене, слава Богу, була вчителька, яка розповідала нам про скіфів, сарматів, італійців, греків, і про те, коли насправді був заснований Маріуполь – а не так, як написано у нас не гербі. Так, російськомовний Маріуполь – але в мене немає питання, чий він.
– Щось змінюється?
– Ми можемо безкінечно запитувати, чому вчителі у школі не виховують наших дітей, чому міська влада не робить щось, щоб виховувати людей. Але насправді – люди виховують людей. Є активний прошарок населення Маріуполя, який у 2014 році зрозумів, що не можна сидіти на кухні й там виступати, а треба щось робити. Маріуполь змінюють маріупольці. А також переселенці з інших міст.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ