Через розпорошення і спалювання голосів проукраїнська більшість може втратити адекватне представництво в парламенті та можливість протидіяти реваншу, наголошує дописувач «Українського тижня» Олександр Крамар. Підтримка партій, які орієнтуються на проукраїнський електорат, сягає 42%, тобто стільки само, як і в «Слуги народу». «Але в результаті розпорошення й спалення більш як третини голосів політсилами, які не дотягнуть до виборчого бар’єра, існує загроза різкого крену в розподіленні пропорційної частини представництва в парламенті на користь, – як стверджує автор статті, – байдужого до українського інтересу «Слуги народу» та ворожої «Опозиційної платформи – За життя» Медведчука». У результаті, попри те що виборців із проукраїнською позицією, за всіма опитуваннями, більш як половина, партії, які будуть здатні відстоювати їхню позицію в майбутньому парламенті, можуть набрати явну меншість голосів. А з урахуванням мажоритарної складової не варто виключати й того, що опір дедалі очевиднішому реваншу проросійських та олігархічних сил, який уже сьогодні набирає обертів із мовчазного схвалення Володимира Зеленського, зможе чинити лише третина депутатів. Публікація називається «Електоральний бумеранг. Що втрачає проукраїнська більшість».
В Україні сьогодні закон конфліктує зі справедливістю, стверджує в тижневику «Новое время» Андрій Кокотюха. Письменник зауважує, що несправедливі рішення суди виносять на цілком залізобетонних, законних підставах. Вони навіть ставлять під сумнів закони, що були ухвалені та працювали упродовж кілька попередніх років. Декомунізація? Політично мотивована. Закон про мову? Дискримінація частини населення. Повертаємо «Сватів», де портрети Путіна, російська символіка і хороші російські силовики? Не страшно, кіно художнє, приватний бізнес і знову-таки політична мотивація заборони. Дозволяємо в'їзд активним носіям русского мира? Нічого поганого вони нікому не зробили, вони взагалі поза політикою, за мир без національного самовизначення. У зв'язку з цим автор нагадує про тепер уже легендарний Баришівський районний суд. Баришівка – селище міського типу в годині їзди від Києва з населенням 11 тисяч осіб. Але місцевий суд, як сказав би товариш Сталін, буде сильніше, ніж Фауст Гете. Він позбавляє ліцензії авіакомпанію SkyUp Airlines, звільняє з посади заступника глави НБУ, зобов'язує особисто Марка Цукерберга видаляти ненормативну лексику і непристойні фото з Facebook – список можна продовжити. А ще українські суди легким рухом руки повертають радянські назви перейменованим українським проспектам. Визнають незаконною люстрацію і націоналізацію «ПриватБанку». Випускають сепаратистів, знімаючи всі звинувачення. Про те, чим це може закінчитись і чи варто очікувати народного гніву, йдеться в матеріалі «За всіма статтями».
Чергова інформаційна диверсія з телемостом із Росією змушує усвідомити, на якій ідеологічній ділянці відбуватимуться наступні атаки, зазначає дописувач «Українського тижня» Юрій Макаров. По-перше, це може бути діалог, до того ж через голови влади, безпосередньо між двома народами, змученими конфліктом. По-друге, мир за будь-яку ціну. А мир – це не просто мрія, а ще й предмет маніпуляцій, історія яких нараховує більше ніж 100 років. Християнство, пізня античність, іслам, Просвітництво, пацифізм – людство послідовно йшло до розуміння того, що проблеми війнами не вирішуються, а мир – абсолютна цінність. Ось цю ідеологему комуністи підхопили як надійну зброю на шляху до світового панування, нагадує автор. Перший закон більшовицької влади – Декрет про мир. Маса змучених і вже добряче розагітованих фронтовиків сприйняла це як дозвіл оголити фронт і тікати додому грабувати панів. Наслідки всім відомі: червоний терор, кривава громадянська війна, анексія незалежної України та відновлених держав Південного Кавказу, спроба агресії проти Польщі, стрімка мілітаризація, розв’язання Другої світової... І це не завадило після війни відновити гібридну експансію за допомогою цілком підконтрольного СРСР руху за мир і роззброєння.
До самісінького початку 1990-х гасло боротьби за мир мало токсичний присмак, коли Кремль, з одного боку, штампував і розміщував по світу, де міг, ядерну зброю, а з другого – фінансував демонстрації проти американського імперіалізму. Різниця ще в тому, що радянська «боротьба за мир» була навдивовижу ефективною тому, що чимало людей і всередині СРСР, і за завісою щиро вірили в неї. Наївні пенсіонерки від душі здавали свої копійки у Фонд миру (черговий підрозділ Міжнародного відділу ЦК), а їхні ліві активісти так само від душі блокували американські бази в Німеччині. Нині жодної віри у світле майбутнє ні в кого немає, зазначає автор статті. Європейський обиватель просто хоче, щоб його не турбували поганими новинами, а ще низьких податків і дешевого бензину. Український обиватель, надто той, якого не торкнулася по-справжньому війна, хоче в принципі того самого. Оскільки ворожа пропаганда всі п’ять років безперешкодно товкмачила йому, що це влада винна у війні, бо вона на цьому збагачується, типовий обиватель має ілюзію, що все може закінчитися за помахом чарівної палички. Дописувач «Українського тижня» стверджує, що може бути мир як капітуляція, мир як толерування зла, мир як байдужість, мир як потурання агресорові. Гасло миру в нинішній Україні є зрадою вкрадених земель і, головне, залишених напризволяще українців. На цьому наголошується в матеріалі «Декрет про мир».