Про загрози, які існують у зв’язку з інформаційним та політичним наступом агресора в Україні, пише газета «День». Видання стверджує, що в державі відсутня належна інформаційна політика та стратегія. Цим роками ніхто не займався. Створене за часів президентства Петра Порошенка Міністерство інформаційної політики реальної політики не проводило і не проводить, зазначає газета. Отже, якби не було ґрунту, люди Медведчука не мали б можливість скуповувати телеканали. Експерт видання політик Андрій Сенченко наголошує, що треба чітко визначити, що не Медведчук акумулює в своїй сфері впливу телеканали, а Кремль. Це є прямою загрозою руйнування української державності. Під час війни не може бути іншого засобу в цій сфері, як визначення «червоних ліній». Це не цензура в гіршому розумінні, але це лінії, які мають захищати Україну. Ті, хто виходить за ці «червоні лінії», мають бути позбавлені відповідної ліценції. Причому дуже швидко. Не варто імітувати демократію, коли на твою країну напав агресор. На цьому наголошується в статті «Провайдер проросійського контенту».
Народні депутати почали розглядати поправки до проекту виборчого кодексу. Поставили єдиним у порядку денному. Документ ухвалили у першому читанні два роки тому. Тепер має пройти друге читання. Шанси на ухвалення – високі, попри низьку явку депутатів, переконує в «Газеті по-українськи» голова Комітету виборців України Олексій Кошель. Він вважає, що проблем є кілька. Кодекс не забороняє повністю політичну рекламу. Якщо це зробити, політика стане дешевою, багаті й менш заможні політичні сили урівняються. Адже зараз Україна є лідером у Європі з витрачання грошей на виборах. Друге – зробити максимальну прозорість коштів. Щоб кандидати, партії звітували щодня в онлайні за кожну гривню на рахунках. Без цього система відкритих списків не спрацює. Замість нових еліт буде в парламенті крупний бізнес, насамперед аграрний. Якість від цього не покращиться, зазначає експерт.
В Україні бракує понад 2 тисячі суддів. З прокурорами, слідчими та сама біда. Прокурори, навіть за наявності у них такого бажання, не в змозі оформити обвинувачення без кількох грубих юридичних помилок (через що більшість звинувачених у корупції, й навіть у набагато тяжчих злочинах, опиняються на волі). Як переконує дописувач газети «День» Андрій Плахонін, судова реформа, реформа прокуратури, боротьба з корупцією, люстрація виявилися пустушками серед іншого ще й через відсутність реформи системи підготовки кадрів. На жаль, окрім п’ятирічної відсутності Портнова на кафедрі Університету імені Шевченка, якихось змін у системі юридичної освіти в Україні за останні роки не сталося. – Система продовжувала плодити в масі майбутніх суддів і прокурорів, які якщо щось і вміють, то хіба лише брати хабарі, й нечисленних майбутніх Портнових, які почуваються в цьому морі корупції й непрофесіоналізму мов акула в рибному косяку. Відтак, на думку автора, не повернення Портнова до Університету імені Шевченка проблема. Проблема – це сама система підготовки кадрів, частиною якої є головний університет країни. Діжка дьогтю, яку додаванням до неї ложки Портнова вже не зіпсуєш. Можна скільки завгодно кричати «Ганьба!» ректорові Губерському за повернення до Університету Портнова, але сторазово більша ганьба – це плагіатори й псевдонауковці на професорських посадах, і навіть на чолі його факультетів. Це, за більшістю фахів, практично повна відсутність хоч скількись авторитетних за межами України учених серед викладачів університету. Це перетворення університету з національного сховища знань і цінностей, наукового й культурного стандарту, на який має рівнятися вся країна, на пофарбовану в кричущо-модний червоний колір фабрику з виробництва дипломів про вищу освіту. На цьому кореспондент наголошує в матеріалі «Ложка Портнова».
22 червня – День скорботи і вшанування жертв війни, нагадує газета «День». Під час Другої світової війни в німецьких концтаборах опинилися понад п’ять мільйонів радянських солдатів і офіцерів: подібних прецедентів історія воєн не знала. Усіх їх Сталін вважав зрадниками. Експерт газети історик Володимир В'ятрович зазначає, що радянське керівництво і сам Сталін добре знали про те, що в полон потрапляють цілими дивізіями. Але гірка правда про їхню долю могла не лише спровокувати паніку серед цивільного населення, а й стати для влади вироком. Про те, яка їх чекала доля, розповідається в статті «Радянських військовополонених не існує...».