У берлінському державному Театрі імені Максима Горького показують виставу з простою і зрозумілою назвою «Бандера». Цей захід – четвертий у циклі художньої політпросвіти «Міфи реальності», замовленої і оплаченої владою Берліна. Попередні три були присвячені зовсім не близьким Степану Андрійовичу особистостям або явищам: польському тандему Качинських, середньовічним іранським переказам і вождю гунів Аттілі.
Цього разу на сцені – соліст гурту RotFront, харків'янин Юрій Гуржи, російськомовна кіноактриса, уродженка Кишинева Марина Френк, а також серб, музикант і діджей Урош Петкович. Сама вистава чотиримовна: глядач чує почергово українську, російську, німецьку та англійську мови – як прозу, так і вірші-пісні. Юрій і Марина розповідають і співають про український націоналізм, але не оспівують його.
Вдало обраний стиль дійства: хіп-хопера, реп-опера. Оунівці самі охоче порівнювали західних українців 1920–1930-х років із чорношкірим населенням США. І в текстах вистави просочується думка про те, що націоналізм – ідеологія пригноблених, а дії праворадикалів Східної Галичини і Волині в якійсь мірі стали відповіддю на дискримінаційні заходи польської влади. Останні, серед іншого, не давали українцям ніякої автономії, навіть псевдодержавності на кшталт УРСР.
Зал повний, молода публіка – переважно німці – вдячно аплодує.
Крізь всю хіп-хоперу проходить питання: «Степан Бандера – чудовисько чи герой?»
Розповідається про участь майбутнього лідера ОУН у вбивстві голови польського МВС Броніслава Перацького, про єврейські погроми влітку 1941 року, в яких були замішані бандерівці. Мова йде не тільки про особу лідера, а й про увесь рух, тому деяким недоглядом виглядає те, що ні слова не сказано про антипольські етнічні чистки, проведені УПА. Жертвами цієї різанини в 1943-1944 роках стали до ста тисяч людей. Втім, у самого Бандери було алібі – тоді він сидів в одному з бараків Заксенгаузена.
Важку тему авторському колективу вдалося зробити досить легкою для сприйняття і навіть внести нотку гумору, нехай і чорнуватого. Teppich im KZ – «Килим у концтаборі» – так називається пісня Марини Френк про період 1942–1944 років у житті лідера ОУН. Бандеру утримували окремо від інших в'язнів – в одиночці в тій частині нацистського концтабору Заксенгаузена, де перебували високопоставлені політв'язні. Частина з них після війни не просто повернулася до нормального життя, а й увійшла в правлячу верхівку Європи.
«Бандера» змушує згадати і оперу «Ісус Христос – суперзірка», і пісню «Антихрист – мегазірка» Костянтина Кінчева. Починається і закінчується вистава одними і тими ж відеокадрами під барабанний дріб: у Києві марширують нинішні апологети Бандери, у багатьох обличчя приховані масками, а в руках – палаючі смолоскипи.
В інтерв'ю Радіо Свобода рок-музикант Юрій Гуржи наголосив на неоднозначному ставленні до героя своєї постановки.
– Кому належить ідея мюзиклу?
Хіп-хоп – це дуже перспективна мова для викладу довгих історійЮрій Гуржи
– Ідея належить мені, і надихнувся я свого часу появою на Бродвеї кілька років тому несподівано успішної хіп-хопери про Гамільтона – персонажа американської історії. І коли мені розповів про це мій американський колега, який перед цим сходив на бродвейську виставу, це звучало якось дуже нереалістично. Було складно повірити, що можна зробити повноцінний хіп-хоп про такого зовсім не хіп-хопового персонажа. Нічого спільного із суттю хіп-хопу Гамільтон начебто не має. Але я, поборовши скепсис, послухав кілька пісень, потім подивився відео – і був підкорений. Скачав собі повністю цю оперу, прослухав її з великим задоволенням, і це розширило мої горизонти, мої уявлення про хіп-хоп як жанр. І я подумав, що це дуже перспективна мова для викладу довгих історій. Тому що хіп-хоп – це про текст, і в звичайні пісні, де два-три куплети, дуже складно запхати таку кількість інформації, а ось хіп-хоп підходить несподівано ідеально.
– Які ще художні твори надихали вас під час роботи над цим текстом, музикою?
– Я відчував себе абсолютно вільно. І при тому, що я давно хіп-хопом цікавлюся, серед іншого, прослухав якусь кількість виконавців і альбомів, і мені було насправді цікаво робити дійсно щось таке зовсім своє, не дуже оглядаючись ... Тому що, власне, була опера «Гамільтон», але, більше, мабуть, нічого. Було приємно мати повну свободу. І я єдине, про що думав, як це буде виглядати на малій сцені Театру імені Горького, щоб звучало і виглядало, – це були, мабуть, єдині обмеження, коли я писав цей текст.
– Як ідея дійшла до реалізації?
У гримерці після вистави: Урош Петкович і Юрій Гуржи (праворуч). Фото О. Гогуна
– Мені прийшла в голову ця ідея, швидше, навіть як жарт за столом в компанії друзів, яким я розповідав про «Гамільтона» ... Я намагався пояснити своїм українським друзям, що це було – а якщо б зробили ось таку оперу в жанрі хіп-хопу про якогось українського історичного персонажа, щодо якого тривають суперечки, наприклад Бандеру. Всі посміялися. І я подумав, що порівняння донесло суть, але я зробив у голові закладку: «Вау! А якщо дійсно зробити щось подібне?» Минуло кілька днів, і мені подзвонили з Театру імені Горького і сказали, що вони планують серію вистав, присвячених міфічним персонажам, які зараз використовуються у пропагандистських цілях. І я тоді запропонував їм Бандеру, всерйоз не думаючи, що це може статися. Вони все собі записали, я пару пропозицій підкинув, і на цьому все тоді закінчилося. Через рік вони подзвонили, коли я вже, чесно кажучи, забув про цю телефонну розмову, і сказали: «Так! Все, фінансування є, починаємо»...
– Яка деталь в біографії Бандери вразила вас найбільше?
– Я вже багато років стикаюся з цим персонажем, я є вихідцем з України, і займався ним останні пару років, почав вивчати предмет, а для актриси Марини, яка приїхала у віці 6 років у Німеччину з Молдови, – для неї ця тема була відкриттям, вона починала з нуля. Її зачепили кілька фактів, про які вона й написала потім у своїх піснях, які були несподіваними – це були дрібні деталі. Ось одна з них – сумнозвісні кілька років, які він провів у таборі Заксенгаузен, і ця подія в його житті інтерпретується по-різному. Хтось використовує цей факт для того, щоб зобразити його як мученика і як антифашиста, тому що фашисти посадили його в концтабір. А інші кажуть, що не все було так просто, тому що він був там в особливому становищі, і ось я в кількох джерелах знайшов згадку про килимок в його камері. Килимок і картини. Про це згадується в декількох книгах, які потрапили мені в руки і Марині, власне, теж. І коли вона почала читати це в різних джерелах, вона мені зателефонувала і каже: «Ти уявляєш, там був килимок!». І так цей килимок її не відпускав, що вона написала цілу пісню. Тому що килимок – це метафора, як насправді жилося людині...
– У вас інтернаціональний колектив, до складу якого входять і німці. Художнім керівником студії «Я» є Тобіас Герцберг, сценічним оформленням і костюмами займалася Катаріна Шайхер. Чи виникали якісь розбіжності з такою гострою політичною темою?
– Треба сказати, що для наших німецьких колег ще більше, ніж для Марини, це була абсолютно нова тема, вони нічого не знали. І студія «Я» завжди ставиться з дуже глибокою повагою і нескінченним терпінням до людей, з якими працює. У нас ніколи не було ніяких розбіжностей. Там були декілька умов, які вони поставили, – скажімо, було б добре, якби ми не використали прапори. Але у мене, чесно кажучи, не було такої думки.
Студія «Я» Театру імені Горького розташована в самому центрі Берліна, в трьохстах метрах від квартири Ангели Меркель. Фото О. Гогуна
Мене завжди вражало, що будь-яка розмова про Бандеру дуже швидко стає емоційною. У людей він викликає дуже різні емоції, але завжди дуже сильні. Дуже часто будь-яка дискусія зводиться до істерики, і це такий певний тон, завжди істеричний, або як мінімум такої образи присутній практично в сімдесяти-вісімдесяти відсотках текстів чи роликів у Ютубі. Завжди це емоційно заряджене. І мені здалося, що було б чудово спробувати – бо я вважаю, що це важлива частина історії України, історії ХХ століття взагалі в принципі, – було б чудово спробувати перенести це все в іншу площину. Зробити з цього комікс. Може бути, я сподівався, що слухача і глядача це змусить подивитися з іншої перспективи.
Взагалі, звичайно, хіп-хоп і ця тема – це якась фантасмагорія, але з іншого боку, саме тому, може бути, подумав я, коли почав писати, це спрацює. Ну, як, насправді, в кінці 1960-х Мел Брукс зробив в Америці свій фільм «Продюсери» про те, як два єврейських спритники-продюсера намагаються поставити на Бродвеї п'єсу «Весна Гітлера» про те, яким класним хлопцем був Гітлер, і як у них все це не виходить і розвалюється – дуже смішно, відмінна комедія, на мій погляд. І для багатьох тоді це був каталізатор, привід поглянути на історію Другої світової війни трохи по-іншому. Точно така ж моя спроба перенести цю розмову трохи в іншу площину – саме тому свого часу я вирішив на користь хіп-хопу як мови.
– Який сюжет в історії українського націоналізму був найскладнішим для вас при створенні цього твору?
– Я – єврей, тому для мене так зване єврейське питання в цій історії всій було дуже чутливим, мені було дуже цікаво зрозуміти, що ж там насправді відбувалося ... У мене таке відчуття в одній з пісень, чи навіть в декількох про це говорю, відбувається – з огляду на те, що я з музичного світу походжу, – у мене музичні метафори. Останні двадцять-тридцять років технології музичні розвинулися настільки, що дуже широко використовується техніка реміксу. Тобто беруться фрагменти музичних творів будь-якого часу, тобто це може бути щось написане 50-60 років тому, пиляється на шматочки, потім ці шматочки складаються в іншому порядку, під них підкладається новий модний звук, і все це звучить зовсім інакше, з однієї пісні можна зробити іншу. Ось у мене відчуття, що з того, що відбувалося з українськими націоналістами в 1930–50-х роках, зараз зроблена маса історичних пропагандистських реміксів. Тобто події, які відбувалися тоді, переказуються, але переказуються абсолютно по-іншому, для того щоб уявити, що думали в іншому світлі, щоб використовувати для однієї чи іншої пропаганди. І коли починаєш копати, коли починаєш перелопачувати якусь кількість текстів і навіть відеоматеріалів, намагаєшся зрозуміти, що було в основі, на це витрачається купа душевних сил і часу. Ось, власне, було багато суперечливої інформації на тему того, як українські націоналісти ставилися до єврейського населення, що там відбувалося. Для мене важливо було докопатися і потім, докопавшись, викласти матеріали своїх розкопок.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода