(Рубрика «Точка зору»)
«Маємо те, що маємо» – цей крилатий вислів, на авторство якого претендує одразу декілька політиків, якнайкраще окреслює чинну українську ситуацію. Хтось вважає – ідеться про переддень національної катастрофи, хтось – про тріумф народовладдя та реформ. Але це все оціночні судження. Спробуймо зробити інше: стати на ґрунт фактів і розібратися, що ж конкретно ми маємо.
«Ми» – це всі громадяни України, незалежно від політичних поглядів.
Останнє покоління made in USSR
Передусім ми маємо прихід до влади останнього совєтського/радянського покоління. Це ті, кому наразі 40 плюс-мінус 5 років. Ті, хто в СССР не лише народився, а й пішов до школи, став жовтеням, піонером чи комсомольцем і розпочав свідоме життя, коли формується людське Я, у «совковій» дійсності.
Утім, це був дуже специфічний «совок». Спочатку ті, хто народився у другій половині 1970-х, щодня бачили в телевізорі схожого на зомбі Леоніда-«бровеносця», з його шамотінням і невпевненими рухами, слухали анекдоти про «визначного борця за мир», потім спостерігали похорон цього генсека – а невдовзі і двох його трагікомічних наступників (це вже мають пам’ятати і сорокалітні). Далі почалася перебудова, очолювана балакучим Горбачовим, коли стало зовсім не страшно (до цього за підслуханий донощиком політичний анекдот могли вигнати з роботи чи навіть відправити за ґрати). Відродився прикритий у добу «розвиненого брежнєвізму» КВН, в якому веселі та найкмітливіші на повну силу висміювали совєтське минуле. Одні комсомольські лідери зняли краватки та почали боротися за «демократичний соціалізм», інші – краватки залишили та зайнялися бізнесом, треті – рвонули в новітню «чорну сотню», вишукуючи повсюдно «сіоністську агентуру».
Одне слово, стало весело. Щоправда, в «гарячих точках» (Закавказзя, Балтія, Придністров’я) «веселощі» були щедро присмачені пороховим димом і кров’ю, але на це належно реагували далеко не всі. Тим більше підлітки та діти – для них настало багаторічне свято краху забобонів і вільного відкриття нового, раніше забороненого. А водночас із політичними забобонами надто часто падали й ті табу та напрямні, на яких тримається справжня культура.
І ще одне. В Україні частина цього покоління була радянською, тобто вона вивчала українську мову й літературу, нехай і відповідно «проріджену», мала уявлення про окремішність свого народу, натомість інша частина жила в совєтському (реально – російському) світі, вбачаючи в Україні лише географічне поняття. І продовжувала жити в цьому світі, навіть підрісши й одержавши українські паспорти. Бо із Москви приходить усе найкраще…
Ті, кому 50 і більше, відчули на собі та на своїх рідних й інше: що з Москви приходять репресії та негаразди, що Москва не дозволяє побудувати навіть підземний туалет у Києві без своєї санкції, що це – не лише всесоюзна столиця, а і всесоюзна помийниця. А от наймолодше совєтське покоління цього всього не відчуло, живучи спершу в атмосфері трагікомічної «гонитви генсеків на катафалках», а потім усе вільнішого карнавалу перебудови.
Відчуття життя як «сміхопанорами» та відсутність суспільно значущих табу, схоже, донині залишилося зі значною частиною цього покоління. Разом зі зневагою до швидкозмінних законів, прагненням в усьому спиратися на «своїх» і звичкою озиратися на Москву та наслідувати не найкращі зразки совєтсько-російської культури у різних царинах, від попси до політики. Чому не найкращі? Та тому, що вони завжди домінували в імперській Росії/СССР.
Чоловік демонструє паспорт, на обкладинці якого напис СРСР і колишній радянський герб. Луганськ, 10 травня 2014 року
«Команда Зе» і її приколи
Саме наслідування цим зразкам («мы за ценой не постоим») має наслідком дострокові парламентські вибори, коли прагнення «команди Зе» взяти всю повноту влади переважило цілу низку серйозних ризиків (аж до того, щоб залишити країну без газу на зиму). Один із цих ризиків – формування якісно найгіршої Верховної Ради та дискредитація парламентаризму. Користуючись своїм високим рейтингом, «Слуга народу» веде у депутати масу кнопкодавів. Вони сидітимуть на своїх місцях (глава держави вже подав законопроект, який має на меті завадити голосувати за інших нардепів) і за командою тиснути на відповідні кнопки, не розуміючи, за що і проти чого голосують. Адже багато хто з них не володіє хоча би так-сяк літературною українською мовою (найгірше з цим саме у 40-літніх) і не має політичного досвіду. Це стосується не лише «команди Зе», а й інших політичних сил, які зробили ставку на «нові обличчя», на «нове покоління». Ми вже мали депутатську команду Партії регіонів, багато хто з якої був здатен тільки тиснути кнопки за помахом руки нині покійного Михайла Чечетова. Хто займе його місце?
Революція гідності, Київ, 6 лютого 2014 року. Члени «Руху Гая Фокса» тримають портрети соратників президента Віктора Януковича під час акції «Похорон Партії регіонів» біля штабу партії у столиці України. Портрет Михайла Чечетова другий зліва
Акція «Похорон Партії регіонів». Київ, 6 лютого 2014 року
У чолівці «команди Зе» чимало осіб, як вони самі кажуть, «російської культури». Навряд чи це культура Герцена й Чехова, Войновича й Сахарова. Ба, російська культура – це не лише Алла Пугачова та Євгеній Петросян. Це – Йосиф Сталін і Володимир Путін. Адже будь-яка цілісна культура включає в себе культуру політичну, нехай і не на артикульованому рівні. Наразі дії владних персон доводять, що вони мало чим відрізняються як у сенсі загальної культури, так і культури політичної від своїх наче-опонентів із відверто проросійських політичних сил. Президентська виборча кампанія, побудована на боротьбі не лише з Петром Порошенком, а й з усіма, хто обстоював українські інтереси (їх цькували як «порохоботів», хоча вони могли бути запеклими критиками п’ятого президента), наочно це довела. А тепер на повен голос лунають інвективи на адресу Верховної Ради та Кабміну, які, мовляв, «саботують вказівки президента». Та які можуть бути «вказівки» у державі зі змішаною формою правління? Маємо симптом прагнення до диктатури за російським зразком, із суперпрезидентським правлінням. Чи не почнеться вслід заявам про «саботаж» полювання на тих, кого оголосять «саботажниками», а далі і на всіх незгідних із владою?
Під час акції «Захисти Конституцію #CтопРеванш» біля офісу президента України. Київ, 27 червня 2019 року
Реальність такої політичної перспективи засвідчує, зокрема, те, як з 2015 по 2019 роки будувався телесеріал «Слуга народу». В ньому президент, якого грає Зеленський, виглядає таким одноосібним правителем, якому в мудрій діяльності заважає парламент, що його він (бодай у своїх мареннях) нещадно розстрілює. Цей президент розриває відносини з західними фінансовими інституціями, які, мовляв, тільки й мріють поставити на коліна Україну, та після того, як «вороги народу» скидають його, повертається до влади та ледь не одноосібно «зшиває» країну, яка без нього встигла розпастися на частини. А російський імперіалізм і неоколоніалізм у серіалі відсутні…
У серіалі зображений такий собі «веселий авторитаризм», який намагається продовжити у реальному житті нова владна команда. Наразі це подобається більшості громадян України, які не дають собі звіту, скільки кожному з них ці дотепні витівки (включно з розпуском Верховної Ради і переїздом «офісу» президента) вже коштували і скільки ще коштуватимуть. І в бюджетно-фінансовому вимірі, й у сенсі дискредитації парламентаризму та демократії. Бо остання – не весела безвідповідальна гра з вихилясами, а серйозна справа. Втім, більшість народу (і це теж факт) поки що хоче лише веселих приколів.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода