(Рубрика «Точка зору»)
17 травня у відділенні «ПриватБанку» в Старобільську на Луганщині стався вибух. Чоловік підірвав гранату, сам він загинув, осколкові поранення отримали кілька відвідувачів і співробітників банку. З неофіційних джерел достеменно відомо, що це – колишній боєць батальйону «Айдар» і колишній луганський журналіст Валерій Гаврилов, який ніби загинув три роки тому.
Чоловік прийшов до банку отримати кредитну картку, повідомив відділ комунікації поліції в Луганській області. Співробітники банку побачили ознаки підробки в паспорті, який він пред’явив та викликали поліцію. Тоді він дістав з сумки гранату й підірвав її.
Під час обшуку за місцем проживання загиблого поліція вилучила велику кількість набоїв, стрілецької зброї, гранат тощо. Більше деталей вдалося дізнатися з кількох неофіційних джерел у правоохоронних органах. Зокрема й ім’я загиблого.
«Спокутувати провину за Абхазію»
До війни Валерій Гаврилов друкувався у кількох луганських газетах. Із 2013 року був редактором «Подорожної газети», створив онлайн-ресурс «Луганск и луганчане».
З колегами мав рівні стосунки, вмів справити враження на дівчат. Для чоловіків-колег у нього були згадки (без докладних розповідей) про участь у бойових діях в Абхазії в 90-х. За його словами, він воював на боці абхазьких сепаратистів проти грузинських військ, був поранений.
Коли в 2014 році Росія окупувала Крим та розв’язала війну на Донбасі, Гаврилов казав, свою абхазьку помилку усвідомив і хотів спокутувати провину. Перед цим разом з Валерієм і ще кількома редакторами луганських ЗМІ я побував на «нараді» в угрупованні «ЛНР», що визнане в Україні терористичним. Ймовірно, саме тоді він остаточно вирішив узяти в руки зброю.
На початку червня Луганськ контролювали бойовики угруповання «ЛНР». Газети з проукраїнською позицією, зокрема «Реальна газета», де я був заступником редактора, ще виходили в місті.
Головним спікером від «ЛНР» на «нараді» був чоловік, який назвався «Миколою Миколайовичем Павловим», який зайшов і притулив автомат в кутку біля входу. Він тримався зверхньо, глузливо коментував викрадення й побиття журналістів. Тим, хто збирався дотримуватися проукраїнської позиції, він нагадав про підвали Луб’янки.
«Нарада» за участі московського політтехнолога Павла Карпова стала останньою краплею, після якої Гаврилов пішов добровольцем до «Айдару». Скріншот із realgazeta.com.ua
Про себе він сказав, що «він луганчанин». У відповідь Валерій Гаврилов порадив «Павлову» притримати свій «маааасковскій акцент» (пізніше виявилося, це був московський політтехнолог Павел Карпов, якого пов’язують з Адміністрацією президента РФ).
«Мені до автомата було ближче, ніж «Павлову». Я б їх поклав там. Та вас, колег, пошкодував», – казав мені наступного дня Гаврилов. Він запропонував документально зафіксувати факт «наради», на якій на пресу тиснули й обіцяли катування незгодним із лінією «ЛНР».
Врешті такий меморандум із зазначенням основних положень «наради» підписали Гаврилов від «Подорожної газети», я від «Реальної», а також головреди видання обласної ради «Наша газета» Микола Сєвєрін і газети «ХХІ век» Юрій Юров.
На війну – і знову до мирного життя?
Пізніше влітку 2014-го стало відомо, що Гаврилов воює в добровольчому батальйоні «Айдар». У жовтні його і ще одного бійця Андрія Ревуцького затримали у Києві за нібито викрадення людини. Удвох вони привезли з Луганщини затриманого колишнього начальника обласного управління охорони здоров’я Павла Малиша, якого підозрювали у співпраці з угрупованням «ЛНР» (за припущенням розвідки «Айдару», він був «заступником міністра охорони здоров’я ЛНР»).
Бійці казали, що виконували наказ командування і що їхні дії були погоджені з СБУ. Утім, справа була порушена за заявою дружини Малиша. Суд звільнив бійців під заставу під час нічного засідання 4 жовтня.
Провадження не було закрите. Аби уникнути переслідування, Валерій Гаврилов, який на той момент вже був поранений і контужений під час бойових дій, інсценував власну загибель. Далі він жив під чужим іменем.
Він вклеїв власне фото у чужий паспорт. Згодом одружився з дівчиною з одного прифронтового населеного пункту і взяв собі подвійне прізвище: через дефіс до прізвища з підробного паспорту додав прізвище дружини. В них народилася дитина.
Але в мирному житті колишній боєць місця собі не знайшов. Дедалі він ставав більш дратівливим та суворим. Це було помітно навіть у кількох телефонних розмовах, які я мав із «загиблим» на той момент приятелем у 2015 році.
На теперішній час Гаврилов збирався розлучатися із дружиною і жив з іншою жінкою. Перед тим, як підірвати гранату в офісі банку, він зателефонував їй і сказав: «Прощавай».
Правоохоронці, які працювали на місці пригоди, знайшли при загиблому, окрім підробних і справжніх документів (зокрема, посвідчення учасника бойових дій на ім’я Валерія Гаврилова), також довідку з результатами клінічного обстеження. Згідно з нею, в Гаврилова було онкологічне захворювання на пізній стадії.
Однозначно не теракт
Під час отримання кредитної картки у відділенні «ПриватБанку» 17 травня вийшла заминка. Побачивши на порозі співробітників поліції, Валерій Гаврилов не виявив ознак занепокоєння, не панікував. Але, вочевидь, зрозумів, що зараз його викриють.
Він дістав з сумки гранату, висмикнув чеку, підняв гранату над головою і крикнув усім, хто був у приміщенні, тікати.
Це однозначно не був спланований теракт, спрямований на спричинення шкоди людям або фінустанові.
Коли особистість загиблого було встановлено, поліція провела обшук за місцем його проживання. Вона виявила цілий склад зброї та боєприпасів. Зокрема, п’ять реактивних гранатометів (РПГ-22 та РПГ-26), шість автоматів Калашникова, 57 гранат (РГД-5, Ф-1, РГО, РКГ), три протипіхотні міни МОН-50, 53 запали до гранат, 5 запалів до мін, 36 магазинів до АК, 15 сигнальних ракет та близько 11 000 набоїв різного калібру
Тобто, якби йшлося про диверсію або теракт, вибір засобу був би геть іншим. Навіть якби замість гранати РГД-5 із радіусом ураження 20 метрів Гаврилов підірвав би Ф-1 (радіус ураження 200 метрів), навряд чи хтось із оточуючих лишився би в живих.
Ймовірно, Гаврилов хотів гучно піти з життя, і так, щоб його було легко ідентифікувати. Інакше нащо брати з собою комплект підробних та справжніх документів?
Про що ця історія? Чи є в ній мораль? Напевне, це – про посттравматичний синдром, про те, як війна змінює знайомих нам людей. І ще – про те, як важко учасникам бойових дій адаптуватися до мирного життя.
Олександр Бєлокобильський – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода