(Рубрика «Точка зору»)
Читачі люблять чорно-білі історії. Патріоти увімкнули гімн України посеред центру Донецька, жінка на переході на вільну територію облаяла українських воїнів. Я знаю це як редактор, що перевіряє показники успішності матеріалів. Однак, ані те, ані інше не відображає середньої температури на окупованих українських територіях.
Картина більш строката, і якщо ми хочемо ухвалювати рішення на основі даних, а не історій, що нам більше сподобались, то не маємо іншого виходу, крім як бачити деталі.
Що ж і хто є зараз по інший бік лінії розмежування?
Клікніть, щоб відкрити
Там є ті, що на п’ятому році без України приходять на єдині у місті вечірки української музики.
Є ті, що розклеюють наліпки з цитатами Стуса під носом в окупаційної адміністрації.
Є ті, що ведуть у фейсбуці жовто-блакитні сторінки, і все ніби добре, а одного дня їх хапає «МГБ ДНР». Є й інші – вони ведуть такі сторінки досі, і небезпеки їх минають.
Є зухвалі анти-«ДНРівські» пабліки, які викликають підозри на їхню реальність. Є нікому невідомі люди, які наважуються просто вийти у вишиванці в місто. Це їхній мовчазний протест.
Там живе літня жінка, що «розносить» бойовиків «ЛНР» щоразу, як іде до гастроному. Прямо поки стоїть в черзі.
Є інша, яка приїжджає до Києва з абсолютно незамиленим пропагандою поглядом, хоча живе у тому самому світі, що й усі.
Є й ті, хто починає сумніватися у власному сприйнятті реальності, коли у п’ять тисяч перший раз подивиться російське телебачення.
Наліпки з цитатами Стуса. 2018 рік
А є такі, хто від початку упевнений, що українська армія почала війну «з Донбасом». «В цьому винен Порошенко – він почав цю війну, а Путін тут ні при чому», – наполягає в розмові луганчанка, разом з тим від цього вона не починає більше любити окупаційну владу, просто в її уявленні довколишні проблеми, на які вона нарікає, – це не наслідок нападу однієї держави на іншу. І протиотрутою від цього чомусь не стають ані поїздки на підконтрольну територію, ані інформування про злочини проти людяності в окупації, ані публікація численних доказів російської участі у війні на Донбасі.
В ОРДЛО живуть радикально проукраїнські люди, що не оформлювали собі українську пенсію, та проросійські, які її регулярно знімають з банкоматів у Станиці Луганській та Кураховому.
«Нам з чоловіком довелося пристосовуватися до життя тут, а це складно, адже такі, як ми, тут в меншості. Ми сильно фільтруємо, що і кому говорити. Наше оточення помітно звузилося. Живемо на зарплату чоловіка і місцеву пенсію. Українську ми не оформлювали. Телевізор принципово не дивимося. Слухаємо Радіо Свобода і «Ехо Москви», – розповідає пенсіонерка, яка жодного разу за час війни не виїжджала з окупованого міста.
«Щоб тут нормально жити, потрібно мовчати про свої погляди. У свої 21 я збираюся екстерном закінчувати 11-й клас української школи і навіть, можливо, складати ЗНО», – ділиться луганська студентка, яка мріє виїхати на підконтрольну територію та накопичити грошей на євротур.
Ще тут живуть ті, хто бореться з образою – «На блокпостах змушена постійно вислуховувати про свою винуватість в подіях. Ти ніби як громадянин України, але з натяжкою, яку потрібно довести» – і ті, у кого є цілком практичні причини бути по один з боків війни: «Страшно, що схоплять на українському блокпосту. На початку війни, коли роботи взагалі не було, я ремонтував військову техніку бойовикам».
Станіслав Асєєв
Станіслав Асєєв, журналіст, якого угруповання «ДНР» третій рік тримає за ґратами в Донецьку, якраз і намагався розповісти нам усім про різні аспекти життя в окупації. Про російських військових – та сусідів по будинку, які взяли до рук зброю.
«Упродовж близько року перебування в окупації я поступово втратив майже всіх своїх друзів. Частина повернулася до рідного району в закритих трунах, інші просто перестали зі мною спілкуватися. … Як це стало можливим? Зрештою, це Донецьк, Східна Європа, а не Сомалі чи Ліберія, щоб ми жили в підвалах, мріючи перерізати горлянку тим, хто ще недавно стояв посеред стадіону з таким самим синьо-жовтим обличчям. Мабуть, до кінця я ніколи й не відповім собі», – міркує він в одній зі статей.
Тепер ми знаємо, що його шукали довго – саме того, хто ставить складні запитання і намагається розібратися в деталях. Коли ж такі запитання не ставляться, все стає набагато простіше: одні обирають вірити героїчній версії, інші – катастрофічній. От і нічого складного.
Донецьк, серпень 2019 року
То що ж там зараз? Частина України, заповнена вигаданою реальністю, як кулька газом. Тим, хто всередині, доводиться з великою силою опиратися вивернутій навиворіт реальності, яка систематично у великих об’ємах ллється з усіх шпарин. Можна вимкнути телевізор та ходити на сайти авторитетних світових ЗМІ, але на вулицях міста вас будуть супроводжувати пам’ятні камені та дошки дітям Донбасу, вбитим «українськими карателями», вашим дітям з першого класу будуть повторювати, що підозрювані у воєнних злочинах – розстрілах полонених – «Гіві» і «Моторола» – їхні захисники та герої. І вам складно буде казати їм щось протилежне, бо ви будете боятись, що, ставши підлітками, вони зі своїми недостатньо прихованими поглядами можуть не просто сісти за ґрати, а стати об'єктом публічних знущань. Опиратися цьому може не кожен. «Просто звірію від «росс-тв», від людей, не можу спокійно розмовляти, хочеться всіх побити, образити, розтерзати», – каже донеччанка, нарікаючи, що за ці роки безнадійно віддалилася від родичів і знайомих. Є ті, хто опирається. Часто це їм вартує нервових клітин.
Тетяна Якубович – журналістка Радіо Свобода, редактор проекту «Радіо Донбас.Реалїі»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції