У КДБ були впевнені: Захід, бажаючи розвалити СРСР, використовує для розбещення радянських людей не тільки рок-музику і фільми, а й книжки. «Настоящее время» – проект Радіо Свобода за участю «Голосу Америки» – публікує знайдений в архіві Служби безпеки України огляд ідейно шкідливої літератури кінця 1970-х.
У документі згадуються як маловідомі порнографічні видання, так і твори, що стали світовою класикою: «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса, «День Шакала» Фредеріка Форсайта і «Сонце і сталь» Юкіо Місіми.
Ідеологічна диверсія
На думку співробітників КДБ, у книжках, які вони забороняли, містився «злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад», пропаганда насильства і жорстокості, порнографія. Всі видання співробітники виявили і вилучили в київській книгарні «Іноземна книга».
Звичайно, книжки потрапили до крамниці не просто так – це була ідеологічна диверсія, спланована «спецслужбами імперіалістичних держав і зарубіжних ідеологічних центрів», писав голова КДБ Української РСР Віталій Федорчук у листопаді 1979 року главі республіки Володимиру Щербицькому. Складений Федорчуком документ називається «Про упущення в організації торгівлі книжками зарубіжних країн у м. Києві».
Поставки західної літератури іноземними мовами в СРСР зросли після 1975 року, коли були укладені Гельсінські угоди, які передбачали, серед іншого, книгообмін між державами.
У документі згадані й кілька «забракованих» творів із країн соцтабору (вони продавалися в мережі крамниць «Дружба»). Хоч ці держави і контролював СРСР, порядки в них зазвичай були вільнішими – в тому числі і в культурній сфері. Цим і пояснюється поява видань, які не відповідали, як мовиться в повідомленні, «партійним вимогам до літератури».
Від Стейнбека до Місіми
«Автор зображує Англію майбутнього, в якій нібито переміг комунізм: усюди панує жорстокість, насильство, свавілля, банди злочинців, що тероризують населення, говорять між собою вульгарною напівросійською мовою».
Так КДБ у своєму повідомленні характеризує роман Ентоні Берджеса «Механічний апельсин». До Києва в 1979-му завезли десять примірників книжки англійською.
Існування комуністичного ладу у вигаданому Берджесом антиутопічному світі – лише одна з версій. Аргументом на її користь деякі критики вважають використання автором «напівросійської мови» («надсату»). Прямих підтверджень антикомуністичного підґрунтя роману немає, але в КДБ у такі деталі не вникали.
При цьому в екранізації «Механічного апельсина» (на головній світлині до статті – кадр із фільму – ред.) радянські критики чомусь не знайшли «злісної сатири на комуністичні ідеали». Авторитетний журнал «Юність» надрукував позитивну рецензію на стрічку, в якій, навпаки, проводиться паралель між жорстоким світом у фільмі Стенлі Кубрика і сучасним Заходом. Але в прокат у СРСР фільм не вийшов. Його показували лише небагатьом – наприклад, студентам ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії – ред.).
Російською мовою «Механічний апельсин» був виданий лише на початку 1990-х – у двох різних перекладах. (В українському перекладі твір був виданий тричі – вперше у 1990 році в журналі «Всесвіт» – ред.)
Ставлення до Джона Стейнбека і його творчості в СРСР було доволі складним. Його найвідоміше дітище «Грона гніву» опублікували й активно просували як антикапіталістичний твір. Сам американський письменник двічі був почесним гостем у Радянському Союзі. А ось пізніше творчість Стейнбека подобалася радянському офіціозу набагато менше.
Трансформація політичних поглядів письменника сприймалася комуністами як деградація. До того ж, літератора підозрювали у шпигунській діяльності під час поїздки до СРСР.
«Журнал про роман» – одна з маловідомих книжок Стейнбека. Це збірка його старих листів до приятеля і редактора, видана в 1969-му, через рік після смерті автора.
Перше видання «Журналу про роман» Джона Стейнбека (The Viking Press, 1969)
Сто примірників цієї книжки Стейнбека мовою оригіналу привезли до Києва. У тексті знайшли «злісні випади на адресу СРСР». Письменник стверджував, що радянський лад неминуче впаде, не витримавши власних суперечностей, і країна розвалиться на «ворожі націоналістичні держави» (так змальовують зміст книжки в документі КДБ, там її називають російською мовою «Дневник романа» – ред.). Тобто частково Стейнбек передбачав те, що сталося згодом.
«На думку автора, західним країнам завжди слід пам’ятати, що «кремлівський режим, відчувши себе в небезпеці, може відразу ж розв’язати світову війну в надії врятуватися», – вважали в КДБ.
«Практичним посібником для будь-якого маніяка, який поставив за мету здійснити терористичний акт», спецслужба назвала – з посиланням на своє джерело – роман «День Шакала».
Твір англійського майстра детективного жанру Фредеріка Форсайта нерідко отримував такі ж відгуки і в західних медіа. У ньому дійсно в подробицях змальовані витончені способи вбивств, які використовуються професіоналами. Сюжет книжки частково заснований на реальних подіях – мова йде про замах на президента Франції Шарля де Голля.
Книжка протягом десятиліть кілька разів опинялася в центрі скандалів – наприклад, її виявили у вбивці ізраїльського прем’єр-міністра Іцхака Рабина. Прізвисько Карлос Шакал до відомого терориста Ілліча Раміреса Санчеса теж прилипло через роман – після помилкового повідомлення преси про екземпляр книжки, знайдений у речах його соратника.
«День Шакала» Фредеріка Форсайта (HCDJ, 1971)
У 1974 році «День Шакала» був уперше опублікований у СРСР – в алма-атинському журналі «Простір». Незабаром головного редактора видання звільнили. Головліт (структура, що займалася цензурою книжок і періодики – ред.) в 1977 році заборонив публікацію роману в СРСР. Але завдяки книгообміну до Києва потрапило 70 примірників.
Практично недоступними для радянського читача були і твори одного з корифеїв японської літератури ХХ століття Юкіо Місіми (в документі КДБ використаний інший варіант транскрипції – Мішіма – ред.). Нічого дивного – в середині 60-х письменник приєднався до ультраправих, що відбилося на його творчості.
На київські прилавки потрапило есе пізнього Місіми «Сонце і сталь».
Негативна рецензія на цей твір дуже коротка: «проповідується т.зв. «неосамурайство». Що таке «неосамурайство» – не уточнюється.
Ідеалами письменника в ті роки були військова служба, сила, самовдосконалення, в тому числі фізичне – шляхом виснажливих тренувань, прийняття смерті. У 1970 році Юкіо Місіма здійснив ритуальне самогубство шляхом розрізання живота (сеппуку).
Заборонене мистецтво кохання
Неписане правило «в СРСР сексу немає» поширювалося, звичайно ж, і на книжки. Література для дорослих усе ж потрапляла в країну, в тому числі завдяки книгообміну. КДБ як приклад наводить роботу під назвою «Пісні статевого члена і думки про нього» якогось американця Р. Купера. У книжці, як стверджується, присутній «опис всіляких сексопатологічних сцен». Автор повідомлення, ймовірно, неточно висловився, і слово «сексопатологічних» тут використане в значенні «сексуальні». За допомогою пошукових систем і онлайн-каталогів найбільших бібліотек знайти таке видання не вдалося.
Під заборону в Радянському Союзі потрапляли не тільки порно і еротика (зазвичай обидві категорії, без розбору, записували в порнографію), але і популярні сексологічні видання. Польський лікар Михалина Вислоцька видала кілька робіт, присвячених культурі сексуальних відносин, у тому числі практичний посібник «Мистецтво кохання».
Варшавські цензори визнали книжку занадто фривольною, автору довелося поборотися за її випуск. Нарешті в 1978-му, через чотири роки після написання, видання побачило світ. Для досягнення компромісу, серед іншого, ілюстрації з позиціями сексу (вперше надруковані в Польській Народній Республіці) довелося зменшити в чотири рази.
«Мистецтво кохання» Михалини Вислоцької (Państwowe Wydawnictwo «Iskry», 1978)
Але компроміс – це не про радянські органи контролю. Два примірники польського видання, що надійшли на київську базу, удостоїлися окремого абзацу в документі. «Порадник щодо технології сексу з відповідними ілюстраціями», – так характеризують книжку чекісти.
У Польщі «Мистецтво кохання» стало бестселером і перевидається до сих пір – сумарний тираж обчислюється мільйонами примірників. У 2017 році вийшов фільм «Мистецтво кохання. Історія Михалини Вислоцької».
Відступники, графомани, декаденти
Відносно ліберальні порядки «народної демократії» в східноєвропейських країнах дозволяли публікувати творчість українських і російських літераторів, яких через ті чи інші причини – як правило, політичні – внесли в чорний список у себе на батьківщині.
Наприклад, чимало питань у чекістів було до польськомовної «Антології української поезії», виданої в ПНР у 1977 році. Укладачів звинуватили в тенденційності при підборі матеріалу: в збірнику знайшли твори «осіб, відомих серйозними націоналістичними проявами».
«Деякі з них (Голобородько, Кир’ян, Кордун) опублікували 10-15 років тому кілька графоманських віршів і в даний час жодного стосунку до літературного процесу не мають. У той же час у виданнях зарубіжних ОУН ці особи представлялися як «невизнані генії», «жертви партійного терору в літературі», – стверджується в документі.
Василь Голобородько, Надія Кир’ян і Віктор Кордун у той час справді не були причетні до радянського офіційного «літературного процесу» – не перебували в Спілці письменників і не мали права публікуватися. Через політичні погляди і поширення самвидаву всіх трьох на тривалий час позбавили цих можливостей.
Праці неугодних поетів публікувалися за кордоном – у тому числі в перекладі. З числа «небажаних» їх вилучили лише в роки перебудови.
До речі, останнім часом заслуженого поета, лауреата багатьох премій Василя Голобородька українські ЗМІ нерідко згадують через збіг: таке ж ім’я має головний герой серіалу «Слуга народу», роль якого зіграв відомий комік і кандидат у президенти України Володимир Зеленський.
Василь Голобородько, наші дні. До війни на Донбасі поет жив у Луганську, але в 2014 був змушений стати переселенцем
КДБ завадив реалізації «шкідливої» збірки, але київське літературне середовище встигло дізнатися про нове надходження – і багато хто бажав його придбати.
«На думку наших джерел, продаж в Україні цієї антології може сприяти інспірації націоналістичних настроїв серед окремих літераторів», – робили висновок у КДБ.
«За таким же методологічно неприйнятним принципом» була складена, на думку джерела спецслужби, й антологія російської поезії радянського періоду, видана в Угорщині російською мовою. Серед авторів у повідомленні окремо згадані «розстріляний за підривну діяльність проти молодої радянської держави Гумільов, декадент Ходасевич і т.п.».
Миколу Гумільова в 1921 році засудили до смертної кари за звинуваченням у причетності до антирадянської змови так званої «Петроградської бойової організації Таганцева». У 1992 році поета реабілітували. До сих пір немає єдиної думки про те, чи був він насправді учасником змови.
Владислав Ходасевич в 1920-х емігрував із СРСР, усвідомивши, що «при більшовиках літературна діяльність неможлива». В Європі поет зблизився з антирадянськими колами і працював у монархістській газеті «Відродження». Більшу частину часу поет прожив у Парижі, де і помер у 1939 році.
До Києва завезли всього лиш п’ять примірників угорської антології, при цьому вона, як зазначається, «викликала ажіотаж і розійшлася серед керівних працівників Київкниготоргу і вищепоставлених організацій».
У поле зору КДБ потрапляли навіть книжки «правильного» змісту, в яких видавництва розміщували рекламу «творів різних антирадянщиків». У романі Джона Чівера знайшли рекламний проспект «Леніна в Цюриху» Олександра Солженіцина. А в збірці віршів Вільяма Блейка «на окремій вкладинці пропагувалися твори поета Йосипа Бродського, який виїхав із СРСР в 1972 році і бере активну участь у різних антирадянських кампаніях».
Цікава деталь: у документі Щербицькому коротко пояснюють, хто такий Бродський, а ось про Солженіцина ніяких додаткових коментарів не було потрібно – в 1970-х це прізвище було в числі найчастіше згадуваних у повідомленнях КДБ.
«Ленін у Цюриху» Олександра Солженіцина (YМСА press, 1975)
Ті «шкідливі» видання, які ще не встигли розібрати, КДБ вилучав із продажу. Виняток зробили лише для книжок Стейнбека і Блейка. Чому саме для них, у документі не уточнюється, але у випадку з Блейком можна припустити, що вкладинку з рекламою Бродського можна було вирізати, не пошкоджуючи саму книгу.
КДБшники уточнювали, що західна література надходила до Києва не безпосередньо з-за кордону, а через Москву. На московській базі об’єднання «Міжнародна книга» книжки рецензували і розподіляли для поставок у різні регіони. Московські літературознавці, які відповідали за зміст цих видань, чомусь не помічали привезеної крамоли (хоча, скільки видань усе ж забракували, ми не знаємо).
У Києві займатися цензурою було нікому – в установах книжкової торгівлі практично не було фахівців із зарубіжної літератури, що володіли іноземними мовами. У підсумку «ворожі» твори продавалися вільно, поки якийсь знавець не помітив цього і не повідомив у КДБ. Ймовірно, щось подібне в ті роки відбувалося і в інших столицях радянських республік, і у великих містах.
Дефіцит і тверда валюта
Привезені із заходу книжки користувалися неабияким попитом на радянському «чорному ринку». Особливо цінувалися добре ілюстровані альбоми з картинами – КДБ як приклад наводить видання про Рубенса і Вашингтонську галерею.
Спекулянти, як стверджувалося, просили за такий товар по 300-500 рублів (середня зарплатня радянського громадянина за кілька місяців), переконуючи покупців, що ці книжки самі по собі – тверда валюта.
Велика кількість такої літератури, в тому числі художніх альбомів, знайшли співробітники КДБ під час огляду будівлі Держкомвидаву УРСР у 1978 році. Спакований дефіцит лежав у двох шафах у приміщенні машинописного бюро. Власником виявилася завідувач бюро Б. Поліська. КДБ уже «вивчав» її раніше – жінка схвалювала еміграцію євреїв із СРСР.
Центральною постаттю київського «чорного ринку» літератури спецслужба називає директора бази Київкниготоргу Б. Буринова. Він, як повідомлялося, намагався приховати від начальства надходження дефіцитних імпортних книжок, вважав базу своєю власністю і взагалі був тіньовим господарем усього Київкниготоргу. Квартира директора бази фактично перетворилася на склад цінних видань.
Про Поліську та Буринова повідомили керівництву Держкомвидаву УРСР. Їхня подальша доля невідома.
Над перекладом і адаптацією тексту працювала Людмила Ваннек.