(Рубрика «Точка зору»)
Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!
Це початкові рядки з Кулішевої поезії «До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів». Українське громадянство довго не могло забути і пробачити йому цих слів. Для українців вони звучали гостріше, дражливіше, ніж Шевченкові: «Славних прадідів великих правнуки погані» або Франкові: «признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів».
Мало хто таким запальним словом звертався до свого народу. А ще менше має право так звертатися. Куліш таке право виборов своєю щоденною працею на ниві української культури. Саме завдяки йому вона зробила великий крок у своєму поступі. Завдяки йому вона стала модерною, а відтак завдяки йому ‒ зрозуміло, не тільки йому, ‒ ми сьогодні є такими, якими є.
Людина ренесансного типу
Куліш був людиною ренесансного типу. Україна в ХІХ столітті потребувала таких людей. Багато доводилося робити вперше.
- Писати українську історію України, і писати її українською мовою, писати українською історичний роман, і знову-таки, писати його як белетризовану історію України, збирати скарби народної словесності й видавати їх, і робити це з великою пошаною до народу.
- Творити нову парадигму мислення, розвиваючи й збагачуючи свою ідентичність, закладаючи в неї модерні підвалини.
- Творити нову літературу і критику, розробляти літературний канон, перекладати світових класиків (передусім Шекспіра) і книгу книг ‒ Біблію, щоб долучити свій народ до світової скарбниці.
А водночас ‒ розвинути й поглибити можливості української мови, піднісши її на новий щабель.
Урешті полемізувати щодо шляхів національного розвитку. І робити це пристрасно, завзято, безкомпромісно, не раз ідучи проти мейнстріму громадської думки, прирікаючи себе на нерозуміння і на несприйняття, й навіть і на вороже ставлення.
«Граматка» Пантелеймона Куліша – перший україномовний буквар. Книга була видана в 1857. Буквар Куліша відкрив серію україномовних підручників для початкової освіти, що з'явилися в Східній Україні протягом 1857–1862 років. Обсяг «Граматки» – 149 сторінок
Видане у 1869 році у Львові «Святе письмо або вся Библия Стаpого и Hового Завіту pусько-укpаінською мовою пеpеложена» у перекладі Пантелеймона Куліша
Його шлях був далеко не лінійний, сповнений протиріч, які віддзеркалювала доба і які, зрозуміло, теж зумовлювалися характером «гарячого Куліша». У пошуку бриніла думка, вирували почуття, і що нині видається «непослідовністю» або «відступництвом» ‒ було певною закономірністю розвитку.
Попри полярні оцінки, наприклад, ролі козацтва в українській історії від захоплення до негації, яка вкорінилася у ньому в зрілому віці, попри різкі, не раз скандальні розходження з багатьма людьми, які ще вчора були приятелями, Куліш був напрочуд постійний в одному. Він усе своє життя працював задля, за його словами, «рятівної для майбутнього української ідеї». А початок тої фрази, адресованої панночці Ганні фон Рентель, був такий: «Кращого від українців в ідеї нема нічого».
Портрет гетьмана Богдана Хмельницького авторства Пантелеймона Куліша. Ілюстрація до нездійсненого видання (1846 рік). Під малюнком підпис: «Тим і сталась по всьому світу страшенная козацькая сила, Що у вас, панове молодці, була воля й дума єдина. Из народн. песни». Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського
Портрет гетьмана Івана Мазепи Пантелеймона Куліша. Ілюстрація до нездійсненого видання (1846 рік). Під малюнком підпис: «През незгоду всі пропали. Самі себе звойовали. Из песни, сочин. Мазепою». Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського
Куліш був перший, хто в концепт «Україна» вкладав модерний зміст. Його поема «Україна», «Книга о ділах народу українського і славного війська запорозького» (1843), історико-популярний трактат «Повість про український народ» (1846), «Чорна рада», де повсякчас наголошено на проблемі української єдності ‒ ці тексти мали неабиякий вплив на сучасників.
Поема Пантелеймона Куліша «Україна», видана в Києві у 1843 році
«Чорна рада» повна назва «Чорна рада. Хроніка 1663 року» – перший історичний роман українською мовою, вперше виданий повністю Пантелеймоном Кулішем у 1857 році
Варто нагадати знамениті слова Куліша, звернені до історика Миколи Костомарова ще 1846 року:
«Чому Ви кажете, що Ви не українець? Що Ви тільки з гуманістичної ідеї крутитесь між нами. Ми Вам даємо право на громадянство. Тим більше, Ваша мама українка. Я не можу Вас любити так, як люблю, якщо не вважаю українцем».
Такого роду цитат можна було б навести чимало. Коли пам’ятати усе це, стає не дивно, чому за совєтів Куліша таврували націоналістом і піддавали обструкції. Бо він ним і був.
Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров (1859 рік)
Кулішеві з пам’яттю про нього не пощастило, як не пощастило усім нам, його нащадкам. Сімдесять років національну пам’ять вихолощували, припаровували, розкладали на чорно-білі кольори протиставлень, щоб укласти їх у прокрустові ложа совєтських ідеологем. Плоди того ми пожинаємо досі.
Але Кулішеві не пощастило не тільки в совєтській Україні, а й у діаспорі. Лише одинокі інтелектуали, такі як Юрій Шевельов або Євген Маланюк, зуміли належно зрозуміти й поцінувати Куліша. Він був незручний для потрактування і в себе вдома, де панувала комуністична ідеологія, і за кордоном, у вільному світі.
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець
Куліш залишається «архівним письменником»
Не те, щоб нині ми не знали про Куліша. Ні. Йдеться про те, що він досі належно не осмислений і не введений в новітній канон наших героїв. І навіть як слід невиданий. Кулішів доробок ‒ колосальний.
Лише одинокі діячі нашого минулого можуть зрівнятися з ним у кількості і якості написаного, в універсальності піднятих тем і розмаїтості видів творчості. Це ‒ Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Костомаров. Мабуть, і все.
За приблизними підрахунками, Кулішів доробок мав би становити близько 40 грубих томів. Натомість найповніше видання його поезій було здійснено ще 1908 року.
Або інший показовий приклад. Найвагоміша історична праця Куліша ‒ тритомна «История воссоединения Руси» – значно перероблена й доведена до семи томів, досі залишається в рукопису. Історики пишуть праці про Куліша, аналізують його доробок, а центральну працю не видано. Це хіба тільки в нас таке можливо.
Або не менш вражаючий приклад. Чи не найбільші інтелектуали ХІХ століття ‒ Драгоманов і Куліш ‒ півтора десятки років активно спілкувалися між собою. Але їхнє листування теж залишається неопубліковане, а це пару десятків довжелезних і неймовірно цікавих та інформативних листів.
Ситуація з Кулішем, коли він, за влучним і, на жаль, досі актуальним означенням Віктора Петрова, залишається «архівним письменником» (мовляв його доробок значною мірою не введений у публічний простір), не є якась особлива. Практично вся наша класична літературна спадщина ‒ це видання сорока, п’ятдесяти і навіть 60-літньої давності з усіма прикметами, притаманними тій епосі, коли вони були здійснені. І найсумніше, що тепер немає сил зробити краще. Прірва між потребами й забезпеченням тих потреб збільшується. Наука в суспільстві не в пошані. Не в пошані й інтелект, що доводить приклад Куліша. Суспільству більше до вподоби ідоли, ікони, стяги. Це прямий шлях до програшу країни як держави в конкурентному й наступальному світі.
Пантелеймон Куліш (1861 рік). Світлина С. Левицького
Маємо усвідомити, що 200 років Куліша нам дано не тільки для того, щоб вшанувати його пам’ять і поговорити про нього, про його творчість і діяльність.
- Це дуже добра нагода через Куліша краще пізнати своє минуле і зрозуміти себе самих.
- Нагода порушити теми й проблеми, які колись і тепер стоять викликом перед українським суспільством.
- Це можливість поговорити про Кулішеве середовище ‒ Шевченка, Костомарова, кирилометодіївців загалом, про громадський рух 1860-х і російські утиски українського слова. Про європейський вектор розвитку України та про її медіальність на азійському шляху. Про нашу ідентичність, про дискусійну роль козаччини в нашому минулому та міфологічну героїзацію цього феномену.
Ці пару думок варто завершити цитатою з есею Євгена Маланюка, написаного ще 1947 року: «Куліш був культурник, як він сам себе слушно самовизначив. Лише культурництво його далеко не було «аполітичним», а, навпаки, було культурництвом політичносвідомим, ‒ тим-то й проклинає його ворог донині та й проклинатиме надалі. І оця політичність Кулішевого культурництва являє найхарактернішу й найціннішу рису «несамовитого Панька», що робить з нього майже унікальну постать в галереї творців нашого пошевченківського культурно-історичного процесу ХІХ ст.»
Олесь Федорук – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, кандидат філологічних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 13 фактів про роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада», про які ви не знали