«Юридично неспроможним документом» та «реваншем ідіотизму» називає художник Олександр Ройтбурд рішення Одеської обласної ради звільнити його з посади директора Одеського художнього музею. Одразу після голосування адміністрація музею оприлюднила звіт за останній рік, який демонструє зростання заробітку музею в кілька разів тільки на квитках. Спонсорські пожертви доходять до кількох мільйонів гривень. Звільняли ж директора депутати за порушення трудового розпорядку і проведення концертів у музеї – принаймні офіційно. Насправді ж боротьба окремих депутатів проти Ройтбурда триває всі півтора року на посаді. «Буду боротися в суді», – каже художник Радіо Свобода. В інтерв’ю він розповів про те, чому його на посаді підтримав «одеський фейсбук», про конфлікти всередині колективу і про нову виставку Костянтина Сомова. І про цей проєкт він говорить більш натхненно, ніж про обласну раду чи конфлікти із «Опозиційним блоком».
– 5 вересня депутат обласної ради Олег Радковський заявив, що буде скликати позачергову сесію, щоб скасувати рішення про ваше звільнення від 4 вересня.
– Я вважаю, що це гідна спроба врятувати честь обласної ради, яка зганьбила і себе, і місто.
– Чи ви розглядаєте ваше звільнення як «реванш», про який зараз часто говорять?
– Я його розглядаю як реванш ідіотизму. Я його розглядаю як намагання певних сил, які розуміють неминучість дострокових виборів чи навіть строкових… Втім, я вважаю, що це будуть дострокові вибори, і це голосування їх прискорило, воно викликало занадто сильний резонанс в країні. Отже, напередодні виборів у них є розуміння, що не все вкрали, не все встигли розпихати по кишенях. Вмикається таким чином «хапальний рефлекс».
– А що можна вкрасти в музеї?
– Та нічого не можна. Якусь картину вкрасти дуже складно, для цього потрібна змова директора, головного хранителя та, бажано, поліцейського, який стоїть на посту. І дуже складно фальсифікувати картину. Є певні речі, які я не хочу проговорювати вголос, але за допомогою яких завжди можна встановити, чи це підробка. Все це зафіксовано. І всі розповіді про музеї, які переповнені підробками, – це маячня.
– Коли ви стали директором, ви запровадили тут нові ініціативи. Наприклад, фонд «Друзі музею».
– «Друзі музею» – це не я, це Олександра Ковальчук (заступниця директора, яка раніше була волонтером при музеї – ред.) Фонд було створено ще до того навіть, як провели конкурс на посаду директора. За його рахунок відремонтували вестибюль, змінили дизайн, зробили нормальні туалети.
– Втім, за часів вашого директорства фонд почав працювати активніше, ви також створили клуб Маразлі для меценатів.
– Так. До речі, впродовж останніх двох днів членами клубу Маразлі стали ще дві людини – це Борис Ложкін, ексголова Адміністрації президента Петра Порошенка, і Вадим Мараховський, одеський бізнесмен, власник Музею сучасного мистецтва Одеси. «Вхідній квиток» в клуб коштує 30 тисяч гривень, я – також його член, в мене значок №2. Членство відновлюється кожного року.
– Якщо у вас №2, то хто був першим членом клубу?
– Екскерівник Одеської обласної державної адміністрації Максим Степанов. Він ще давно дав мені на музей десь трохи більше від тисячі доларів, близько 30 тисяч гривень. Гроші були на проєкт, який ми, на жаль, не змогли реалізувати. Ми хотіли створити туристичний альбом музею, але, на жаль, не вистачило часу й сил. Степанов давав гроші на створення макету, а друкувати альбом за власні кошти і продавати його планували у видавництві «Фоліо».
Як тільки ми зареєстрували клуб Маразлі, я зателефонував Максиму Степанову і запитав, чи можна ці гроші перекинути в новостворений фонд. Він погодився і таким чином став першим членом клубу. Наступного дня гроші у фонд перерахував і я.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Одеський художній музей очолить відомий український художник Олександр Ройтбурд– Чи зв’язувався з вами Степанов після рішення обласної ради про звільнення? Все ж таки саме він вас призначив на цю посаду. Чи він може якось вплинути на свою колишню заступницю і наступницю – в.о. голови Одеської обласної державної адміністрації Світлану Шаталову?
– Так, ми з ним постійно на зв’язку. Він в контакті із Шаталовою, але що означає «вплинути»? Вона буде діяти так, як вимагає закон. Наскільки мені відомо, вона консультувалась із юристами, там є непроста колізія. Навіть якщо не брати до уваги правовий аспект, не думати, наскільки це правове рішення, прописаного механізму реалізації такого рішення про звільнення ніде немає.
– На вашу підтримку виступив весь умовний «одеський фейсбук». Що ви для них зробили?
– Чому тільки одеський? Київський, львівський… Я дав їм надію на те, що культура отримає новий імпульс, що музей може стати майданчиком культурної модернізації. Мені хочеться вірити, що саме приклад цього я та моя команда продемонстрували. Без команди я би нічого не зробив, тільки говорив би щось. Це все щоденна робота, яку виконують руками, головами, очима, ногами… людей, які працюють за ненормованим графіком із повним вигоранням, повністю віддають себе музею. Сьогодні найпростішим виходом для мене було б грюкнути дверима, сказати: «Ах, мене образили, купуйте мої картини, мені набридло бути директором і хочу бути художником». Але я своїх людей не покину.
– Чи були у вас звільнення за ці 18 місяців? Крім Сергія Сєдих (заступник директора з наукової роботи, також брав участь в конкурсі на посаду директора – ред.)?
– Були. Був конфлікт, наприклад, конфлікт між двома мистецтвознавцями, від яких я очікував, що вони стануть ядром нового наукового колективу. На жаль, там був ціннісний конфлікт із новою командою. Грубо кажучи, з одного боку – традиційні музейники, а з іншого – люди, які роблять акцент швидше на діяльності музею, аніж на його традиційних функціях. Насправді і сьогодні є певні «тертя» напевно в колективі, але музею потрібно і те, і інше. На жаль, в музеях – архаїчна структура, ми навіть не можемо самостійно визначити штатний розклад, маємо затверджувати через сесію обласної ради.
– Це обвинувачення є в рішенні обласної ради про ваше звільнення – порушення правил трудового розпорядку.
– Чому колгоспник з Тарутинського району має голосуванням визначати, яка мені в музеї потрібна штатна одиниця? Так демократія перетворюється в свою профанацію.
Пізніше в розмові Ройтбурд розповідає: спільну мову із новою командою, на жаль, не знайшла Анна Алієва – куратор проєкту «TRANSMUSEUM» і співкуратор проєкту «Ексгумація. Соцреалізм із зібрання ОХМ».
– Ви коли говорили про вихід музею за межі цього приміщення, я згадав, що тут вже є експериментальний простір «Жовті велетні». В якому він зараз стані?
– Ми плануємо його ревіталізацію, але нам потрібні гроші на встановлення вентиляційної системи та косметичний ремонт. В нас вже є граніт для того, щоб зробити там підлогу, щоб об’єднати із гротом. Врешті-решт, це ще й вимога безпеки, оскільки там розташований додатковий вихід з музею. Це дозволить створити там бодай якийсь публічний простір.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Ройтбурд став директором одеського музею і хоче зробити його більш відкритим– У себе в фейсбуці ви викладаєте нові картини, продовжуєте писати. Як вплинула робота директором на ваш стиль, на ваші теми?
– З одного боку, я переключаюсь, коли пишу. Але, з іншого, все ж таки певним чином вплинула. Коли мене почали обвинувачувати в тому, що я продам всю колекцію музею, це стало одним із поштовхів до серії робіт «Копії для підміни», яку я показав у Києві. І пізніше ще два проєкти розвивали ту ж ідею.
Одеський художній музей – колишній палац Потоцьких
– 6 вересня в музеї відкриється виставка Костянтина Сомова – ви готували її ще до рішення про звільнення. Що це за проєкт?
– В нашому музеї величезна колекція його робіт – третя після Москви і Петергофа. Сомов – фігура, яка стоїть «особняком» навіть поряд із іншими членами товариства «Світ мистецтва». Це були художники, які «порвали» із так званою передвижницькою ідеологією і звернулися до Європи. Навіть поряд із ними Сомов виглядає більш європейським, ніж вони всі. Його пов’язувала довголітня тісна дружба із видатним одеситом, меценатом, колишнім міським головою, засновником політехнічного інституту, вченим, інженером і колекціонером Михайлом Брайкевичем (1874-1940). Той свого часу зібрав чудову колекцію, напевно, найбільш модну в Одесі на той час – Михайло Врубель, Валентин Сєров, Олександр Бенуа, Леон Бакст, але ядром був саме Сомов.
Коли Брайкевич емігрував, колекцію конфіскували, але про неї мало хто знав. Тільки одного разу, в 1984 році, її дуже тихо показали. Тоді тільки що помер генеральний секретар Юрій Андропов, на цьому тлі виставку майже не помітили, реклами майже не було, пишного відкриття також не було. І на 35 років ця виставка пішла в «запасники». Цього року ми її відновили, систематизували по-новому, додали туди роботи Сомова з інших українських музеїв. Неоціненну допомогу нам також надав московський дослідник Сомова Павло Голубєв, який фактично подарував нам свою участь.