(Рубрика «Точка зору»)
Останнім часом в українському суспільстві активно просувається ідея прямих переговорів із Росією щодо закінчення війни на Донбасі. Я маю особистий досвід двох переговорних процесів із РФ з розподілу Чорноморського флоту та ядерної зброї України. І ним хочу поділитися з новоявленими «миротворцями».
Переговори щодо Чорноморського флоту
Чорноморський військовий флот СРСР базувався на території двох республік – Української (Крим, Одеса, Ізмаїл) та Російської (Новоросійськ). Після розпаду СРСР більша його частина (близько 90%) перейшла у власність України, як і всі інші військові частини, розташовані на нашій території.
Президент Кравчук навіть підписував відповідний указ щодо підпорядкування флоту Українським збройним силам. Але Росія переконала спершу провести переговори з цього приводу і тому указ було скасовано.
Переговори стартували навесні 1992 року. Я був членом державної делегації як представник парламентської демократичної опозиції і одразу звернув увагу, що поведінка російської делегації не відповідає статусу міждержавних відносин. Тут не було ані рівноправності сторін ані політичних компромісів – домінував лише російський інтерес. І головне – все це геть перекреслювало положення документа, який щойно ратифікувала Верховна Рада – так звану «Біловезьку угоду» про розпуск СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (підписана Кравчуком і ратифікована ВР у грудні 1991 року). У цьому договорі Україні були гарантовані суверенітет, територіальна цілісність, відмова від тиску у міждержавних відносинах, рівність та взаємоповага . Але формат поведінки Росії, який я побачив на переговорах, залишився радянським: є «старший брат», є його вимоги й інтереси іншої сторони його не обходили.
Звичайно, українська делегація спочатку боролась з російським диктатом. Але час працював проти нас: повна енергетична залежність від російських енергоносіїв (Єльцин постійно погрожував «перекрыть крантик»), економічна криза, відсутність ринкових реформ, тотальне зубожіння населення. А відтак страйки та соціальна напруга. Все це з року в рік робило українську владу все більш поступливою. І тому Росія просто затягувала переговорний процес.
Все завершилось аж у травні 1997 року, вже без моєї участі, підписанням так званого «Великого пакету» договорів разом із головним Договором про дружбу і співробітництво з РФ. І це була тотальна поразка України. Росія отримала у власність не лише свою частину флоту, але й понад 80% української частини ЧФ. І без жодних компенсацій. Але найгірше полягало у передачі нашої території для базуванні ЧФ РФ в Україні: місто Севастополь з усією інфраструктурою, велику кількість різних об’єктів колишнього флоту СРСР, розташованих по всій території Криму і навіть військовий санаторій у Ялті. При цьому за оренду Росія також не платила Україні, бо такими були положення підписаного договору.
Сьогодні можна однозначно стверджувати, що саме тими угодами про розподіл ЧФ та його базування в Україні Росія і торувала собі шлях до анексії Криму у 2014 році.
Переговори щодо ядерної зброї
Другий переговорний процес з Росією щодо стратегічної ядерної зброї я розпочав у статусі керівника урядової делегації в січні 1993 року. Як відомо, Україна володіла третім у світі ядерним потенціалом: близько 2 тисяч стратегічних ядерних боєголовок та 3,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї (вивезена Росією без рішення українського парламенту до травня 1992 року).
Ядерні переговори Росія проводила з традиційним нахабством і диктатом як і попередні щодо розподілу ЧФ. Докладний перебіг цього трагічного за своїми наслідками процесу «ядерного роздягання» України я виклав пізніше у книзі «Історія ядерного роззброєння України».
ФОТО КНИГИ
Головне, на чому тоді наполягала російська сторона – це негайний демонтаж та передача усіх стратегічних ядерних боєголовок Росії. Всі інші проблеми процесу ядерного роззброєння, а саме: відсутність в Україні необхідних коштів (вартість програми ліквідації нашої стратегічної зброї оцінювалася у 4,5-6 мільярдів доларів США), відсутність технології утилізації стратегічних носіїв (рідкого і твердого палива) компенсація за ядерні матеріали, в тому числі і за ті, які були вивезені з тактичною зброєю, питання гарантій безпеки України та інше Росію не цікавило. Моя позиція як керівника делегації була непохитною: лише комплексний підхід до проблем ядерного роззброєння і лише з урахуванням інтересів України я готовий був підписувати проекти угод. Два раунди переговорів під моїм керівництвом завершилися без жодних поступок вимогам російської делегації.
Але. Наведу цитату зі спогадів керівника російської делегації Юрія Дубініна (журнал «Россия в глобальной политике» 7.04 2004 року): «Российскую делегацію поручили возглавить мне, украинскую Юрию Костенко, министру охраны окружающей среды и руководителю специальной рабочей группы Верховного Совета Украины по подготовке к ратификации Договора СНВ-1. Будучи одним из лидеров националистической партии Рух он еще до нашей встречи успел заявить, что переговоры могут продолжаться и 20 и 30 лет. Нам же было очевидно, что столь важный для стратегической стабильности вопрос необходимо решить в кратчайшие сроки».
І тому Росія пішла іншим шляхом. У червні 1993 року голову української делегації було замінено на віце-прем’єра Валерія Шмарова (представник ВПК). Впродовж двох тижнів він парафував усі підготовлені Кремлем угоди. А на початку вересня того ж року їх підписали у Масандрі український та російський прем’єри. Менше аніж за три роки – 1 червня 1996 року – кордон України перетнув останній потяг з нашою стратегічною зброєю – ядерними боєголовками. І Україна залишилася один на один зі своїми проблемами: без коштів на ліквідаційні роботи, без компенсацій за ядерні матеріали (віддали Росії урану та плутонію в боєголовках на 100 мільярдів доларів США, отримали від РФ ядерного палива для АЕС на 1 мільярд доларів), без гарантій безпеки (паперовий Будапештський меморандум). Але найгіршим наслідком реалізації тих кремлівських угод стало обеззброювання і беззахисність України, що і дозволяє Росії безкарно здійснювати свою агресію від 2014 року.
І останнє. Після розпаду СРСР усі проєкти договорів щодо стосунків між новоутвореними державами готував Кремль. І лише Москва точно знала яка угода, коли і яким чином буде працювати на неоімперські інтереси Росії. Це суперечило першій Біловезькій угоді, яку Єльцин привіз 7 грудня 1991 року до Мінськаі яка обіцяла покінчити з радянською імперією та започаткувати еру рівноправних стосунків «Високих Договірних Сторін».
І надалі Україна під тягарем власних обставин та тиском Москви підписувала нові невигідні для себе угоди, якими Кремль фактично і знищував незалежну Українську державу. Так було з ЧФ та ядерною зброєю, а також з базовим «Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ» від 31 травня 1997 року, в якому з’явились норми щодо «внутрішніх кордонів і внутрішніх морів», що повністю суперечили міжнародному праву. І саме це дозволило Росії без жодних перешкод у 2014 році перекидати через український кордон свої війська та безкарно захоплювати у 2018 році у наших територіальних водах українські військові судна та військових моряків. Врешті-решт так є і з сумнозвісним Будапештським меморандумом, до якого Росія у 1994 році заклала формулу його недієздатності, чим і користується сьогодні. Адже інакше неможливо пояснити цю абсурдну ситуацію: чому одна з країн-гарантів нашої безпеки здійснює проти України агресію, а інші ядерні підписанти-гаранти нічого з цим не можуть вдіяти вже 5 років.
З огляду на історію договірних стосунків незалежної України з Росією можу стверджувати, що пропозиції Путіна для припинення війни на Донбасі (прямі переговори з терористами так званих «ЛНР» та «ДНР») закінчиться підписанням чергової угоди, вже давно підготовленої Кремлем, якою буде запущено в дію механізм остаточної самоліквідації Української держави. Бо так звана федералізація України під контролем Москви – це повторення шляху Кримської автономії, що завершилось її приєднанням до Росії.
Отже, всім «новоявленим миротворцям» порада. Перш ніж знову сідати за стіл переговорів із Росією ознайомтесь із наслідками усіх попередніх угод, що були підготовлені Кремлем і підписані українськими очільниками. Поза сумнівом, що дізнаєтесь багато корисного для розуміння нинішньої ситуації і – головне – кінцевої мети російсько-українських стосунків. Яка полягає не у тому, що «Крим – наш», і не в «автономному Донбасі» чи федералізації, мові, російській церкві… Їхня кінцева мета – це вся Україна.
Юрій Костенко – народний депутат 5 скликань (1990–2012 роки), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992–1998)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода