Жіночі постаті Української революції 1917–1921 років

В Української революції 1917–1921 років надто чоловіче обличчя. Майже усі дійові особи цієї доби – чоловіки, а жінки на цьому історичному полотні з’являються епізодично.

Наприклад, російська революція якось більш фемінізована. Упершому ленінському уряді вбула жінка-міністр (народний комісар) Олександра Колонтай. У першому більшовицькому уряді в Україні Євгенія Бош не лише очолювала наркомат внутрішніх справ, а й виконувала обов’язки глави уряду. Лідером лівих есерів – союзників і конкурентів більшовиків – була Марія Спірідонова.

А про те, якими були жінки Української революції, Радіо Свобода спілкувалося з істориком, координаторкою громадської організації «Експертний корпус» Тетяною Швидченко.

Історична Свобода

– Як на вашу думку, чому в Української революції чоловіче обличчя?

– Передусім варто зазначити, що дані про українську революцію лише зараз починають відкриватися. Раніше це все було білою плямою, через перебування у Радянському Союзі це все замовчувалося, приховувалося. В діаспорі було поширено багато інформації, саме там відбувалося продукування часописів, книг та іншої інформації, пов’язаної з Українською революцією.

Якщо казати про жінок, то ми сьогодні маємо багато інформації про Українську галицьку армію, Українських Січових стрільців, але мало інформації про армію УНР. Відверто кажучи, темою жінок в армії займаються здебільшого жінки. Лише мій колега історик Андрій Іванець нещодавно відкрив таке ім’я як Харитина Пекарчук. Це перша жінка у ХХ столітті, яка отримала державну нагороду: Залізний хрест за Зимовий похід і бої. Вона була вояком армії УНР і сестрою-жалібницею водночас, таке тоді часто траплялося.​

– Якщо говорити про жінок Української революції, то на кого б ви звернули увагу?

Олена Степанів – легендарна жінка-хорунжа Легіону Українських січових стрільців, одна з організаторів «Листопадового чину»

– У першу чергу, це Олена Степанів, Софія Галечко, Ганка Дмитренко. Вони зараз на слуху, а серед невідомих – такі імена як, наприклад, Ірина Шмігельська-Климкевич.

– Перші троє жінок, яких ви згадали, були в Українській галицькій армії.

– Так. Там їх було не троє, а багато. Саме Ірина Шмігельська-Климкевич є таким місточком між галичанами й наддніпрянцями.

– Чим вона відзначилася?

– У першу чергу тим, що після того, як все минуло, вона опинилася в інтернуванні й написала праці про жінок в Українській галицькій армії, вивела найбільшу кількість імен, які нам сьогодні відомі. Згодом її колега – дослідниця, громадська й політична діячка Мілена Рудницька відкрила 89 імен жінок з УГА. Вони переважно були сестрами-жалібницями. Помітила цікаву деталь: в армії УНР в усіх списках, які нам сьогодні відомі, нагороджені орденом Симона Петлюри, відзнаками за Зимовий похід і бої – це сестри-жалібниці. Але ж, насправді, не все було так однозначно.

Візьмемо, наприклад, Харитину Пекарчук. Вона народилася у Сімферополі, в заможній польській родині. Але з дитинства вона чула українські пісні, тому що у них були сезонні робітники з Наддніпрянщини. У неї було перше велике кохання у 15 років – українець, який, щоправда, згодом збільшовичився. Вона його покинула й знайшла свого чоловіка Пекарчука, з яким вона була до кінця його днів. Ця жінка брала активну участь в українізації полків у Криму, побувала у більшовицькому полоні в Кременчуці.

Це жінка, яка об’єднує всю Україну. Вона була в різних частинах. У 25 років Харитина Пекарчук із підручних засобів організувала перший великий санітарний потяг. Рятувала своїх вояків, іноді, коли зовсім не було ліків, за допомогою своєрідних плацебо: робила їм порошки з соди й казала, що вони допоможуть. Адже кордони УНР були перекриті, й у 1919 році українські війська – хоч УГА, хоча армія УНР – сильно потерпали від того, що гостро бракувало ліків.

– Це скільки ж їй було років, коли вона в 1917-му займалася українізацією полків старої російської армії в Криму?

– Приблизно 22-23 роки.

– Тоді був термін «солдатня» – такі розперезані зухвалої революційні солдати. Цікаво, які молода жінка для них знаходила аргументи?

– Дуже цікаве питання. Вона побувала у різних підрозділах армії УНР, найвідоміший з яких Запорізька Січ отамана Божка. Там уже солдатні не було, там були вмотивовані патріотичні хлопці, які її дуже поважали і потім у спогадах писали, що вона була їхньою посестра, яку вони дуже любили. Тому що Харитина Пекарчук, окрім того, що витягала поранених побратимів з поля бою, вона ще зі зброєю в руках стояла пліч-о-пліч з ними.

Є таке цікаве ім’я Світлана Харченко, вона була полковим лікарем 7-го полку 3-ї піхотної стрілецької дивізії армії УНР.

– До речі, для того часу нетипово, щоб жінка була лікарем.

– Так. Вона була нареченою Івана Ремболовича – відомого командира армії УНР. Він вижив під Базаром у 1921 році, згодом служив у дивізії «Галичина» і брав участь у боях під Бродами, був важко поранений. Ходили чутки, що його вбили, але насправді він вижив і підтримував контакти з УПА.

Але їхні життєві шляхи зі Світланою Харченко розійшлися, оскільки вона загинула. Це була дівчина 22-23 років, за описами сучасників, маленька і тендітна. Але вона була відважною. Відомий випадок, коли Світлана Харченко із вигуком «Слава Україні!» пішла в атаку, й вояки пішли за нею. У нас навіть не збереглося її зображення, є лише малюнок, де вона йде в атаку. Вона брала участь у боях під Вапняркою влітку 1919 року, невдовзі потрапила в засідку, й червоноармійці забили її прикладами.

Тетяна Швидченко

– Повернімося до Харитини Пекарчук. Як складалася її подальша доля?

– Її доля склалася більш оптимістично, хоча навряд чи тут можна говорити про оптимізм. Адже ці жінки, які брали участь у національно-визвольній боротьбі 1917–1921 років, вижили і опинилися в еміграції, здебільшого мали дуже багато травм і поранень.

Харитина Пекарчук пройшла весь Перший Зимовий похід, отримала за нього нагороду. Потім рвалася у Другий Зимовий похід, до Юрка Тютюнника. Але він її із собою не взяв, адже на той час вона не одужала остаточно від страшної контузії, внаслідок якої в неї половину тіла паралізувало.

А потім вона опинилася в таборах для інтернованих, тяжко працювала з такими травмами, навіть на лісоповалі, жила зі своїм чоловіком в еміграції. Під час Другої Світової війни приїздила до Вінниці, брала участь в організації Жіночої служби України. Але цей період її життя треба досліджувати, бо він поки що маловідомий.

– Тобто вона приїздила з німецького боку?

– Так. І через це були закиди в її бік.

Коли вона вже доживала віку у будинку для людей похилого віку, то до неї приходило багато молоді – послухати її розповіді про життя. Харитина Пекарчук усіх надихала своїми розповідями. Вона казала, що ні про що не шкодує і, якби повернути життя назад, то вона б знову опинилася сірим безіменним вояком у лавах армії УНР.

– Ви сказали, що вона воювала і водночас була сестрою-жалібницею. А як вона це поєднувала?

– З одного боку, ти витягаєш поранених або вбитих, з іншого – мусиш відстрілюватися. Ту ж Світлану Харченко описують невеликою тендітною дівчиною у сірій спідничці, але у неї за плечима була рушниця, на поясі – пістоль, і вона вміла ними користуватися.

Хотілося б ще згадати про Христину Сушко. Це була єдина жінка-старшина в армії УНР, в той час як в УГА десяток жінок мали офіцерські звання хорунжих. Вона була військовою лікаркою 6-ї січової дивізії армії УНР і стала героїнею бою, який влітку 1920 року відбувся під селищем Перга на Житомирщині.

– Що про неї відомо?

– Вона була лікаркою куреня, була нагороджена, й сам Симон Петлюра опікувався її здоров’ям та фінансовим становищем, оскільки їй сильно дісталося в цій війні.

Її життя також було цікавим і непростим. Вона народилася в часи Російської імперії, в дворянській родині. Пройшла повний курс навчання на медичному факультеті Лозанського університету у Швейцарії. Її перший чоловік загинув під час Першої світової війні.

Згодом доля занесла на Наддніпрянщину, де вона познайомилася зі своїм другим чоловіком Романом Сушком – одним із командирів січових стрільців.

Вона стає на службу УНР військовою лікаркою влітку 1919 року, в апогей визвольних змагань. У бою під Пергою Христина Сушко дістала поранення у хребет і живіт, але попри це продовжувала допомагати іншим пораненим, доки не втратила свідомість. Згодом вона отримала інвалідність і мусила довго лікуватися.

Все своє життя Христина Сушко боротьбі за українську державність, як і Харитина Пекарчук. Її дуже любили й поважали. Навіть генерал Михайло Омелянович-Павленко, який у різний час командував армію УНР та УГА, згадував про неї як про непересічну особистість. Постать Христини Сушко потрапила у 12 імен командирів, які Інститут національної пам’яті виніс у свій календар про Визвольні змагання 1917–1921 років.

– Ми говоримо про жінок, які брали участь у збройній боротьбі. А що відомо про участь українських жінок у тогочасному громадсько-політичному житті?

– У книзі «Подебрадський полк» Романа Коваля та Віктора Моренця є їхні фотографії так коротенькі біографії, які потребують глибшого дослідження. Наприклад, Тереза Алмазова-Кохель, дружина генерала Алмазова, під час збройної боротьби була сестрою-жалібницею, а згодом відіграла велику роль у громадсько-політичному житті. Дружина генерала Омеляновича-Павленка опікувалася дітьми поранених вояків та інтернованих.

Відомою діячкою є працівниця уряду УНР Віра Веденська. Попервах вона намагалася потрапити до Центральної Ради, але тоді щось у неї не склалося. Це одне з довгого списку жіночих імен, які брали участь у паперовій роботі і навіть мала справу із розвідкою.

– Але вони здебільшого проявили себе в еміграції. Чому все ж таки так мало відомо про жінок, які творили Українську революцію 1917–1921 років?

– Просто не вистачає істориків, щоб одразу все захопити й дослідити. Думаю, що це справа кількох найближчих років.

Українська маніфестація у Кам'янці-Подільському на честь Української Народної Республіки. Літо 1920 року