Кавалерійську атаку на систему органів влади, розпочату вже під час інавгурації, новий президент України змушений був раптово зупинити. Зробив це вимушено, бо, як зазначає дописувач «Українського тижня» Роман Малко, жодні простої на шляху до перемоги не входили в його плани. Можливо, якби йшлося про зйомки в новому серіалі та все йшло за сценарієм, так і було б. Але реальність виявилась іншою. Актор зненацька зрозумів, що його махання шашкою нікого особливо не злякало, а грізний погляд лише смішить тих, хто мав би в покорі схилити голову. І якщо не приструнити коня, то цілком реально розбитися об уже перегруповану ворожу лаву. Скажімо, уряд, відчуваючи підтримку парламенту, може поламати всі президентські плани, пов’язані з достроковими виборами. І річ навіть не в тім, що Мін’юст начебто не хоче в обхід правил вирішити статутні проблеми партії «Слуга народу», чим здатен унеможливити участь віртуальної президентської політсили в парламентських виборах. Найсильніший важіль – це гроші. На вибори їх потрібно, згідно з підрахунками ЦВК, аж 2 мільярда гривень. Ці кошти виділяє саме Кабмін, який може їх просто не знайти в бюджеті або дати занадто пізно. Єдина з гілок влади, яку можна з натяжкою вважати союзницею президента, залишається судова, що подає символічні сигнали вірності. Утім, парламентарі, як і урядовці, схоже, вже змирилися, що вибори будуть достроковими, і їх це певною мірою влаштовує, зазначає автор. Головне системне завдання тепер зовсім не відтягнути час волевиявлення, а лише навчити молодого президента хорошим манерам, пояснивши йому, що зневажати інститути влади, не маючи за собою достатніх сил, справа безнадійна.
Володимиру Зеленському зараз надто важко бути конструктивним, стверджує «Український тиждень». Ще в юнацькі роки він навчився перетворювати серйозні речі на кураж: нудні лекції з юриспруденції можна було компенсувати (а нерідко, мабуть, і замінити) грою «веселих і кмітливих», підкорювати пропахлу шаурмою українську столицю замість протирати штани помічником судді чи адвоката. Провести успішну виборчу кампанію «задля розваги» – теж цілком реально, доведено Зеленським. Однак, як попереджає видання, веселого й кмітливого президентства не буде: час відповідати на виклики. Так, як на «розминці» чи «конкурсі капітанів», не вийде. Пошук кон’юнктури й дешевих, але масових оплесків веде президента на манівці. Жарт про в.о. міністра охорони здоров’я Уляну Супрун «Ви знаєте, як її в народі називають?» вказує на те, що Володимир Зеленський значною мірою готовий спиратися на фольклор, аніж на нудні урядові звіти. А це доволі слизький шлях, попереджає тижневик у статті «Час припиняти «КВН».
Єдність країни знову випробовують на міцність. Нові виклики не помітні неозброєним оком, але від того не менш небезпечні. Якщо влада їх ігноруватиме – потенційні ризики можуть перетворитися на реальну загрозу, попереджає «Дзеркало тижня». Автори статті Сергій Рахманін та Володимир Кравченко зазначають, що завершення процесу децентралізації може стати для України як першим кроком до майбутнього процвітання, так і першим кроком до майбутнього розвалу. І це залежатиме не тільки від реального підвищення економічної заможності областей та районів. А й від розумного контролю над регіонами. Якщо децентралізація перетворить єдину країну на союз удільних князівств, її подальше існування в попередніх кордонах опиниться під питанням, наголошують автори. Децентралізація – найпопулярніша й (поки що) найбезневинніша форма втечі від Києва. Але якщо для одних – це спроба віддалитися на безпечну відстань, то для інших – можливість приготування до остаточної втечі. Інформаційні зусилля Москви, помножені на дедалі очевиднішу безпорадність Києва у сфері регіональної політики, на думку керівництва країни-агресора, мають не тільки прискорити процес, але й перевести його в потрібне русло. Москва хоче отримати контроль над роздробленою країною, остаточно перетворивши Київ з центру ухвалення рішень на декоративну столицю декоративної держави. Кремлю не вдалося домогтися «особливого статусу» для окупованого Донбасу, тож нині він взяв курс на «особливий статус» для кожного регіону. Про це йдеться в статті «Геть від Києва?»
«Харківський флюгер». У публікації під таким заголовком письменник Сергій Жадан в тижневику «Новое время» коментує активність і швидкі зміни політичних симпатій Геннадія Кернеса. Харківський мер нагадує дописувачу людину, що грає в шахи за власними правилами. А так як правил цих ніхто, крім нього, не знає, то і дорікати йому в їх порушенні марно. Тому Кернес може дозволити собі що завгодно: підтримувати вчорашніх ворогів і при першій же нагоді знову їх кидати; змінювати риторику в залежності від кон'юнктури і з легкістю забувати про власні обіцянки. Загалом у Кернеса не може бути іншого ставлення до Росії, української мови, маршала Жукова або до Майдану. Звичайно, час від часу він озирається на Київ, але в період великого переділу адміністративних важелів і грошових потоків чого йому стримуватися? Навіщо обмежувати себе в задоволенні бути собою? Історія з Кернесом може навчити багато чому, переконаний автор. Скажімо, тому, що непокаране зло – як невилікувана застуда: сам собі створюєш проблеми на майбутнє. Або тому, що не варто навіть починати апелювати до логіки і совісті того самого колективного виборця, який дозволяє виганяти себе у вихідний день на акцію масової підтримки улюбленого мера, щиро ненавидячи всіх, хто не підтанцьовує. Зрештою вся ця історія нагадує автору очевидне: зло є зло. Незалежно від того, куди подують вітри історії.
Хто сьогодні скиглить за маршалом Жуковим, той за капітуляцію московській орді, переконує «Український тиждень». Автор статті Юрій Макаров вважає, що жодних компромісів зі «спільним минулим» після того, як патріотизм нібито втратив статус актуального тренду. До попередників може й має бути сила-силенна претензій, але ж у сфері національної пам’яті їхня політика має вигляд практично бездоганної. А от щодо «реставраторів», то можуть і мусять бути запитання. Зрозуміло, що новій адміністрації вони ментально близькі, але почуття самозбереження має ж бути, зазначає автор.