Книга «Справа Василя Стуса»: як радянська система зробила поета «злочинцем»

Кримінальна справа Василя Стуса відтепер доступна кожному українцю. Дайджест матеріалів, які пояснюють як і за що насправді судили українського поета і дисидента зібрані в одній книзі – «Справа Василя Стуса». Вперше книга під однією обкладинкою містить таку кількість документів з колишнього архіву КДБ – протоколи судових засідань, обшуків і допитів. А ще – покази свідків, спогади товаришів і листи поета з тюрми. Книгу упорядкував історик та журналіст Вахтанг Кіпіані. Каже: ця книжка не лише проливає світло на кримінальну справу, а й дає зрозуміти якою Василь Стус був людиною.

Шість томів кримінальної справи Василя Стуса, а це тисячі сторінок, які могли подужати хіба історики, відтепер доступні кожному українцю. Ключові документи з колишнього архіву КДБ, які пояснюють як і за що насправді судили українського дисидента зібрані в одній книзі – «Справа Василя Стуса». Більшість із них стали доступні завдяки декомунізації.

«Ніколи раніше документи з колишнього архіву Комітету державної безпеки в такому об’ємі не публікувалися. Там багато ніби дрібних папірців, але вони, як пазли, складають страшну справу Василя Стуса. Бо фактично стає зрозуміло, що його не було за що судити. В книзі є фрагмент, коли Стусу кажуть, мовляв, з вами листується націоналістка Кристина з Федеративної Республіки Німеччина, але насправді вона соціалістка. Вона – соціалістка! І тоді соціалістична держава звинувачує Стуса за одностороннє листування з соціалісткою», – розповідає автор книги Вахтанг Кіпіані.

Днями книгу презентували у Києві під час «Книжкового арсеналу» – видання викликало неабиякий ажіотаж.

Основа книги – дослідження судового процесу над Стусом

Саме хроніка судового процесу найповніше і найяскравіше демонструє «театр абсурду», який відбувався довкола Василя Стуса, наголошує автор книги.

«Справа Василя Стуса» розповідає не лише про тих, хто нищив поета. А й містить маловідомі свідчення тих, хто ризикуючи власною свободою, боронили Стуса у суді – двох товаришок Світлани Кириченко і Михайлини Коцюбинської.

Фотографія Василя Стуса із кримінальної справи, 1980 рік

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних», – цитує Вахтанг Кіпіані Світлану Кириченко, яка у 1980 році відмовилася свідчити у київському суді.

«Ці дві відчайдушні жінки де-факто виконували функції захисників Василя Стуса. Що робив адвокат Медведчук? Знаючи про день і час кримінального процесу, він не інформує про це родину свого клієнта. І дружина Валентина Попелюх дізнається про те, що суд уже триває з дзвінка Михайлини Коцюбинської. Варто сказати, що навіть у радянському процесі адвокат мав доволі великі можливості. Однак Медведчук не подав жодного клопотання, не викликав жодного свідка. Більше того, коли суддя надав йому слово на дебатах, він сказав: «Кваліфікацію його дій я вважаю вірною», – каже Кіпіані.

У Медведчука не було шансів врятувати Стуса, оскільки рішення у його справі та інших дисидентів ухвалювали не в київському суді, а у Московському КДБ, каже Кіпіані. Однак, у нього була можливість залишитися в історії «порядною людиною», натомість він продовжував служити системі і «захищати» Стуса, навіть тоді, коли той від нього відмовився.

Спогади і свідчення про Стуса

Інформації про Стуса у період ув’язнення вкрай мало, розповідає Вахтанг Кіпіані. Адміністрація табору майже не лишила згадок про в’язня-Стуса, лише – спогади його товаришів і співкамерників.

У таборі особливого режиму в селі Кучино Пермської області разом із Стусом відбував покарання Василь Овсієнко. Його спогади про той період життя поета – також стали частиною книги.

Дисидент досі дуже жалкує, що через стан здоров’я не вивчив напам’ять хоч декілька віршів із таборового зошита Стуса. Каже, що з півтори сотні віршів, які Стус написав на Уралі, врятувати вдалося лише шість. А нині – надії віднайти рукописи майже не лишилося.

Читайте ще: Хранитель пам’яті. До 70-ліття політв’язня і літописця дисидентства Василя Овсієнка

«Це страшний злочин російського імперіалізму – знищення Стуса і його віршів. Відомий рукопис «Із таборового зошита» Василеві вдалося передати через співкамерника, литовця Баліса Ґаяускаса. Він мав побачення з дружиною Іреною, передав своє і попросив вивезти Василеве. Виносили такі речі у «невимовних місцях». Робилася капсула, округла або продовгувата, обмотувалася целофаном і запаювалася. Її можна було сховати десь в собі, а можна – і проковтнути, але немає впевненості чи вийде ця ампула за потрібний час. Оце в такий спосіб доводилося рятувати українську культуру. Це тяжко розказувати», – із сумом пригадує Овсієнко.

Із книги «Справа Василя Стуса»

Також серед ексклюзивів книги – останнє інтерв’ю співкамерника Стуса – російського письменника Леоніда Бородіна.

«Бородін у 2002-му розповідав, що це була «геніальна» ідея конфліктологів з КДБ – посадити в маленькій камері українського націоналіста, саме так він оцінював погляди Стуса, і його – російського державника, а фактично націоналіста. Але як люди культури, і це дуже важливий урок для нас, хто не сидить у зоні і має значно більше життєвих стратегій. Вони домовилися не говорити про долю Росії чи України після краху комунізму, вони говорили про літературу. Бородін потроху вчив українську і допомагав Стусові з перекладами», – каже Вахтанг Кіпіані.

Леонід Бородін. Із книги «Справа Василя Стуса»

Ці свідчення вкрай важливі, наголошує автор книжки, оскільки саме Бородін бачив Стуса в останні тижні його життя.

«Він казав: «его душа маялась». Як той птах, який б’ється в решітки клітки і розбивається, і Стус розбивався об ці грати. Коли в черговий раз йому не передавали листа або звинувачували в злочинах, то він, як звір у клітці, ходив від стіни до стіни. А камера невеличка, то він кілька разів врізався в ці заґратовані металеві двері, а потім протилежну стіну, і не знаходив собі місця», – каже історик.

Вахтанг Кіпіані, історик та журналіст, автор книги «Справа Василя Стуса»

Як радянська система зробила Стуса його націоналістом

Стус під час першого і другого ув’язнення – це дві різні людини, розповідає Вахтанг Кіпіані. У книзі чітко простежується ця «дистанція». Ще в 1972 році він «волає» до влади про те, що він ніякий не «антирадянщик», а літератор і вимагає пропустити його поезію до друку.

«І коли читати свідчення людей, які жили з ним у місцях заслання, можливо, всі вони свідчили проти Стуса, вони прості люди, знали, що від них вимагають. Але вони підкреслювали, мовляв, Стус постійно нам казав, що він «поет», «Вася-поет». Для них це було чимось ненормальним: робітник, який не виконує денну норму, не п’є з ними, постійно говорить якісь високі слова, повторює прізвище Сахарова, каже, що він член ПЕН-центру – для них це нічого не означало. І навіть з цих свідчень видно якою Стус був людиною», – каже Кіпіані.

Василь Стус у Львові на Різдво 1972, другий зліва

А в 1980-их роках, коли його знову звинувачують в «антирадянській діяльності і пропаганді», Стус вже не має ілюзій про комуністичну систему. Стає правозахисником і вирішує йти до кінця, підсумовує історик.

«Це як метал, коли його розпечують, він змінює форму, а потім знову стає непорушним. Очевидно, якщо його заштовхували в нішу українського націоналіста, то він ним став. Не в ідеологічному сенсі, він був патріотом України. І він вже говорить про те, що колись буде Україна. А держава, як Стус казав, «тьми, тьми і тьми» зникне. Коли у засланні йому кажуть, що за якусь добре виконану роботу дадуть знак, він відповідає: я цей знак кину вам, бо я не визнаю цю фашистську державу. У 1979 році казати «фашистська держава», я не знаю, чи були ще люди навіть серед дисидентів, які б так різко говорили», – розповідає Кіпіані.

«З таборового зошиту» – останній врятований текст Стуса

Завершують книгу ті самі останні прижиттєві нотатки «З таборового зошита» – останній текст Василя Стуса, який вдалося врятувати з табору.

«Він дуже важливий, щоб поставити творчу крапку у книзі. Текст показує гостроту його слова, принциповість... Він заступається за деяких людей, наприклад, за «божого чоловіка», віруючого Семена Скалича. Він міг передати на волю щось інше, ті самі вірші, але він передає слово про людину, яка сама цього ніколи не напише, бо не мала ні бажання, ні можливості писати заяви на свій захист. Тобто він залишається правозахисником і гуманістом навіть в ті дні», – каже Кіпіані.

З книги «Справа Василя Стуса»

За словами автора, мета книги – змінити «плакатне» ставлення до Василя Стуса і людей, які його оточували.

«Їм теж було колись по 20 чи 30 років. І вони теж хотіли мати роботу, батьківство, відпочивати, мріяли про творчість. Але все пішло шкереберть, бо була така держава. Це спроба пояснити, що не зараз придумали Стуса героєм. Але він став таким у боротьбі за своє право говорити в літературі. Це було ключове в цій історії», – резюмував Кіпіані.

Василь Стус

Василь Стус народився 6 січня 1938 року. Більшу частину свого життя прожив у Донецьку. Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. У вересні того ж року за «антирадянську агітацію й пропаганду» його засудили на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.

Після першого ув’язнення приєднався до Української Гельсінської групи і зрікся радянського громадянства. ​ З травня до вересня 1980 року тривав другий суд над Стусом, якого знову звинувачували в «антирадянській діяльності і пропаганді», йому присудили ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року загинув у холодному карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була справжня розправа режиму над поетом і людиною, який не піддавався тискові.

Читайте ще:

«Чим більше тортур і знущань, тим більший мій опір системі» – Стус