(Рубрика «Точка зору»)
22 лютого, за два дні після розстрілу мирних протестувальників, Михайлівський копошився ретельно, як мурашник. Ретельно і спокійно. Емоції врівноважилися, біль не зникав, нікуди. Але став звичним. Пульсував в ритмі живих сердець, доповнював кожне із них.
Люди були певні, що могли померти щомиті, люди приносили, що мали, хтось – навіть останнє, кожен був при ділі і кожен складав свою жертву. Брами були відчинені, ворог аж туди не пхався наразі. Потім слідство дізнається, що кулі 20 лютого долітали «Інтерконтиненталю», але тоді площа і собор здавалися найбезпечнішим місцем епіцентру революції.
Аж тут на освітлене сонцем внутрішнє подвір’я Собору заходить дволава міліцейських, осіб 40.
Мурашник завмер. Завмер, здавалося, навіть вітер і хмари. Аж тут ці озброєні вогнепальною зброєю чоловіки заскандували «Міліція з народом!». Ось так ці львів’яни прибули у столицю. Наступними, твердили, їхали з Тернополя та Рівного, я вже й не пригадаю звідки. Площа вибухнула оплесками і – мабуть – сльозами радості.
А я в цю кіношну мить свого життя встигла подумати про вир, в який зараз полетить моя країна. Я згадала, як напружувалися містяни, коли бачили чоловіків, що йшли назустріч у звичних для Майдану обладунках. Напружувалися, бо з якогось моменту так само стали виглядати і тітушки. Поки не побачиш ближче – не знаєш, свої це, чи чужі. Я уявила, що так само буде з міліцією. По всій країні…
В той самий час Янукович вже спакував валізи і утік.
Страшний і реальний сценарій втратив сенс.
Натомість втілиться інша реальність. Інший сценарій ворога, який ми зламаємо дорогою ціною. Зламаємо, як і попередні.
Із постеру до української кінострічки «Кіборги»
За кілька днів, 1 березня, я зателефоную додому: «Тату, війна». І зрозумію, що в нас в родині за кілька поколінь не було нікого, окрім дочасно померлих, кого не торкнула якась війна. Кого не торкнула та сама війна, той самий ворог.
Цього разу ми мусимо перемогти. Так очевидно говорили і в попередні війни. І … не перемагали. «Програли!» – репетував ворог, але – ми не втрачали все. І так ставалося не тому, що Росія була ласкава, а тому, що вона не змогла. Жодного разу не спромоглася нас розбити вщент.
І друге століття цієї війни, що розпочинається цими днями, дозволяє озирнутися і побачити себе. Побачити ворога. Проаналізувати брехню, яка має нас демотивувати і призвести до поразки.
Брехнею є, що Україна програвала.
Якби не Українська революція 1917–1921 років і виснажлива війна Армії УНР із більшовиками, не було б позірно суверенної УРСР, а були б південні губернії РСФРР. Не було б періоду «українізації», вибитого у знесиленого нашими воїнами ворога. Так, він потім розстріляв наше відродження, але воно у нас було і досі із нами.
І – із ним теж. Усі ці слова досі поціляють в ціль, аж до сучасної заборони поетичних збірок столітньої давнини.
Українці підняли найбільші в СРСР повстання проти Сталіна. Тиран ударив Голодомором, кинув наших беззбройних хлопців на мінні поля нацистів, але врешті подавився нашими горянами. В горах, де «свої закони, хоч довкола тюрма» країна зберегла тоненьку свічечку свободи.
Країна носила її від хати до хати, від серця до серця. Везла тисячі кілометрів до Сибіру, потім – хто вижив – вертався із нею додому. Свобода була на шпальтах самвидаву, у полотнах та текстах, її вставляли навіть у кіно. Про неї співав Івасюк, нею жив Стус, її підняв на прапор Чорновіл, її описав Лук’яненко в кількох рядках скупого нормативного акта. За неї молилися в катакомбах і вона убивала ворогів з рук вільних людей. Вона ставила галочку у бюлетені 1 грудня 1991 року.
Ворог злостивить, що свобода нам була дарована. Що в серпні 1991 року просто так сталося.
Але, він знову бреше.
І втеча Януковича сонячного дня 22 лютого наче була несподіваною. Несподівано швидкою. Але ж ми не скажемо, що нічого не зробили для свободи тоді, взимку 2013-2014 років? Отож.
Тоді чому досі слухаємо, що нічого не зробили для настання 24 серпня?
Чому даємо ворогу самостійно розставляти крапки в нашій історії? Дозволяємо звузити фокус погляду?
Погляд на сто років війни дозволяє побачити, як далеко наші позиції сьогодні. І… не зупинитися за мить до перемоги.
«Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» – співаємо щоразу. І – сонце сходить щоразу. Бо все ще є ті, хто тримають небо над нами.
Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода