(Рубрика «Точка зору»)
Більшість українців хочуть жити так, як живуть успішні західні демократії. З високими зарплатами, гарантованими правами, чесними судами та іншими благами цивілізації. При цьому середньостатистичний українець впевнений, що забезпечити це все має ніхто інший як міфічний національний лідер. Тобто, це має бути цілком конкретна людина з чітким набором характеристик: чесний, щоб не крав, розумний, щоб вміло вів дипломатію, сильний, щоб Путіна не боявся і так далі. Одним словом – державник.
І саме цього міфічного лідера українці шукають весь час. І дуже розчаровуються, коли його в черговий раз не знаходять. Не стали винятком й вибори президента 2019 року, коли народ знову сказав «немає з кого обирати» і «доведеться голосувати за менше зло». Але проблема тут не стільки в списку кандидатів, скільки в очікуваннях громадян.
Проблема сприйняття
Для українців вибори президента є подією №1 в країні. Інтерес до них традиційно є більшим, ніж до виборів Верховної Ради, що здається дещо парадоксальним. Адже Україна відповідно до Конституції – це парламентсько-президентська республіка і президент без підтримки Ради є слабкою політичною фігурою. Без підтримки коаліції президент не зможе не те що домогтися ухвалення своїх законопроектів, а й навіть поставити своїх осіб на посади міністрів оборони, закордонних справ, голови СБУ.
Сприймаючи вибори президента як більш важливі, голосувати на них також приходить більше громадян, ніж на вибори народних депутатів. Так, на виборах президента 2004, 2010 та 2014 років явка була відповідно 77%, 69% та 59%. Тоді як на виборах Верховної Ради 2006, 2012 та 2014 років явка склала 58%, 57% та 52%.
Традиційно саме на президента, а не на парламент, українці покладають основні сподівання на покращення свого життя. В очах більшості громадян президент відповідає ледь не за все на світі: від зовнішньої політики та оборони до чистоти в під’їздах і протидії корупції в дитячих садках. Українці переважно не орієнтуються в повноваженнях президента, щоразу додаючи до статті 106 Конституції, яка й визначає повноваження президента, нові пункти. Заради справедливості варто зазначити, що й самі політики неабияк плутають виборців щодо їхніх повноважень. В одній ситуації президент заявляє, що не може втручатися в так звану сміттєву кризу в Львові, тому що це не його компетенція, а місцевої влади. А в іншій ситуації президент урочисто наказує «дати людям тепло», вирішуючи проблему із теплопостачанням у Смілі.
Разом із великими очікуваннями українці покладають на президента основну відповідальність за ситуацію в країні. Як правило рейтинг довіри до президента починає стрімко падати вже після першого року його роботи. І ця тенденція часто не залежить від реальних результатів його діяльності. Однак це не дивно, якщо врахувати, що в очах українців президент має виконувати ледь не месіанську роль зі спасіння свого народу. За даними соцопитування Інституту соціології НАН України, дві третини українців тією чи іншою мірою погоджується з твердженням, що «для нормального розвитку країнi потрiбна «сильна рука», а не розмови про демократію». За даними опитування групи «Рейтинг», кожен третій українець прямо зазначає, що Україні потрібна диктатура з жорстким лідером на чолі держави. Звідси й неправильне сприйняття виборів президента, які щоразу перетворюються на розчарування. Адже знайти міфічного батька нації, м’яко кажучи, не просто.
Голосування на виборах президента України на одній з виборчих дільниць у Києві, 31 березня 2019 року
В очікуванні чудес
Українці перебувають в перманентному пошуку своїх власних Черчиллів, де Голлів, Рузвельтів, Вашингтонів, Тетчер... В очах звичайного українця успішними США, Францію, Великобританію зробили не особливі політичні інститути, Конституції та подібні речі, а цілком конкретні історичні особи. Ті самі, які повели їхні країни в щасливе завтра. Але така логіка хибна. Насправді немає емпіричних доказів, які б стверджували, що виключно за рахунок сильних, розумних й чесних лідерів країни можуть розвиватися. Натомість, здається, що більш важливими є стабільні політичні інститути й дотримання встановлених правил.
Скількох відомих національних лідерів ви б змогли назвати за останні 50 років в таких державах як Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Італія, Португалія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія? Всі ці держави живуть значно краще за українців, але таке відчуття, ніби в них за десятки останніх років й не було справжніх національних лідерів, які, на думку українців, так необхідні для прогресу. Просто замість одних прем’єр-міністрів приходили інші прем’єр-міністри, змінювалися партії, але при цьому держави розвивалися. Все це стало можливим, тому що ці країни покладалися не на конкретні прізвища, а на систему політичних інститутів, яка передбачає, що зміна прізвища президента, прем’єр-міністра чи монарха не заводить країну в кризу.
Очікувати, що кожні вибори президента мають дати українцям національного лідера – це означає займатися самообманом. Раз в скільки років реально народжуються ті самі, про кого можна прочитати в підручниках історії? В Україні за час Незалежності взагалі було лише п’ять президентів, у США – 45. Зрештою, чекати чарівника можна і 50, і 100 років, а правильна людина може й не з’явитися. Це в комп’ютерній грі «Цивілізація» великі лідери народжуються кожні 5-10 років, а в реальності діють інші закони.
Під час голосування на виборах президента України на одній з виборчих дільниць у Києві, 31 березня 2019 року
Авторитарна логіка
Покладати відповідальність за ситуацію в країні лише на одну людину – це логіка авторитарного суспільства, а не демократичного. Адже саме в авторитарних режимах найчастіше процвітають культи лідерства. Саме диктаторські, а не демократичні режими дали світу Путіна, Лукашенка, Назарбаєва, Карімова, Алієва, Кім Чен Ина, Каддафі, Мугабе, Мубарака, Асада. Саме в авторитарних режимах політик може правити десятки років, щоразу змінюючи під себе закони й Конституцію. В Україні, до речі, відповідно до Основного Закону ніхто не може бути президентом довше від 10 років поспіль.
Це в авторитарних режимах, а не демократіях, майбутнє держави залежить від конкретного прізвища однієї людини. Росія без Путіна, Білорусь без Лукашенка, Казахстан без Назарбаєва – це будуть принципово інші держави, аніж ті, які є сьогодні. Але демократії працюють інакше. Звісно, США Барака Обами і Дональда Трампа відрізняються між собою, але це й близько не той рівень змін, що Росія без Путіна і з ним. І коли українці кажуть, що після зміни прізвища президента Україна може взагалі зникнути з політичної карти світу, то виникає логічне запитання: а як так взагалі сталося, що доля 40-мільйонного народу залежить від волі однієї людини? Покладаючи відповідальність за всю країну на одне прізвище, українці відтворюють логіку авторитарного, а не демократичного мислення.
Натомість справжня демократія неможлива без активної участі громадян. Однак наразі для більшості українців більш цікаво обговорювати аналізи кандидатів у президенти, аніж проекти нової Конституції чи хоча б програми дій політиків. Але для того, щоб називатися громадянами, мало раз в п’ять років прийти на дільницю і проголосувати. Щоб жити як демократи українцям потрібно навчитися думати і діяти як демократи, а не чекати на прихід міфічного лідера, який може так ніколи й не з’явитися.
Денис Рибачок – політичний експерт
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції