Розповідь українця, якого засудили в Росії за «труну Путіна»

У Росії на волю вийшов українець Роман Терновський, якого правозахисний центр «Меморіал» визнав політв’язнем. Його відпустили не за обміном, а з огляду на те, що закінчився термін його ув’язнення. Він був засуджений до двох років і трьох місяців колонії 28 червня 2018 року, але вийшов на волю раніше, оскільки йому зарахували термін ув’язнення в СІЗО. Терновського засудили за статтею 282.2 «за участь у діяльності екстремістської організації» – такою в Росії визнана українська націоналістична організація «Правий сектор» – але звинувачення ґрунтувалося на участі активіста в протестах на території України, а не в Росії. Терновський визнав, що брав участь в акціях «Правого сектора» в Харкові, однак прессекретар організації Артем Скоропадський після інформації про затримання активіста заявив, що Терновський не є членом «Правого сектора».

Роман Терновський після звільнення з російської в’язниці

Згідно з матеріалами справи, Роман Терновський був засуджений за участь у декількох акціях протесту, які відбулися в Харкові. Зокрема, за участь в блокуванні російських вантажівок у лютому 2016 року на українсько-російському кордоні з боку України. Ці дії, за повідомленнями ЗМІ, не були насильницькими: активісти вирішили відмовитися від свого задуму, оскільки трасою їздило занадто мало автомобілів із російськими номерами.

Терновський також брав участь в акції протесту, коли 12 червня 2016 року, на День незалежності Росії активісти принесли під будівлю російського консульства, розташованого в Харкові – у супроводі жалобної музики – ляльку, що символізує Володимира Путіна, який лежить у труні.

Свідком тих подій на суді виступив тогочасний віцеконсул Росії Андрій Аленкін, який заявив, що активісти нібито «ламали квіти, відбирали подарунки» у відвідувачів, «обливали фарбою з балончика». Знайти підтвердження цих слів не вдалося, а ось, наприклад, відео, на якому знята ця акція: «труну» просто залишили біля будівлі російського консульства:

Романа Терновського затримали в російському Ростові-на-Дону, куди він змушений був приїхати за сімейними обставинами: у нього захворіла дитина. З моменту перетину кордону, за його словами, він знав, що це станеться.

– Я розумів чітко, що мене заарештують, що я перебуваю в оперативній розробці, але у мене був час зайнятися здоров’ям сина, йому зробили операцію.

Я почав помічати якісь автомобілі, бачив, як мене знімали... Про це говорило багато речей. Наприклад, коли я перетнув кордон, мій паспорт занадто довго перевіряли. Це була перша ознака. Друга: при в’їзді у Ростов – блокпост, зупиняють поліцейські, заходять, починають перевіряти паспорти. У мене і в людей поруч зібрали паспорти, а в інших – ні. Ось із того моменту я повністю був упевнений, що перебуваю в розробці.

Відразу ж вони, звичайно, не будуть заарештовувати, їм же цікаво, навіщо я туди приїхав. А я займаюся сином, мені довелося влаштуватися там в агентство нерухомості, займатися ріелторською діяльністю, тому що треба було гроші заробляти. Я розумів, що мене заарештують, але коли ти бачиш, як маленька дитина захлинається, – повірте, ви про це не думаєте.

– Що сталося з вами після арешту?

– Мені висунули звинувачення за статтею 282.2, частина 2-а, на що я відповів: «Послухайте мене, я на даний момент не перебуваю в організації «Правий сектор». Так, я брав участь в акціях на території України, тому що я не згоден з тим, що Російська Федерація, тобто Кремль, почав агресію щодо України, розпалював війну на Донбасі, анексував Крим». Але, знову-таки, дії ці відбувалися на території України, а в’їхавши в Російську Федерацію, я не займався нічим, крім здоров’я свого сина і проблем сім’ї.

У мене ще був приклад особистий. Моя перша дружина з двома дітьми змушена була виїхати з Маріуполя через війну, через обстріли з боку російських військ. Через два дні після того, як вони виїхали з міста, той район був обстріляний, у будинок потрапили снаряди.

– Що відбувалося безпосередньо під час вашого ув’язнення? Чи застосовували проти вас тортури, чи був якийсь тиск?

– Певний тиск, звичайно, був. Залякували. Тортур не було, тому що перед тим, як мене заарештували, я потрапив до лікарні, у мене тиск був дуже високий на момент арешту – 230. Їх це не зупиняло абсолютно, так, вони лякали, але катувати боялися, тому що я їм відразу сказав: «Я не проти того, щоб померти, можете мене вбити. Мені 43 роки, і нічого такого страшного не станеться, якщо ви мене вб’єте». Їх це, мабуть, зупиняло. Тортур я не боявся.

– А залякування були, щоб ви дали зізнання?

– Так. Моя сім’я перебуває в Російській Федерації, і цим усе сказано. Ти ви́знаєш усе, що завгодно, навіть те, що ти вбив Кеннеді.

– Чому у вас не було можливості залучити до справи незалежних адвокатів, а захищали вас адвокати за призначенням?

– Я їх називав – півзахисниками... Адвокат із «Меморіалу» у мене з’явився, коли я отримав термін. Так, він прийшов, ми поспілкувалися, не більше, ось і все. Час був втрачений.

Я до певного моменту не міг бачитися з консулом, тому що мені не давали можливості з ним побачитися. І відступати вже було нікуди. Тому мені довелося погодитися на ті умови, які мені запропонували.

Слідство на мене тиснуло в такий спосіб, що ховало мене від консулів. Тільки консул подав документи – мене ще до зустрічі з ним етапують в інше СІЗО. І так було до суду, на суд теж нікого не допустили. Мене спочатку в Москву, потім етапували в Новочеркаськ – нікого не повинні були відвозити, я взагалі їхав один, починаючи від Воронежа. Мене туди привезли, там я, здається, три дні пробув і все – мене відправляють у Ростов, на суд. До самого суду так тривало.

– У зв’язку з тим, що вас звинувачували в участі у «Правому секторі», ставлення до вас у в’язниці, в СІЗО якимось чином відрізнялося?

– Люди цікавилися, і дуже сильно. Коли потрапляєш у табір, немає значення, куди завгодно – ти як біла ворона. Природно, навколо тебе крутяться й ті, які стабільно доповідають в опер-відділи, і люди, яким дійсно цікаво, чому ми виступаємо проти агресії і чи є насправді ця агресія, і взагалі – чи були війська Російської Федерації на території України. І коли ти їм розплющуєш очі, то ставлення змінюється.

Ось я вам скажу таку річ. Новочеркаськ – це центр донського козацтва, і коли весь спецблок 24 серпня вітає мене з Днем Незалежності – вони реально кричали «Слава Україні!», – то це вже про щось говорить, як на мене. Громадяни Росії кричали.

– Ви пам’ятаєте ситуацію, яка була в Харкові, коли ви вирішили взяти участь у протестах? Чому ви так вирішили? Що вас найбільше тоді обурювало?

– Обурювала нахабна брехня Кремля, коли Путін, даючи інтерв’ю, говорив, що військ ніяких немає, це шахтарі там воюють, інша якась маячня, а ти ж знаєш, що з того боку йшла техніка, ти бачиш, що ці машини нескінченним потоком ідуть, і в цих машинах сидять, грубо кажучи, далеко не строковики. Потім, коли я був у Ростові, телефонував до матері і чув, що вже війна тут, грубо кажучи, підійшла – ось вона. Розриваєшся між частинами сім’ї, однієї й іншої. Здається, що вже маму не побачиш, настільки стрімко розвивалися тоді події.

– Ви опинилися в Ростові-на-Дону, коли ще була гаряча фаза війни. Люди були налаштовані тоді проти України?

– Так, у багатьох ситуаціях це проявлялося. Одного разу хлопця побили в заторі на дорозі через український прапорець у машині. Але не всі, далеко не всі так думали, дехто був спантеличений. А дехто казав: «Та навіщо нам цей Крим потрібен? Та що ж Путін робить?»

Але було видно, що йде техніка, всі знали, що в Таганрозі тоді з’явився центр щодо набору найманців, яких відправляли на Донбас, це знали всі. І ти не розумієш, навіщо це все відбувається. У нас анексували Крим, а щоб прикрити анексію Криму – розв’язали війну на Донбасі, заради цього почали вбивати наш народ.

Акція протесту біля російського посольства в Києві

– Ви говорили, що ваша сім’я перебувала в Росії і це було причиною, чому ви зізналися, даючи свідчення. Що зараз із вашою родиною відбувається? Вона вже в Україні, чи ви збираєтеся її перевезти?

– Ще не в Україні, але на даний момент – так, вирішується питання, і я думаю, що я вирішу його позитивно і сім’я приїде до мене.

– Об’єднання родичів політв’язнів Кремля в опублікованій напередодні заяві написало, що ви мало не пішки і на попутних автівках добиралися до України. Що сталося?

– Так, дійсно, були складнощі, але це не через чиюсь провину, а була істотна проблема тільки в одному – мені не говорили, через який контрольно-пропускний пункт мене будуть вивозити. Чи це буде Сумська область, КПП, чи Харківська область, чи ж якась інша – вони ні про що не говорили. Я гадаю, що це було зроблено навмисно. І, зрештою, мені ж не п’ять років, щоб на когось чекати, природно, що я вирішив добиратися сам.

Дякувати Богу, є хороші люди, які мені допомогли, і в Конотопі, і в Глухові, знайшли мені місце, де я зміг переночувати, допомогли дістатися до Києва. Загалом, усе в порядку. Я хочу подякувати Об’єднанню родичів політв’язнів Кремля, вони мені дуже допомогли. Я зараз у готелі, хоч трохи доведу себе до ладу і відісплюся, тому що я не спав майже дві доби.

– Через те, що ви опинилися у в’язниці, ви не стали шкодувати, що брали участь в акціях протесту? Ваші погляди не змінилися?

– Ні, не змінилися. Взагалі залишилися незмінними! Я ні краплі не шкодую, що брав участь в акціях протесту. Це по-перше.

По-друге, що б вони не робили, що б вони не говорили – біле залишається білим, а чорне залишається чорним.

Оригінал публікації на сайті Російської служби Радіо Свобода