«Кейс Бутрименка»: причетний до загибелі спецпризначенців може через рік вийти на свободу

Обуренням зустріли батьки та спецпризначенці вирок суду у справі Миколи Бутрименка, з іменем якого пов’язують загибель бійців 3-го полку спецназу у липні 2014 року. Суд звинуватив Бутрименка у фінансуванні тероризму, а свідки та потерпілі, яким вдалося вижити, стверджують, що він «здав» спецназівців бойовикам і сам брав участь у катуванні поранених.

«29 липня 2014 року поблизу села Степанівка було підло зраджено та вбито дві групи спецпризначенців 3-го окремого полку під командуванням капітанів Карпи та Андрієнка. Зраднику Бутрименку, суд виніс вирок 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Та враховуючи закон «Савченко», вбивця десятьох українських воїнів може вийти на волю вже через 1 рік і місяць», – так відреагував 3-й окремий полк спецпризначення імені князя Святослава Хороброго на своїй сторінці у мережі Facebook на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 16 травня 2019 року.

Суд не визнав Миколу Бутрименка винним в організації терористичного акту, внаслідок якого загинули 10 українських військових, а 5 потрапили у полон.

«Громадянина Б. виправдано у зв'язку з тим, що органом обвинувачення в суді не доведено участь обвинуваченого у скоєнні терористичного акту», – зазначається у рішенні суду.

Суд також відмовив родичам загиблих у задоволенні їхніх цивільних позовів щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди.

Куйбишевський районний суд визнав Миколу Бутрименка винним за частиною 2 статті 258-5 Кримінального кодексу України – у фінансуванні тероризму. Бутрименко отримав покарання у вигляді 8 років позбавлення волі.

Але, оскільки Бутрименко перебуває у попередньому ув’язненні з 1 червня 2016 року, то за так званим «законом Савченко», звинувачений зможе вийти на волю уже через рік.

Верховна Рада України ухвалила «закон Савченко» 26 листопада 2015 року.

Після того, як він почав діяти, почалося багато нарікань, оскільки на волю вийшли злочинці, звинувачені у важких злочинах.

«Закон Савченко» і зростання злочинності

18 травня 2017 року парламент вніс зміни до «закону Савченко», замінивши норму про те, що 1 день попереднього ув’язнення зараховується за 2 дні позбавлення волі (1 за 2), на норму – 1 за 1. Тобто, після того як зміни підписав президент і вони вступили у дію 20 червня 2017 року, день перебування у СІЗО зараховується як 1 день ув’язнення.

Однак, 29 серпня 2018 року, Велика палата Верховного суду України дала роз’яснення, щодо «часу» застосування «закону Савченко».

В ході розгляду справи №663 / 537/17 Велика палата Верховного Суду (суддя-доповідач Наталія Антонюк) вирішила, що Закон №838-VIII від 26.11.2015 року («закон Савченко») застосовується як до осіб, які вчинили злочини після набрання ним чинності 24.12.2015 року і до 20.06.2017 року включно, так і до осіб, які вчинили злочини до набрання чинності «закону Савченко», оскільки він має зворотну силу в часі.

Таке рішення ВСУ базував на статті 58 Конституції Украіни, за якою «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».

Хто такий Володимир Бутрименко та у чому його звинувачують

На початок 2014 року Микола Бутрименко керував агрофірмою «Імені челюскінців» і був депутатом Шахтарської райради Донецької області від «Партії регіонів».

29 липня 2014 року він побачив українських спецпризначенців – бійців 3-го полку спецпризначення, які розшукували поблизу Сніжного пілота збитого проросійськими бойовиками українського літака Су-25.

Бутрименко пустив українських бійців «переночувати» в один із своїх ангарів, а потім, як стверджують свідки, повідомив про них бойовикам. Ангар «накрили» щільним вогнем, внаслідок чого 10 бійців загинули, а інші отримали поранення.

Загинули підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андрієнко, сержант Анатолій Бузуляк, старшина Андрій Шершень, старший солдат Ярослав Шимчик, старшина Олексій Глобенко, старший солдат Лев Панков, старший солдат Сергій Гришин, старший солдат Роман Рикалов, капітан Тарас Карпа.

П’ятеро потрапили у полон, як і льотчик підбитого літака Юрій Шевцов.

Згідно із свідченнями потерпілих, Бутрименко знущався над полоненими, бив поранених палицею.

Попри це, Бутрименко спочатку їздив на підконтрольну Україні територію по пенсію, але згодом став обережнішим і лінію розмежування вже не перетинав. Однак, у червні 2016 року українські спецпризначенці, провели спецоперацію і схопили Миколу Бутрименка у «сірій зоні», поруч із блокпостом сепаратистів на КПВВ «Мар’їнка».

Крім Бутрименка, слідство встановило причетність до убивства українських спецпризначенців ще «мера Горлівки» Станіслава Кіма, а також бойовиків Андрія Борисова, Олексія Новікова та Івана Біркова.

Розслідувала справу прокуратура Донецької області і кваліфікувала цю подію як теракт. До суду передали справи за двома окремими провадження – щодо Бутрименка і бойовиків.

Що розповіли ті, кому пощастило вижити

3-й окремий полк спеціального призначення записав свідчення тих, хто вижив в тому бою:

– Зранку, десь годині о 9-й напевно, поступив наказ від нашого командира: «Збираємося, у нас є задача». Яке саме це завдання, нам спочатку ніхто не доводив. У нас була зведена група, яка складалася із групи капітана Андрієнка й наша – Тараса Карпи.

– Зранку 29 липня начальник штабу викликав командира групи мого безпосереднього і дав йому вказівку, щоб він вибрав одну людину – відрядити до цих 2 зведених груп 2-м номером на ДШК. Це Лапенко. Я був до нього прикомандирований, повинен був з ним виїхати на цю бойову задачу з пошуку пілота збитого літака.

– Виїхав на двох «Уралах» і десь о 12-й ми були неподалік Степанівки. Там ми зупинилися. Наскільки я знаю, 30-та бригада там проводила зачистку. На той момент, Степанівка ще не була під нашим контролем.

– Перед населеним пунктом Латишеве ми зупинилися, і командир цих 2-х зведених груп – підполковник Лисенко, поставив кожному питання: «Хто не хоче їхати туди, може залишитися тут, побути на позиціях наших військ. Ми будемо повертатися назад і заберемо вас».

– Підійшов до нас командир, сказав, що там, куди ми їдемо, наших немає. «Хто хоче, може залишитись». Усі, зрозуміло, просто один на одного глянули, і сказали: «Якщо всі разом, значить усі разом». І більше запитань ніяких ні в кого не було.

Ми виїхали. БТР був перший, а потім наші два «Урали». Степанівку ми об’їжджали зі сторони, проїхали через дамбу, проїхали буквально одне поле, і БТР зупинився. Водій нам сказав, що ми далі не їдемо, далі ви самі по собі.

– Далі ми поїхали в Латишеве. Ми побачили місцевих – людей, напевно, 5 було. Вони на кладовищі копали яму. Зупинилися. Вони спочатку не зрозуміли, хто взагалі до них заїхав – ми були без розпізнавальних знаків. Спитали, хто такі, і щоб вони підійшли до нас, а вони одразу почали розбігатися. Ми зупинили їх і забрали. У нас була домовленість зі старшим наших 2 груп підполковником Лисенком, що, коли він шукатиме пілота, він буде перев’язаний рушником через плече. Я так розумію, що вони зв’язувалися з пілотом і дали знати, щоб він на чужих не вийшов. Його прикривав старшина Шершень. Намагалися його знайти близько 2 год. Безрезультатно.

– Пошук результатів ніяких не дав, і ми почали прочісувати повністю все село. Нам вже все паролі сказали. Ми повинні були кликати його: «Шева, виходь». Ми прочесали кожен покинутий будинок, кожну улоговинку. Пошук результатів не дав. Потім ми виїхали на нещасне стареньке фермерське угіддя.

– Повантажилися ми в «Урал» і поїхали в бік населеного пункту. Там ми зупинилися. У цей момент ці 5 чоловік, яких ми тільки зустріли, ще були з нами. Вони переживали й думали, що з ними щось трапиться. Я був поряд і сказав, що ніхто не збирається їх вбивати. Усі думали, що ми їдемо назад до своїх – у Степанівку. Виявилося, що ми приїхали на інший край населеного пункту. Там була невеличка ферма з майстернею і ангаром. І там нас зустрів директор ферми Бутрименко. З ним було четверо робочих.

– Приїхали на цю ферму, розвантажилися. Наші командири переговорили з людьми, які були на місці, і з цим фермером також. «Урали», на яких ми приїхали, загнали в ангар. До нас підійшов старшина й визначив, що я першим стоятиму на дозорі. Нам сказали, що ми тут залишаємося до наступного ранку. Було трохи обурення в особистого складу, тому що всі говорили: «Ми вже засвітилися тут. Це не наша територія, нам не можна тут лишатись. Треба виїхати хоча б за населений пункт, де ніхто не бачить, де ми зупинилися». Я не знаю точно, чи це був наказ наших командирів, чи вищого командування. Але ми лишилися там. Було 4 дозори по 1 людині.

– Ми вирішили перекусити, дістали сухий пайок. Тільки ми розклалися, зняли свою екіпіровку, як я почув (в районі 17:00) звук гусеничної техніки.

– Хвилин через 15-20 після того, як був виставлений дозор, з’явився звук техніки. Видно нічого не було, переді мною був бетонний паркан, а за ним ішла дорога. Техніку стало видно буквально за 10 хвилин до того, як вона під’їхала. Я передав по радіостанції, що чую звук «гусені». Наш командир Тарас Карпа передав: «Знайдіть усі собі укриття. Просто чекаємо. Ніяких дій не розпочинаємо». Проїхало БМП, і я побачив, що на ній не було білих ліній – на той момент це був розпізнавальний знак нашої техніки. Я передав це по радіостанції. Але вже ніхто не відповідав. БМП зупинилася перед в’їздом на цю ферму. Командир БМП про щось переговорив з механіком і водієм, і вони заїхали на територію ферми. Почалися вигуки: «Ви хто такі? Виходьте!» А потім різко в наш бік почався шквальний вогонь десь секунд 20-30.

– Вискочив на вулицю, хотів подивитися, що відбувається. Андрій Шершень схопив мене за плечі і затягнув назад. Там було маленьке віконечко в цій сторожці, і я спостерігав звідти. Я відразу побачив, як проїхала БМП з прапором ДНР. А БТР заїхав і перекрив там, де були ми. На БТРі було дуже багато бойовиків. Вони почали спішуватися і зав'язався бій. Андрій сховався між металевими шафами. А двері у нас була відкриті. Андрій був без бронежилета, і куля потрапила йому прямо в груди. Він відразу впав. Я по підповз до нього, дістав з аптечки «Буторфанол» і перев'язувальний пакет.

– Я якраз був метрів за 10-15 до сепаратистів. Я визирнув подивитися, де наші, бо нікого не бачив. І товариші не могли вести вогонь, бо знали, що я десь там знаходжуся, а не бачили мене. У цей момент мене побачили з їхньої сторони. Сказали : «Виходь. Піднімай руки». Мені було зрозуміло, що вибору в мене іншого немає.

– Бій тривав, легка броньована техніка їздила туди-сюди і обстрілювала вже з великокаліберних кулеметів. БМП прошивала повністю будівлю. Вона загорілося. Було дуже багато диму, пилу. Я розумів, що треба було вибиратися з будівлі, тому що вона завалиться. Коли бій припинився, бойовики почали підходити ближче, а цивільні почали кричати: «Не стріляйте. Тут цивільні». Бойовики сказали виходити по одному. Коли вони вибралися, я за ними почав витягати Андрія пораненого. У той момент найбільше переживав за Андрюху, хотів, щоб він вибрався. У нього була маленький дитина, дружина вдома чекала. І кажу: «Не стріляйте, тут важкопоранений. Потрібна медична допомога». В той момент я отримав по потилиці чи то прикладом, чи то палицею. Я впав, у мене забрали автомат. Підійшов чоловік, каже: «Вставай». Я піднявся. Каже: «Тягни свого кента на кут цієї будівлі». Кажу Андрію: «Братик, вставай, підемо». А він дивиться на мене і махає головою, що не може встати. Уже не розмовляв навіть. Я взяв Андрюха за руки і просто волочив по землі. Коли притягнув його на кут будівлі, то побачив, як били і знущалися над Юрою. Він був уже практично без свідомості. Ледве-ледве він стояв на колінах, його оточила юрба і просто били чим могли.

– Поки били, нічого не запитували. Потім мене зв’язали й почали запитувати: «Хто? Де? Де ми знаходимося? Де мої товариші?» Я зрозумів, що вони не знають, де наші, і почав інстинктивно вказувати в іншу сторону. Сказав: «За ангаром». Я просто не знав, де хто дівся.

– Мене теж почали бити. Я втратив свідомість і прийшов до тями, коли мене вантажили в машину.

– Коли перебігав до укриття, мені куля потрапила в стегно. Я впав. Трава височенька була, і в цьому місці я зробив три оберти в ліву сторону й почав підповзати до наших. Підповз до старшини, пояснив йому ситуацію, запитав, як будемо вибиратися. Інтенсивність вогню була дуже щільна й ми вирішили почекати, поки почнуть перезаряджатися. Ми перекинулися парою слів, і мені куля потрапила в стопу. Після того я переповз у праву сторону до сівалки й заховав ноги під неї. Біля мене проїхала БМП з піхотою у бік ангара. Перших полонених забрали. Потім техніка розвернулася й поїхала. Пару хвилин була тиша. Ангар горів.

Командир групи – Тарас Карпа – крикнув: «Хто залишився? Чи є живі?» Наш снайпер побіг до нього й почав надавати першу медичну допомогу. Потім підбіг до мене. Я попросив допомогти вилізти й накласти джгути на ногу. Я спитав: «Що там Тарас?» Він сказав, що його поранено в живіт під бронежилетом. І тут я почув шум, їхали легкові автомобілі – уже зачистка була. Хтось побачив Віталю із Тарасом, і забрали їх. Потім знайшли мене, роздягли і відвезли в невідомий мені населений пункт.

– Сам не міг іти. Мене підняли дві їхні людини й відвели назад у підвал, де вже був наш снайпер.

– «Хто такий? Звідки? Найманці? Спецназ? Кого бачив? Що чув?». Після чого були нанесені удари в голову. Мене підвісили в гаражі. Підійшов той, хто займався допитами, і сказав: «У мене позивний Чечен». Сказав розповідати, чи є найманці – американці, поляки, де є, кого бачили. Дуже їх цікавив Донецький аеропорт. Після цього дістав великий ніж і вдарив ним мені по пальцю. Сказав, що все одно виб’є із мене інформацію. Дістав менший ніж і різав мені боки, груди. Потім завезли, чи то в Сніжне, чи то в Шахтарськ. Пришили там пальці, дістали кулю із ноги, рану підшили нашвидку. Перевезли на Ізварине, хотіли перевезти в Ростов. «Будеш жити, ми тебе будемо готувати на обмін». Мене передали іншим і відвезли в Краснодон. Там мене утримували до обміну. У полоні я пробув 34 дні.

– Я попросив, щоб хтось подивився на мою губу, бо вона була розірвана. Вони когось гукнули. Підійшов хтось, не медик, але сказав, що спробує щось зробити. У нього не було знеболювального, але я сказав, що мені без різниці. Підручними засобами губу пришили і повели до машини. В автомобілі наших було четверо: Віталя, я, Ярослав і Віталін товариш по службі, у якого були осколки в спині і він не міг сидіти. Його положили в багажник. Нас повезли в Донецьк. За Донецьком відбувся обмін, міняли 25 на 25.

Що казали свідки на суді

На суді щодо звинувачення Бутрименка було допитані усі свідки. Вони прямо або опосередковано стверджували, що Бутрименко розповів про них бойовикам «ДНР» і активно допомагав їм.

Один боєць сказав, що чітко чув, як фермер комусь сказав по телефону: «Вони на місці», а потім поїхав до села. Після цього, через деякий час, приїхали озброєні сепаратисти.

Інший потерпілий сказав у суді, що бачив Бутрименка разом із бойовиками під час нападу. За його словами, той тримав пістолет і вигукував лайки на адресу українських солдатів.

Ще один військовослужбовець розповів, що, коли був у полоні, то бачив Бутрименка зі зброєю в руках разом з бойовиками. Він також розповів катування: «Змусили копати могилу, приставили до потилиці автомат. Стріляли над головою. Привезли у «гестапо ДНР», де протягом чотирьох днів знущалися, використовували струм. Кожен раз допитували різні люди. 14 числа нас вивезли за місто і передали СБУ».

Натомість, адвокат обвинуваченого Миколи бутрименка доводив, що повідомити бойовикам про українських військових могли інші жителі села.

Реакція на це рішення суду

Рідні убитих спецпризначенців на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області відреагували обуренням.

«Люди добрі скажіть будь ласка як нам це витерпіти? Наші діти загинули, а тому покидьку 8 років. За кожну дитину навіть по року не дали. Де справедливість?» – висловив почуття усіх рідних убитих батько Ярослава Шимчика – Володимир Шимчик.

Відстежує процес координатор Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова.

Ольга Решетилова

Ось як Решетилова прокоментувала рішення суду у справі Бутрименка:

– Загалом стаття щодо фінансування тероризму дуже дивна. Ми зараз збираємо інформацію про застосування цієї статті, так СБУ і прокуратура називає «фінансуванням тероризму» сплату податків на окупованій території або незаконне переміщення товарів через лінію розмежування. А при цьому не розслідує теракт – факт, який мав місце, де є свідки, є загиблі.

До чого це призводить? А до того, що, по-перше, реальні факти фінансування тероризму не розслідуються. По-друге, до відсутності довіри до системи правосуддя в суспільстві. Бо коли речі не називають своїми іменами, то у судовому процесі немає сенсу. По-третє, українське суспільство позбавлене права на правду. Через неякісні і неефективні розслідування, через непрозорі і заплутані судові процеси у цих справах, ми так і не знаємо, що напевне відбувалося у 2014-15 роках, ні що відбувається зараз в рамках збройного конфлікту. Іноді в мене складається враження, що це робиться спеціально, щоб істина так і не була встановлена.

Що стосується конкретно справи Бутрименка, то цей вирок – це ще, звісно, не кінець. Ще є справа по теракту, слухання якої було перенесено в Кропивницький через те, що більшість потерпілих знаходяться в Кропивницькому. Суд по ній, як і по інших подібних справах, затягується, тому дуже складно медійно висвітлювати і постійно тримати увагу ЗМІ довкола неї.

У справі допитана велика кількість потерпілих і свідків, які вказували на те, що Бутрименко виїхав з ферми і привів з собою бойовиків, які розстріляли спецназівців. Але суд вказує на те, що жоден із опитаних не бачив, що в автомобілі від‘їжджає саме Бутрименко. Тобто всі розуміли, що в його автомобілі поїхав саме він, бо ніхто після цього його не бачив, але суду цього недостатньо. Виходить, слова потерпілих проти слів Бутрименка, і суд стає на сторону обвинуваченого і виправдовує його щодо здійснення теракту.

Але там, де мова про фінансування тероризму і все дуже сумнівно – суд виносить обвинувальний вирок. Я не юрист, але мені, як людині, яка кілька років відстежує подібні процеси, зрозуміти такі рішення суду доволі важко. Сподіваюся, апеляція це прояснить.

Читайте ще: Нотатки «спеца». Про участь спецпризначенців у стримуванні агресії навесні 2014 року