«Ви тільки дитину не їжте»: як на Донбасі змінилося ставлення до військових

Олеся Анастасьєва

Там війна. Там ти потрібен. Там є побратими, які завжди прийдуть на допомогу, бо ви РАЗОМ захищаєте Україну. Тут мир. Тут про війну чують з новин. І навіть близькі не завжди розуміють, що з тобою відбувається. Два різні світи для військових, які тільки-но повернулися з війни. Як тим, хто повернуся з фронту фізично, повернутися з нього й психологічно? Чи змінилися за 5 років війни ставлення цивільних до людей у камуфляжі?

Це подкаст українського документального фільму Корнія Грицюка «Поїзд: Київ – Війна». Тут ми пропонуємо вам короткий виклад розмови. Повну версію слухайте на аудіо:

– Як змінилися взаємини між цивільними та військовими від початку війни до 2019 року?

Олексій Ноздрачов, начальник управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України: У 2014 році Збройні сили у Донецькій і Луганській областях не мали своїх органів військового управління, частин, за винятком військкоматів та деяких підрозділів повітряних сил. Цей регіон був, можна сказати, ізольованим від цивільно-військового діалогу. І тому, коли перші підрозділи Збройних сил України стали з’являтися в цих областях, то три почуття спадають мені на думку: страх із боку цивільного населення, нерозуміння діяльності Збройних сил і певна недовіра чи навіть зневага, яка була вихована завдяки російській пропаганді, що діяла там всі ці двадцять з гаком років. Саме вона і намалювала образ військового ЗСУ не як захисника, а як якогось там агресора. І я пам’ятаю спілкування з командирами на той час аеромобільних частин, вони казали: «Ми на своїй території в оточенні ворогів». Тобто таке було ставлення до них.

Із того часу дуже багато змінилося. Ми почали спілкуватись з людьми, витісняти інформаційний вакуум і шлак російської пропаганди з їхніх мізків. Крім того, пояснювали нашим військовим, що військова сила – це не тільки рубати, різати, стріляти, це в першу чергу захищати, відновлювати. Задача була дуже складна. Але Збройні сили почали формувати своє бачення. Відмовилися від мемів Другої світової війни, де війна йшла за території, населені пункти, стратегічні об’єкти. Натомість почали будувати культуру щодо звільнення для захисту, для створення умов економічного, політичного і гуманітарного розвитку, щоб створити новий соціум, який буде жити за більш високими стандартами не тільки на Донбасі, а й на решті території України.

&ndash Вам як військовому доводилося стикатися з негативним ставленням особисто до себе?

Олексій Ноздрачов: Постійно, особливо у 2014–15 роках. Найбільш яскраве – звільнення Красногорівки. Була інформація, що там гуманітарна катастрофа. Ми взяли з собою воду й продукти, приїхали. Красногорівка – це місто 20–25-тисячне, але не було нікого зовсім. Ми знайшли людей тільки через декілька годин в бомбосховищі музичної школи. Вони нас побачили і відкрили двері бомбосховища, а там була маленька дівчинка. Така вся замазура, яка боялася, але розуміла, що без води і їжі вже не може. І мама подавала нам цю дитину зі словами: «Вы только eё не ешьте». Ми стояли, дорослі чоловіки – спецназ, десант, – і просто плакали. Як можна було довести країну і людей до ситуації, коли громадянин твоєї країни вважає тебе за вбивцю? І ти для того, щоб дати цій людині хліб, повинен все це почути і прийняти на себе.

Але ви повинні розуміти, що люди проявляють агресію, коли бояться твоїх дій. Тому задача Збройних сил України – це інформувати і захищати своїх людей, щоб не боялися, а допомагали.

– Який ваш рецепт військовому, якому в обличчя сказали, що він «вбивця» і «бандерівець». Що він має відповісти?

Олексій Ноздрачов: Для тих військових, які вперше виконують завдання, найпростіше правило: «Роби те, чому навчала тебе мама». Жодна мама, яка б вона не була, не навчала свою дитину поганому. Тобто спілкуйся з повагою, не порушуй культуру або традиції тих людей, де ти є, і тримай себе в руках. Після цього у тебе з’являються сталі традиції поведінки і культури. Ти набуваєш життєвий досвід, а там Збройні сили тебе навчать, як треба поводитися у кризових ситуаціях. Для цього в нас є і спеціальні тренінги, психологи, капелани, які, в тому числі, навчають військових, як себе поводити серед цивільних.

– Що робити ветеранам, щоб соціалізуватися після війни?

Роман Набожняк, ветеран, співзасновник Veterano Brownie: Обов’язково йти до психолога. У мене так само було, просто must have – медичне обстеження. І в мене навіть не виникало якогось сумніву, що потрібно проходити психологічну реабілітацію. Якщо мені пощастило не мати поранень фізичних, це все одно травматичний досвід, і з травмами мають працювати спеціалісти. Що далі? Згадати про свою мрію і досягати її. Коли кожен переживав моменти «зараз мені кінець», але пощастило вижити і повернутися – це шанс. Це можливість робити те, що ти хочеш.

Борис Овчаров, позивний «Дончанин»: Нещодавно у багатьох у друзях від однієї людини вискочив допис «вішався другий раз, вірьовка обірвалась». Я написав: «Давай привезу міцнішу». Я до таких ставлюся так – це слабкі люди. Ти захищав Україну, ти є взірцем для багатьох людей в Україні, і ти виходиш, показуєш себе слабаком, ти не маєш права цього робити. Якщо відчуваєш, що є проблеми, підійди до психолога, побратимів, друзів. Ми стикнулись у Києво-Могилянській академії з волонтерами. Вони хочуть підготувати для першої психологічної допомоги саме ветеранів. Тобто групки, щоб свої телефонували своєму. Бо якщо мені зателефонують, я накричу матом, але переадресую на психолога. Але є ті, які наче заспокоюють, але ще більш можуть підштовхнути (до самогубства – ред). Тому я вважаю, що це буде важливий проєкт, бо спочатку телефонують до своїх, які розуміють.

Аліна Михайлова, доброволець Першої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор»: Як виявилося, в Штатах у військових такі ж проблеми, як у військових в Україні: мене не розуміють, я нічого не можу, я не можу себе реалізувати, або я не хочу, я не хочу, щоб мене чіпали. У першу чергу важливо, щоб політика вирішення цих питань впроваджувалася на рівні держави, на рівні людей, починаючи від виховання поваги до військового.

Як допомогти повернутися кожному військовому? Спитатися, за що я вдячний цьому там бійцю, і жити з повагою до кінця свого життя до того, завдяки кому ти міг працювати і жити спокійно всі ці роки. Я мав можливість вирощувати своїх дітей… Я тобі вдячний за це.

По-друге, є питання того, що багато військових вважають, що їм хтось винен, і людина живе з думкою: мені всі винні, я – молодець. Це заганяє в глухий кут. Важливо не жити з думкою, що тобі всі винні, а жити з думкою, що ти маєш повернутися і продовжити боротьбу не на фронті, а в тилу. Твоє життя – це постійна боротьба, і за що ти борешся, вже сам вирішуєш. Коли людина повертається з фронту, вона також продовжує боротьбу за себе, за тих людей, які досі на фронті, за Україну, за свою сім’ю.

І третє – це освіта. Це дуже важливо. Я зараз поступила по такій програмі ветеранській на другу вищу освіту, і для мене це як світ в кінці тунелю насправді. Ти відчуваєш, що вперше отримав знання для того, щоб далі реалізовувати їх в своїй подальшій боротьбі. Але знову ж таки, людина має спочатку зрозуміти, для чого їй це треба. В Україні зараз є багато програм. Вони всі є переважно недержавні. Це й освіта, це й психологічна реабілітація, це якісь проєкти, які допомагають військовим повернувся. Але, знову ж таки, у нас не пройшло стільки часу для того, щоб цих проєктів було багато в масштабі всієї країни, щоб допомогти кожному.

Отець Андрій Зелінський, військовий капелан: Думаючи про війну як найважливішу загрозу, мабуть, виокремлюємо саме загрозу власному життю. А існує інша загроза для мене, окрім кулі, уламків від снарядів, існує ще монотонність – 9 місяців на одному місці в одному окопі. Вона має свої характеристики. Це дуже депресивний період, і, відповідно, до цього також потрібно якось людям давати собі раду. Отже, всі речі потребують хоча б базового розуміння, хто я і що я тут роблю, сенс, який дозволяє людині прорватися, відповідь на питання, навіщо, яке дозволяє потім справитись з будь-яким «як», як казали класики. Стосовно цивільного населення ситуація однозначно така ж ніби. Не існує єдиного досвіду української війни, як з боку військових, так і з боку цивільних.

Якщо одним словом якось окреслити діагноз українського суспільства в плані нашого ставлення до військових – це брак довіри. Недовіра – в основі всього. Вона лякає, а власне, страх завжди провокує агресію як механізм самозахисту.

Зміна ставлення потребує дуже багато часу, зусиль і, найважливіше, якісного людського спілкування, коли є довіра, і це єдиний, як на мене, ключ до зміни ставлення. Пригадую випадок: один з моїх друзів повернувся із завдання і розповідає, що під час зачистки одного із міст почув, як хтось його смикав за штани. І бачить: мала дитина. Каже: «дивиться мала дитина, дивиться йому у вічі і каже: «дядьку, дядьку, ми в вас віримо». Це для нього стало таким зарядом на ціле життя. Коли він це розповідав, в нього був вогонь в очах, і він казав, що це був для нього був найважливіший момент цієї війни.