Підписання Мінських угод: пастка для України чи механізм стримування Росії?

Із самого моменту підписання Мінських домовленостей 5 вересня 2014 року і до цього часу точаться дискусії не тільки навколо того, чи приніс «мінський процес» користь Україні, а й щодо того, який статус мають підписані у Мінську документи. Є ті, хто вважає їх «нікчемними» із правової точки зору, й ті, хто називає їх «єдино можливим механізмом стримування конфлікту». Що ж дали Мінські домовленості Україні і чи є сенс залишатися далі у рамках цього переговорного процесу?

Наприкінці серпня – на початку вересня 2014 року, зокрема, після обстрілу російською артилерією​ українських підрозділів (за доказами міжнародних організацій), вторгнення російських регулярних підрозділів на територію України поблизу Іловайська (за даними іноземних дослідників, Військової прокуратури України, Генштабу та очевидців), боїв за Савур-Могилу, склалася критична ситуація, що могла перерости у широкомасштабну агресію Росії і загрожувала втратою Україною свого суверенітету та незалежності.

Тоді у Мінську зібралися керівництво Євросоюзу і Верховний представник ЄС із зовнішньої політики Кетрін Ештон прибула на зустріч Порошенка і Путіна. Ось як описує атмосферу, що там панувала, народний депутат, у подальшому представниця України в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи з урегулювання на Донбасі –Ірина Геращенко.

«Під час кількагодинної важкої розмови в усієі делегаціі розривався телефон – дзвонили військові, в Іловайську росіяни розстрілювали наших воїнів. І президент Порошенко вимагав припинити вбивство, дати нашим військовим коридор. Росіяни пообіцяли... Вже потім, під час інших важких зустрічей із Путіним, ми зрозуміли, що це витончена, садистська фсбешна тактика: напередодні важливих перемовин влаштовувати кризу, щоб створити нестерпний фон, щоб ми могли говорити тільки про спасіння нашої армії, щоб це забирало левову частину часу і сил під час перемов. Так було і в вересні 2014, і в лютому 2015, коли наших військових під Дебальцевим взяли в оточення. Таким був фон першої мінської зустрічі, і я ніколи в житті не забуду нестерпної атмосфери»,– написала Ірина Геращенко 5 вересня 2019 року на своїй сторінці у мережі Facebook.

У цих умовах, при сприянні країн Заходу, у столиці Білорусі Мінську почалися «консультації Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію мирного плану тодішнього президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Володимира Путіна».

Представник України в Тристоронній контактній групі Леонід Кучма відповідає на запитання журналістів про результати переговорів. Мінськ, 5 вересня 2014 року

Результатом цих політичних домовленостей стало підписання 5 вересня 2014 року Мінського протоколу, головним пунктом якого було «повне припинення вогню». У ніч з 6 на 7 вересня Організація з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) оприлюднила текст протоколу російською мовою.

Текст Мінського протоколу, опублікований ОБСЄ 7 вересня 2014 року

Текст Мінського протоколу, опублікований ОБСЄ 7 вересня 2014 року

«За результатами розгляду і обговорення пропозицій, внесених учасниками консультацій у Мінську 1 вересня 2014 року, Тристороння контактна група у складі представників України, Російської Федерації і Організації з безпеки і співпраці в Європі досягла порозуміння щодо необхідності здійснити такі кроки:

1. забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї;
2. забезпечити моніторинг і верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї;
3. здійснити децентралізацію влади, в тому числі шляхом ухвалення закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (закон про особливий статус);
4. забезпечити постійний моніторинг на українсько-російському державному кордоні і верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки у прикордонних районах України і Російської Федерації;
5. негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб;
6. ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що сталися в окремих районах Донецької і Луганської областей України;
7. продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог;
8. вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі;
9. забезпечити проведення дострокових місцевих виборів, відповідно до закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (закон про особливий статус);
10. вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців із території України;
11. ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення життєдіяльності регіону;
12. надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій».

Мінський протокол підписали учасники Тристоронньої контактної групи: тодішній спецпредставник голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, тодішній посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов, Олександр Захарченко і Ігор Плотницький.

Причому у протоколі не було зазначено хто такі ці Захарченко (тогочасний ватажок проросійського угруповання «ДНР») і Плотницький (тогочасний ватажок проросійського угруповання «ЛНР»).

Яка роль Мінських домовленостей у протистоянні України агресії Росії – по це Радіо Свобода розпитало правників-міжнародників:

Володимир Василенко, колишній суддя Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії:

Володимир Василенко, правник-міжнародник

– Коли влітку 2014 року українські Збройні сили України були близькі до повного очищення своєї території від незаконних збройних формувань, Росія застосувала свої регулярні війська і здійснила відкрите вторгнення в Україну. І тоді, в умовах воєнної переваги Росії, і були укладені Мінські домовленості.

Під тиском обставин Україна була вимушена підписати ці політичні домовленості. Мінські угоди не є міжнародним договором у повному сенсі слова, а це певним чином оформлені політичні домовленості.

Їх необхідно було підписати, щоб зупинити вторгнення і стримати на якийсь час агресора.

З точки зору Володимира Путіна як головнокомандувача збройних сил Російської Федерації, цей крок був зумовлений тим, що Росія хотіла показати, що вона готова зупинити збройне втручання в обмін на скасування санкцій за окупацію Криму.

Росія, звісно, не збиралася виконувати Мінські домовленості. Для Кремля це елемент гри, спрямований на те, щоб переконати захід скасувати санкції.

Ці домовленості не є міжнародною угодою ні за змістом, ні за формою. Якщо розглядати Мінські домовленості як міжнародну угоду, то вони, якщо вжити юридичну термінологію, є нікчемними, тобто нечинними з моменту їх укладення.

Оскільки, відповідно до статті 52 Віденської конвенції 1969 року про правила укладання Міжнародних договорів, договір укладений під примусом, внаслідок застосування сили або під загрозою застосування сили, є нікчемним, тобто нечинним з моменту його укладення.

Якщо ж дивитися на Мінські домовленості як на політичні домовленості, якими вони, власне, і є, то вони могли стати основою для відновлення міжнародного правопорядку, але тільки при проявленні доброї волі обома сторонами. Україна таку добру волю проявила, пішовши на припинення вогню, а Росія – ні.

Шляхом переговорів було досягнуто таке тлумачення Мінських домовленостей, що насамперед повинні були бути виконані безпекові домовленості: повне припинення вогню, відведення усіх формувань, виведення їх за межі кордону і повне відновлення Україною контролю над усім українсько-російським кордоном.

Однак цього не сталося. Єдиним плюсом стало припинення розгортання агресії Росії.

Тож Україна має усі підстави не виконувати інших пунктів Мінських угод, поки Росія не виконає безпекових положень.

До того ж, цілком очевидно, що жодні вибори на території, яку контролює окупаційний режим – угруповання «ДНР», «ЛНР» – є нічим іншим як гібридними утвореннями російської окупаційної влади, не є можливими.

Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньополітичних досліджень:

Григорій Перепелиця, експерт з міжнародної політики

Україна могла б обійтися без Мінських угод, якби не отримала трьох нищівних поразок у 2014 році. Якби не була спалена уся українська

техніка поблизу кордону з Росією, якби не були допущені грубі помилки воєнно-політичного керівництва держави, яке замість того, щоб оголосити воєнний стан, який би дав можливість застосовувати Збройні сили України, в умовах агресії політичне керівництво прийняло цей формат «АТО», хоч усім було зрозуміло, що це військова агресія. Ми втратили до 80% усієї техніки, Росія взяла під контроль 400 кілометрів нашого кордону, військова техніка, яка ще залишилася, була у Києві на параді, а Росія вторглася під Іловайськом.

Територія була відкрита для подальшого просування російських військ. І що залишалося? Треба було якось рятувати ситуацію. Тому Мінські угоди фактично врятували Україну від капітуляції перед Росією у цій війні.

Знову це повторилося у 2015 році під Дебальцевим, коли був підписаний так званий «Мінськ-2».

Оскільки Росія ці битви виграла, то вона, відповідно, і диктувала положення Мінських угод, виконання пунктів політичної частини яких для України є смертельно небезпечним.

І тому українська сторона, хоча Порошенко і вніс цей законопроєкт про особливий статус, цей документ так і не був ухвалений, бо стало зрозуміло, що це могло б запустити сценарії Абхазії...

Хоча там і прописане останнім пунктом виведення збройних формувань. Зрозуміло, що на окупованій території неможливо провести вибори. Це лише фактичне узаконення статусу цих територій.

Це дуже серйозний виклик, який несуть для України Мінські угоди. Тобто плюси – це те, що підписання Мінських угод дало можливість уникнути капітуляції, і другий позитив, що хоч вони ніколи не приведуть до закінчення війни, вони тримають збройне протистояння на рівні низької інтенсивності.

Мінські угоди не вирішують конфлікт і не принесуть завершення війни. Ця війна перетворилася у довготривалий конфлікт низької інтенсивності, тобто війну на виживання.

Більше нічого Мінські угоди Україні і не можуть привести.

Завершення війни може бути тільки внаслідок досягнення воєнної перемоги. У війні все визначає ситуація на фронті. Якщо ми програємо, то ми можемо тільки тягнути цю ситуацію на умовах Мінських домовленостей.

Відмовитися від них ми тепер не можемо, тому що давно реалізовується стратегія – вирішити конфлікт виключно мирним шляхом і сподіватися на допомогу інших країн.

Але інших інструментів наразі ні у Порошенка, ні у Зеленського поки немає.

Інший формат переговорів нічого не дасть. Формат переговорів є другорядним у порівнянні із співвідношенням сил на фронті. Якщо ворог буде нести втрати, на порядок вищі, аніж несемо ми, тільки тоді це посилить наші позиції на переговорах.

Росія рахується тільки з силою, більше нічого її не лякає – ні міжнародне право, ні «нормандський формат», ні США... І ці 5 років війни це довели.

Тому Україні треба ставати сильнішою, створювати контрзагрозу Росії і передумови, щоб вона захотіла піти на поступки. Формати ще й не вирішують проблему, тому що усі вони побудовані під внутрішній конфлікт, або, як це називає Шуфрич і Медведчук, «громадянську війну».

Ми це назвали АТО, тепер ООС.

Але у нас – не внутрішній конфлікт, а війна. Тому треба говорити не про врегулювання конфлікту на Донбасі, а говорити про закінчення війни.

І створювати інші майданчики, а найголовніше – визнавати Росію не посередником, як у Мінську, а воюючою стороною.

Тоді відкривається шлях до завершення війни і закріплення його договором. Таким майданчиком може бути і ООН, але для цього потрібні зовсім інші дипломатичні кроки, аніж ті, що були досі.

Треба вживати іншу термінологію, декларувати інші меседжі і посилатися на інші норми міжнародного права. Наприклад, стаття 51 про право жертви агресії на воєнну самооборону, на відсіч агресії. Не апелюючи до цих норм і обравши формат АТО, Україна заганяє себе у глухий кут.

Що зараз у Мінську?

4 вересня 2019 року в Мінську розпочалося засідання Тристоронньої контактної групи (ТГК).

Як повідомила Дарка Оліфер, речниця представника України Леоніда Кучми, оскільки останні тижні позначилися збільшенням кількості порушень режиму тиші з боку НЗФ ОРДЛО, зокрема і застосуванням зброї, забороненої Мінськими домовленостями, українська сторона поставила питання щодо повернення російської сторони до Спільного центру з контролю та координації сторін. А в гуманітарній підгрупі триває робота зі звільнення утримуваних осіб.

Яка позиція США?

Про значення Мінських домовленостей доповідав на слуханнях у Сенаті – «П'ять років після Революції гідності: прогрес України і ворожа активність Росії» – спеціальний представник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер.

Дуже важливо, наголошує Волкер, щоб Мінські домовленості зберігали свою чинність, оскільки найважливіше їхнє значення в тому, що Росія формально визнає територіальну цілісність України. Навіть якщо в реальному житті Росія цю цілісність уже порушила.

Спеціальний представник Державного департаменту США з питань України також назвав Мінські домовленості базою для збереження санкцій Євросоюзу, а також такими, що містять перелік кроків, необхідних для досягнення миру.

Волкер про мешканців непідконтрольної частини Донбасу

«Припинення вогню, відведення озброєнь, забезпечення гуманітарного доступу – всі ці речі є необхідними для ухвалення рішень», – наголосив Курт Волкер.

Проблема тільки у тому, що бракує політичної волі Кремля почати виконувати ці Мінські домовленості, вважає він.

23 серпня 2019 року Волкер також ще раз наголосив, що «питання цих зустрічей не в форматі – питання у політичній волі Росії виконати її зобов’язання за Мінськими домовленостями.

«У всьому, що можна зробити для полегшення переходу до справжнього миру і виконання Росією мінських домовленостей, ми готові приєднатися і допомогти», – сказав спеціальний представник Державного департаменту США з питань України.

Україна не зобов'язана нічого робити на шкоду собі

Правники наголошують, Україна не зобов'язана нічого робити, поки не будуть повністю виконані безпекові положення Мінських угод, а саме – припинення вогню, повне виведення підрозділів проросійських бойовиків та російського озброєння із території України, і , як результат, повне відновлення Україною контролю над своєю територією та визнаними міжнародним правом кордонами.

Мінські угоди – це не міжнародний договір, а досягнуті під час прямої збройної агресії Росії проти України політичні домовленості. Україна має повне право захищати свою територію, свій суверенітет і свою територіальну цілісність. А Росія використовує Мінські угоди, трактуючи їх у своїх інтересах, для подальшого тиску на Україну та міжнародну спільноту.

Як зазначає Ірина Геращенко, «велика проблема мінських угод в тому, що РФ і Україна трактують їх кожна по- своєму. Нам вдавалося читати Мінські угоди однією мовою з іншими учасниками Нормандського формату – Німеччиною і Францією. На жаль, зараз складається відчуття, що Кремль нав‘язує нашим партнерам свою трактовку угод».

Читайте ще: Голова МЗС про зустріч радників лідерів «нормандської четвірки»: «є певний успіх»