«Коли ластівки повернуться додому» – таку назву має вистава, створена на основі реальних історій переселенок з Донбасу. Творці постановки – учасники театральної студії «Купе №5» із Конотопа – показують цей спектакль у різних містах України і збирають благодійні пожертви для однієї зі своїх героїнь, яка сама виховує дитину з інвалідністю. Цього разу виставу побачили у Дніпрі.
Як це – стати вимушеною переселенкою у своїй країні, втратити малу батьківщину й власний дім, пройти крізь місяці тривоги й зневіри і зрештою розпочати своє життя заново?
Радіо Свобода познайомилось з жінками, чиї історії лягли в основу спектаклю, а також поспілкувалось з виконавицями їхніх ролей.
«Ми думали, що їдемо на два тижні…»
У кожного переселенця є своя дата відліку початку іншого життя – дата переїзду. Для Катерини Охременко – це 6 червня 2014 року. З рідного Луганська вона з родиною виїздила, як більшість, – «на два тижні». Ці тижні вже обернулися роками. Родина осіла в Чернівцях. Ще до війни вони з чоловіком відпочивали на Буковині й заприятелювали з одним місцевим подружжям. Вони й прихистили луганців. На той момент старший син Катерини закінчив перший клас, а молодший ще був у садочку. Донечка Мілана народилася уже після переїзду.
Катерина Охременко
Спочатку була певна депресія: ти не розумієш, що тобі робити, проблеми з грішми, безвихідьКатерина Охременко
«Це подружжя було єдиним, хто нас покликав до себе. І ми поїхали. Ми думали, що їдемо на два тижні, а потім повернемося. Взяли з собою найнеобхідніші літні речі. Спершу жили в друзів, але у них квартира маленька, та ще й з батьками живуть.
Потім знайшлась родина, яка прихистила нас у своєму будинку, на третьому поверсі.
Також ми з дітьми жили в християнському таборі, в горах. Наприкінці серпня ми зрозуміли, що дітям у школу й садочок треба буде йти в Чернівцях. Речей теплих не було, люди відгукувались, допомагали.
Спочатку була певна депресія: ти не розумієш, що тобі робити, проблеми з грішми, безвихідь. Певний час, коли йшли бойові дії, не було зв’язку з батьками, які залишились там», – розповідає жінка.
Вистава про переселенок, Дніпро, 18 жовтня 2019 року
Мрії та плани повернутися додому, до Луганська, каже жінка, бентежили понад два роки. Потім прийшло усвідомлення – швидкого повернення не буде. Треба пристосовуватись до нових умов життя.
«Спогади все ще спливають… Ми живемо в Чернівцях в орендованій квартирі. Це «чорнобильський» будинок: чимало людей пережили досвід переселення ще раніше, після Чорнобиля. Дехто з жінок каже: скільки там живуть, відчуття дому так і не з’явилось, частина серця лишилась там. Я це розумію: частина життя – твоя батьківщина, дитсадок, школа, друзі – відірвалась. Звичайно, складно. А з іншого боку, ти розумієш, що треба жити далі, радіти кожному дню, що є діти, є заради кого жити. Дітям тут подобається, вони адаптувались швидше», – каже Катерина Охременко.
У якийсь момент, ділиться Катерина, в її житті з’явилась і нова справа, яка захопила, – кондитерське мистецтво. Зараз для неї це і хобі, і маленький бізнес. Жінка пече торти на замовлення – на дні народження, професійні свята, весілля. Невеличкі кошти відкладає на мрію – власний будинок.
«Вдома, в Луганську я пекла торти для своєї родини, але ніколи не думала, що це стане серйозним заняттям. Десь 2015-го року я почала цим займатись. Можливо, щоб якось відволіктися. Потім виграла грант від Євросоюзу, купила кухонну машинку. І так все пішло. Як і для більшості родин переселенців, для нас головна проблема – житло. Я відкладаю невеличкі кошти з випічки тортиків на нашу мрію – власний будинок. Близько року я також вела публічний збір коштів – були люди, які скидали кошти на картку. Вони у мене досі лежать, але це дуже мало, аби купити будинок. Зараз ми отримуємо 3 тисячі «переселенських» на родину на місяць, цього ледь вистачає на оренду квартири в Чернівцях», – зазначила Катерина Охременко.
Озираючись на пережите, Катерина каже: вистояти в непростих умовах її родині допомогла підтримка інших людей.
У багатьох людей таке сприйняття – «війна на сході України», а не «війна в Україні»Катерина Охременко
«Нам дуже допомогли волонтери – «Волонтерський рух Буковини». Вони навіть довідки нам видавали спершу, ще до соціальних служб. А друге – віра, бажання жити, не здаватись, діти, адже заради них варто жити. Пережите змінило нас. Я почала відповідальніше ставитися до свого вибору, стала більш відповідальною громадянкою, зрозуміла, що мій голос важливий. Вважаю, що про проблеми переселенців треба розповідати. У багатьох людей таке сприйняття – «війна на сході України», а не «війна в Україні». Війна – не десь там, а тут, у нас, і це правда», – сказала переселенка.
«Рік у мене тривав стан депресії»
Про те, як виїжджали з Донецька, Олена Макайя згадувати не любить: важко. У цьому місті жінка прожила 13 років разом з чоловіком Мішелем, вихідцем із Конго. Там народилось троє їхніх дітей – двоє синів і донька. З початком війни родина була змушена перебратись до Олениних батьків, у Запоріжжя.
«Живемо в будиночку наших батьків. Будиночок маленький, але якось помістились, Живемо… Десь з рік у мене тривав стан депресії. Я могла прокинутись вранці й нічим не займатись, навіть не переодягатись. Я не розуміла сенсу. В Донецьку ми важко з чоловіком працювали, заробили на квартиру, а потім все це кинули. 13 років нашого життя ніби викинули. І я в той період втратила сенс життя: для чого до чогось прагнути, якщо все це може в один момент втратити», – каже жінка.
Олена Макайя
Розпочати все знову допомагають люди, яких любиш, психологічна підтримка і улюблена справа, говорить Олена. Вона – кравчиня за фахом. Ще до війни вона займалась тим, що шила. Змогла знайти нових клієнтів і після переїзду. Зараз шиє за індивідуальними замовленнями і для цілих колективів.
«Швейною справою я займаюся все життя. Шию все, що можна пошити з тканини. Багато замовляють танцювальні колективи, общинні центри, школи, будинки культури. Найбільш незвичне було замовлення – пошити юрту для етносела в Запоріжжі. Я з цим замовленням впоралась», – ділиться Олена Макайя.
Вистава про переселенок
Однак шиття – не єдине, що захоплює Олену. Вона є співробітницею доброчинного фонду, працює з ВІЛ-позитивними людьми. Цього року вона також вступила до університету й здобуває фах соціального працівника.
Проблеми в усіх різні, але коли людина бачить, що є рука підтримки, у неї з’являються силиОлена Макайя
«І в Донецьку я працювала в соціальній сфері, і тут. Це проблеми наркозалежних, ВІЛ -СНІД, це моя тема. Якщо я можу допомогти таким людям, не тільки поспівчувати, – то це чудово. Коли ми переїхали, я сама пройшла непростий шлях, депресію, мені допомагала одна психолог. Тепер я розумію: я змогла вибратись з цієї «ями» і можу бути прикладом іншим. Проблеми в усіх різні, але коли людина бачить, що є рука підтримки, у неї з’являються сили. Комусь погано – я допомагаю. Я думаю, що це природній людський стан», – розповідає Олена Макайя.
Як і для інших переселенців, для родини Олени актуальна проблема власного житла. А ще – психологічної та матеріальної підтримки дітей.
У наших дітей є статус «дітей війни», але до статусу нічого не додається, ні коштів на лікування, нічогоОлена Макайя
«Ми б’ємо в усі дзвони, звертаємось до чиновників, це величезна проблема – власне житло. Будиночок моїх батьків замалий для наших родини: я поїхала від них одна, а повернулись ми уп’ятьох. Проблема житла дуже гостра. Своїми силами вирішити це нереально. Державний проєкт «50 на 50» – 50% держава, 50% переселенець – немислимий: по-перше, великі відсотки, по-друге, він діє тільки на первинне житло. Ми в своїй країні, але ми не вдома. Нам дають подачку – адресну допомогу, у нашої родини це 3400 гривень на місяць, але вона нічого не вирішує. У наших дітей є статус «дітей війни», але до статусу нічого не додається, ні коштів на лікування, нічого. Найменший син найважче пережив переїзд, замкнувся собі, але зараз потроху оговтується від стресу. Він досі каже: «Мамо, ти – українка, тато – конголезець, а я– донецький»… Усі троє дітей скучають, згадують нашу квартиру. Вони мріють повернутись у Донецьк», – розповіла Олена Макайя.
Вистава про переселенок
Олена з чоловіком вже бачили виставу, створену за мотивами її розповіді про себе.
«Я проплакала всю виставу. Ми пішли з чоловіком, тримались за руки. Це – як заново пройти цей шлях. Треба говорити про це, бо дуже багато невлаштованих доль, переселенців, яким дуже важко адаптуватись», – поділилась враженнями Олена Макайя.
«Ці історії треба пропустити крізь себе» – актриси
Виставу, створену на основі реальних історій жінок, жительок Донбасу, які стали вимушеними переселенками, вже презентували в різних містах України. Актриси-аматорки зі сцени розповідають про труднощі, які спіткали їхніх героїнь після переїзду, та початок нового життя.
Вжитись у ролі було непросто, кажуть акторки Наталія Книр та Анастасія Федоненко: на перших репетиціях плакали.
Наталія Книр й Анастасія Федоненко
Ці історії, які ми показуємо, – їх не потрібно грати. Їх треба озвучити й пропустити крізь себеНаталія Книр
«Ці історії, які ми показуємо, – їх не потрібно грати. Їх треба озвучити й пропустити крізь себе. Сподіваємось, що у нас вийшло», – каже актриса Наталія Книр.
«Ми – не переселенці, ми не відчували того, що відчували наші героїні, але було дуже важко. Нас це обминуло, але у нас є знайомі переселенці, і їхні історії не менш драматичні», – додала Анастасія Федоненко.
Історії жінок з Донбасу, втілені в театральній постановці «Коли ластівки повернуться додому», також ляжуть в основу однойменного документального фільму. Робота над ним уже триває.
Читайте ще:
Житло для переселенців. Що може зробити держава, а що – самі ВПО
«Заморожені». Історії дітей, які живуть на лінії фронту
Оксана Коляда: Як поєднати інтереси тих, хто воював, і тих, хто змушений був покинути свої домівки