850 років тому – 12 березня 1169 року – війська коаліції давньоруських князів на чолі з Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським захопили і сплюндрували Київ. Цю подію публіцисти інколи називають першою українсько-російською війною. Хоча перша згадка слова «Україна» пізніша, а «Росія» – ще пізніша. Про ті події Радіо Свобода спілкувалося з істориком Вадимом Арістовим.
Your browser doesn’t support HTML5
Історична Свобода
– Відомий російський історик Василь Ключевський казав, що Андрій Боголюбський – це перший великорос, себто росіянин, якщо говорити теперішньою термінологією. Тож, чи можна цю війну назвати першою російсько-українською?
Ця подія є складовою великого та важливого російського міфу про перенесення столиці
– Ні, це не можна назвати першою російсько-українською війною. Нам важливо відзначити, що ця подія дуже міфологізована і є складовою великого та важливого російського міфу про перенесення столиці.
Зазвичай, цю подію уявляють так: прийшов Андрій Боголюбський на Київ, взяв його штурмом, сплюндрував, і Київ втрачає те значення, яке він мав. Далі київська історія ніби завершується.
Вадим Арістов, історик
– Тобто, престол великого князя Київського і всієї Русі?
Відносини між князями у давньоруський час не були формалізованими, вони були більш родинними, ніж адміністративними
– Так. Титулу такого не було. Це був старійший стіл. Відносини між князями у давньоруський час не були формалізованими, вони були більш родинними, ніж адміністративними. Київ – це був старійший стіл, спільна спадщина всього роду нащадків Володимира Великого.
Ці уявлення, які я вище коротко виклав, не відповідають дійсності. Чи точніше, не відповідають текстам джерел, які до нас дійшли.
Сенс того міфу, про який я казав, полягає у тому, що в середині ХІІ століття столиця Русі була перенесена з Києва до Володимира-на-Клязьмі Андрієм Боголюбським внаслідок цього походу.
Образ плюндрування Києва і перенесення столиці сформувався у людей, які жили у великій централізованій монархії, де була конкретно визначена столиця, яку можна було перенести
Цей міф має пізньосередньовічне коріння. Але на початку ХІХ століття, коли писав Карамзін – великий попередник Ключевського, ця ідея була цілком сформованою. Вона передбачала цю тяглість і перенесення влади з Києва до Володимира, потім до Москви, потім до Петербурга. Цей образ плюндрування Києва і перенесення столиці сформувався у людей, які жили у великій централізованій монархії, де була конкретно визначена столиця, яку можна було перенести. Не так давно до того часу Петро І якраз переніс столицю.
Київ не втрачає свого політичного значення
Натомість, ця світоглядна рамка абсолютно не властива для ХІІ століття. На той час Русь – це аж ніяк не єдина, тим більше не централізована держава, відносини князів неформальні. Тобто, перенесення столиці не могло відбутися у принципі, оскільки немає ні єдиної держави, ні столиці такої немає. Зрештою, Київ не втрачає свого політичного значення.
– Тобто старійший стіл де був, там і лишився?
Андрій Боголюбський у поході не брав участі. І він навіть не був ініціатором походу
– Так. За Київ так само борються князі аж до 1240 року, до монгольської навали. Саме тоді стався переламний момент в історії Києва і Русі. А цю подію 1169 року руська політична еліта не те, щоб не помітила, але це не стало для неї чимось значущим.
Ще один момент. Часто забувають, що Андрій Боголюбський у поході не брав участі. І він навіть не був ініціатором походу.
Реконструкція образу князя Андрія Боголюбського (близько 1110–1174) роботи скульптора-антрополога Михайла Герасимова
– Але ця коаліція була під його омофором.
– Тільки тому, що він найвідоміший – той, кого найкраще запам’ятала саме московсько-російська історична традиція.
– Пояснімо, що сталося? Чому захопили і сплюндрували Київ і не якісь кочовики, а свої?
– За два роки до того у Києві помер князь Ростислав, який сидів тут трохи менше 10 років. Але замість нього сіли не його сини, а його племінник Мстислав. Це батько Романа Мстиславича, який нам більше відомий як засновник Галицько-Волинської держави. Це все нащадки Володимира Мономаха.
– Андрій Боголюбський також його нащадок, здається, онук.
Сини Ростислава, його попередника на київському столі, почали цей конфлікт
– Так. Отже, у Києві сів Мстислав з Волині. Він проявив себе дуже активно, організував великий похід на половців. Свого сина Романа посадив у Великому Новгороді. Тобто, дуже швидко, в один рік він зайняв ключові міста, ключові руські землі. Звичайно, проти нього дуже швидко почало наростати невдоволення. У першу чергу, незадоволеними були сини Ростислава – його попередника на київському столі. І вони почали цей конфлікт.
Великий князь Київський Мстислав Великий (1076–1132), мініатюра 1672 року
– А вони до якого регіону були прив’язані?
– Вони тоді мали свій осідок у Смоленську – смоленські князі. До цього конфлікту, який почав наростати, швидко доєднався Андрій Боголюбський, чернігівські князі, муромо-рязанські князі – загалом, близько 20 князів брали участь у цьому поході.
– Широка коаліції проти волинців, так би мовити.
– Проти тодішнього Київського князя. Від Суздаля був представлений лише син Андрія Боголюбського, який був серед цих 20 князів. Водночас, один з братів Андрія був на протилежному боці – один з небагатьох союзників Київського князя Мстислава.
– Тобто, тут не можна розділити Північ проти Півдня чи проторосіяни проти протоукраїнців. Бо, з одного боку, чернігівці, суздальці зі смоленцями, а з іншого – волинці.
Смоленськ на той час більше пов’язаний з Києвом і Полоцьком, аніж із тією Заліською землею
– Смоленськ, між іншим, тільки зараз обласний центр Російської Федерації. На той час він більше пов’язаний з Києвом і Полоцьком, аніж із тією Заліською землею – за лісом, який відділяв Смоленськ від тих країв.
– Тоді літописці зазначали і сучасні історики наголошують, що раніше такого не було у князівських чварах, щоби захоплене місто так плюндрували.
Процитую перекладений сучасною українською мовою літопис – як 12 березня захопили Київ, то «грабували вони два дні увесь город: Поділ, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали. Жінок вели в полон, силоміць розлучали з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх». Тобто, все-таки це була неординарна подія.
– Звичайно, прості кияни це помітили, ще й як! І постраждали, як завжди просте населення страждало в усіх війнах. Я мав на увазі, найвища еліта не помітила, у тому плані, що статус Києва не впав і не змінився.
– Чи є підстави вважати, що плюндрування було більше, ніж в інших подібних ситуаціях?
– Це була справді перша подія добре нам відома в історії Києва, коли зайшло військо супротивника в місто й влаштувало грабунок, як тоді завжди це робили із захопленими містами.
– Попервах князь Мстислав думав боронитися у Києві, але потім побачив, що погані в нього справи: союзники-кочовики йому не допомогли. Тоді він вийшов з Києва, і кияни відкрили ворота загарбникам. Чи був штурм?
Штурму не було. Не було оборонців, правитель втік
– Це ще один момент, який не відповідає цьому міфу: штурму не було. Князь залишив місто, армія, яка тримала Київ в облозі – зайшла. Не було оборонців, правитель втік.
– Але, якщо місто відкривало ворота, то зазвичай у таких випадках грабунків не чинили.
– Тут у нас немає згадки про те, що кияни радо відчинили ворота. В інших випадках у нас були такі згадки, й тоді справді не було грабунків. Тут кияни не були дуже раді, й грабунок стався.
Окрім дружин руських князів у цьому поході брали участь половці, без яких тоді майже жоден конфлікт не обходився
Не забуваймо, що, окрім дружин руських князів у цьому поході брали участь половці, без яких тоді майже жоден конфлікт не обходився. Звичайно, вони брали те, що пізніше називали «ясир».
Пізніше подібні прикрі випадки, коли Київ беруть свої ж, траплялися ще двічі: у 1203 році та у 1235 році.
– А тоді як було?
– У 1203 році Київ взяв Київський же князь, а у 1235 році – один із кланів чернігівських князів з половцями. Половці брали участь завжди – це для них стабільний спорт.
– У цих двох випадках плюндрування було сильне?
– Археологічних слідів немає. Тобто, ми можемо точно сказати, що нічого подібного на погром Батия не сталося. Місто не руйнували, не було вуличних боїв чи непохованих кістяків. Місто жило далі. Тобто, нічого катастрофічного не було, але погроми відбувалися кожен раз.
– Історики кажуть, що це один з небагатьох випадків, коли Андрій Боголюбський взяв з Києва трофеї, але, маючи нагоду сісти княжити в Києві, не зробив цього.
Відмова від Києва пояснювалась його слабкістю
– Його відмова від Києва пояснювалась його слабкістю. Він потрапив у дуже незручне становище: земля, на яку він спирався – Суздальщина – дуже далеко від Києва. Він і його спадкоємці розбудовували Суздальську землю, копіювали деякі київські речі. Там так само собі побудували Золоті ворота, Печерський монастир виник, копіювалася топографія. І це свідчило про протилежне – не про претензії на київську спадщину, а про відмову від неї. Це такий собі сепаратизм. Звичайно, він хотів впливати на ситуацію у так званому племені Мономаха, тобто нащадків Мономаха, до яких він належав. Йому було не все одно.
Цей похід на Київ, в якому Андрій Боголюбський не брав безпосередньої участі, став початком його кінця – і політичного, і фізично. Невдовзі він зробив спробу походу на Новгород, де сидів Роман Мстиславич – син цього Київського князя. Ця спроба була невдалою, його війська зазнали поразки. Декілька років по тому він ініціював новий похід на Київ, так само сам він участі у ньому не взяв. Але військо трохи меншої коаліції князів розбили під Вишгородом. А наступного року Боголюбського вбили в його резиденції власні слуги. Тому його політику успішною назвати не можна.
– Читав, що одним зі слуг, який лишився йому вірним, казав що треба князя поховати, називали киянином. Такий от парадокс.
– Є серед моїх колег припущення, що це фіктивна постать. Але за текстом київської хроніки, це був не слуга, а випадковий очевидець.
Середньовічний хроніст оцінював не так постать князя, як конкретні події: в одному місці його посварив, в іншому, як за убитого власними слугами, за нього заступився
Характерно інше. Ця київська хроніка, яка описує цей похід, яка описує поразки Андрія, яка сварить його за «высокоумие» та «самовластие», водночас вміщує дуже великий панегірик з нагоди його смерті. Це найбільший панегірик, який в ній вміщено взагалі. Це показує, що середньовічний хроніст оцінював не так постать князя, як конкретні події: в одному місці його посварив, в іншому, як за убитого власними слугами, за нього заступився.
– Зараз маємо такий ювілей. Як би ви його пояснили, інтерпретували у сучасній термінології? Чим ця подія важлива для нас зараз?
– Для нас тепер вона неважлива. Вона була важлива для російської історичної традиції з ХІХ століття. Однак в рамках києво-руської історії це не настільки важливий момент.
Безумовно, це була трагічна подія для киян. Але це була також трагічна подія для Андрія Боголюбського, яка знаменувала початок його кінця. І ця подія так само знаменувала відхід суздальських князів від прямих претензій на Київ і початок будівництва ними своєї власної землі, власної історії, відмінної від київської.
Копія Вишгородської ікони Божої Матері в Історичному музеї Вишгорода. Оригінал перебуває нині на території Росії, який був вивезений, за переказами, після походу на Київ у 12-му столітті
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Вкрадена українська святиня й досі у Москві. Богородиця Володимирська чи Вишгородська?