«Він вболівав за Україну» – дочка дисидента Береславського, який виступив проти влади СРСР

Дніпро – Національно свідомий українець, який, протестуючи проти радянського режиму, зробив спробу публічного самоспалення. Політв’язень мордовських таборів суворого режиму. Один із активних авторів самвидаву. Людина широкого кругозору. Люблячий чоловік і батько трьох дітей. Усе це – про Миколу Береславського, одного з українських дисидентів, постать якого залишається мало відомою широкому загалу.

Про життя і творчість, спробу самоспалення як «акт відчайдушного протесту», ув’язнення й боротьбу Миколи Береславського Радіо Свобода в п’ятницю розпитало в його дочки Жанни Крижановської.

Жанна Крижановська, дочка Миколи Береславського. Дніпро, 12 квітня 2019 року

Уродженець села Новоспасівка (пізніша назва – Осипенко) Запорізької області, Микола Береславський формувався як свідомий українець під впливом двох шкільних вчителів, розповідає його дочка Жанна Крижановська. Пізніше він також обрав цей шлях – пішов навчатись на педагога, спершу в Бердянську, потім у Донецьку. Але мрії спокійно вчителювати, читати історію дітям не судилося збутись. Та й сам Береславський, який раніше був очевидцем колективізації, розкуркулення селян, Голодомору та репресій 1930-х років, а в під час Другої світової війни підтримував зв’язок з ОУН, розумів: не зможе викладати брехливу історію за радянськими підручниками.

«Пізніше він і мене відговорив від вибору історичного фаху, так само, як і журналістики. Він казав: «Писати правду тобі не дадуть, а брехати ти не зможеш», – розповіла дочка Жанна Крижановська в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

«Боріться за законні права української мови!» – невдала спроба самоспалення

У 60-і роки обурений русифікаторською політикою та порушенням прав людини в СРСР, її батько писав протести до вищих інстанцій, поширював самвидав. У лютому 1969-го року він приїхав до Києва з наміром вчинити акт самоспалення. Чоловік заздалегідь виготовив гасла «Боріться за законні права української мови!» та «Свободу діячам української культури!». Погода завадила здійснити задумане біля пам’ятника Шевченку – йшов сніг і було дуже холодно.

Тоді він зайшов до будівлі столичного університету імені Шевченка й виголосив промову: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!». За два кроки стояла приготована ємність з бензином, однак запалити сірника чоловік не встиг, розповідає дочка. Його скрутили й викликали до КДБ.

«Я була тоді в четвертому класі. Відчувала, що мама хвилювалась, бо тато тоді хворів, відчувала внутрішню напругу в їхніх стосунках. Очевидно, тато вже готувався поїхати до Києва і шукав, як пояснити свій крок мамі. Мама потім розказувала, що він пішов з дому зі сльозами на очах. Для нього була це внутрішня мука – вдома лишались ми, діти. Ми дізнались що сталось у Києві, коли до нас приїхав Володимир Сіренко, товариш батька. Потім ми взнали, що «Голос Америки» і «Радіо Свобода» передали, що його заарештовано за протест у київському університеті на підтримку української мови й проти порушення прав людини. Очевидно, що це був акт відчайдушного протесту. Так само, як у Василя Макуха, в Олекси Гірника, – не могли вони інакше протестувати. Це була критична маса душі. За принципом: «Я не можу й інакше не зможу», – каже дочка.

Опісля цього було слідство, суд і вирок: через «зраду батьківщини» і спробу «терористичного акту» Київський обласний суд засудив його до двох з половиною років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. І за колючим дротом неодноразово брав участь в акціях непокори, оголошував голодування.

Увесь цей час турбота про трьох дітей лягла на плечі дружини: вона тяжко працювала на молокозаводі, в олійниці, а вечорами ще й підробляла шиттям.

Береславський повернувся додому 1971 року геть знесилений і хворий. Його дочка запам’ятала той момент на все життя.

«Він повернувся у робі політв’язня з дерев’яною валізою. Все, що привіз з Мордовії, – рукописи. Арештантська роба, кашкет і борода: він її не голив, бо бородою політв’язні відрізнялись від кримінальних», – розповіла Жанна.

Самвидав і зв’язки з дисидентами

Дисиденти Дніпра, матеріали виставки. Дніпро, 12 квітня 2019 року

Опісля звільнення з таборів її батько брав участь у створенні самвидавних часописів «Український вісник», «Пороги», «Монастирський острів». Його публіцистика також виходила друком за кордоном. Увесь цей час він і його рідні жили «під ковпаком» КДБ, за ними стежили, залякували, проводили обшуки – і в селі під Бердянськом, і в Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську), куди переїхала родина.

«Пропаганда працювала дуже чітко. Коли батька заарештували, в селі почали розповсюджувати різні плітки. Я відчула на собі зміну ставлення, хоча вчилась на відмінно. Люди говорили, що у нас, мовляв, підземний хід під хатою ледве не до Америки, що у нас рація під кущем винограду закопана, що батько нас навчав німецької мови, бо готував до якоїсь діяльності… У нас багаторазово були обшуки. Та і я сама не могла вступити до університету, поки носила дівоче прізвище. Вступила тільки на четвертий рік», – зазначила Жанна Крижановська.

Олекса Тихий, матеріали виставки. Дніпро, 12 квітня 2019 року

Після переїзду до Дніпра, каже дочка, Береславському дихалось дещо вільніше – тут у нього з’явилось коло однодумців. Він підтримував зв’язок з багатьма дисидентами, а на процесі Олекси Тихого, з яким дружив, виступав як свідок.

«З деякими людьми він познайомився в таборі. Він знав особисто Левка Лук’яненка, спілкувався, листи збереглись. Було широке спілкування – Іван Сокульський в нашій родині бував, Петро Розумний, Василь Овсієнко. З Олексою Тихим батько ще в селі познайомився. Той сам його знайшов, шукаючи однодумців. Тихий мені дуже запам’ятався, він мав природній педагогічний хист, умів підійти до кожного з дітей. Голос врівноважений, тихий, але відчувався внутрішній стрижень. Від нас це спілкування не приховувалося. Знаю, що Олекса Тихий привіз до нас великий рукопис на цигарковому папері – про роль мови у житті суспільства. Хотів видати цю книгу, що й стало однією з підстав для арешту. Коли його судили в Донецькій області, батько виступав на суді, підтримував Тихого. У Дніпрі батько працював на пошті. Ще до ув’язнення він тяжко хворів і мав другу групу інвалідності», – зауважує дочка.

Реабілітований через рік після Незалежності

Діти Миколи Береславського (зліва направо – Жанна, Микола, Людмила). Дніпро, 12 квітня 2019 року

1992 року Микола Береславський був реабілітований, а за рік до смерті, 2005-го, – нагороджений Орденом «За заслуги». Про життя батька дочка говорить як про приклад для його дітей.

«Для нас він був прикладом, вчив жити по совісті. У нього була феноменальна пам’ять. Він багато читав, цікавився всім. І ще, за що я шаную батька, – він зібрав велику гарну бібліотеку, починаючи від енциклопедій і закінчуючи унікальними виданнями. Хоча ми жили, м’яко кажучи, не розкішно. З дитинства ми виростали свідомими українцями – знали правду про Голодомор, репресії. Тато розповідав, а мама його в усьому підтримувала», – розповіла Жанна.

По собі Микола Бериславський залишив архів – публіцистику й науково-історичні розвідки, які ще належить упорядкувати й видати його дітям.

«Є багато матеріалів, надрукованих на машинці, які ще слід опрацювати. Я щаслива, що батько застав той час, коли була проголошена незалежність України. Але й тоді він застерігав, що нас чекає ще багато випробувань. До кінця він вболівав за Україну», – каже дочка.

Дисиденти Дніпра, матеріали виставки. Дніпро, 12 квітня 2019 року