(Рубрика «Точка зору»)
Частина української спільноти висловлювала невдоволення тим, як багато уваги політики та медіа приділяли питанню автокефалії вітчизняної церкви. Мовляв, це могло бути трендом сто з лишком років тому, але не тепер. А зараз є куди нагальніші справи.
Звісно, без томос-туру можна було легко обійтися, але унезалежнення від російського православ’я – це таки пункт, що дозволяє країні прогресувати.
Ікона «Матрона і Сталін» («Блаженна Матрона благословляє Йосипа Сталіна»), яка в 2008 році перебувала в одному з храмів Петербурга. Сюжет ікони побудований на легенді про розмову святої РПЦ Матрони зі Сталіним. Ініціатор ікони стверджує, що вона «канонічна, оскільки має всі атрибути святого образу»
Небезпечне сплетіння
Американський антрополог Франц Боас писав про те, що одне суспільство може водночас жити в різних хронологічних періодах. Так і маємо в Україні, коли в любовному танці перехрещуються різні епохи та дискурси, ніби жаба з гадюкою. Тому й слід трактувати сьогочасся як химерний плід пристрасті самодержавства та національних держав кінця 19-го століття, внутрішньої ворожнечі часів визвольних змагань початку 20-го століття, мишебратства періоду дрімучого совка та теперішньої доби постправди. Себто всіх тих часів, з котрих вітчизняний соціум так і не зробив належних висновків.
Від зіткнення між собою всіх цих ментальних наративів та парадигм й постають сучасні внутрішні протиріччя в країні. І якщо не розгрібати ці завали та не розплутувати переплетення, не марати в них руки, а стояти подалі всі такі в білому, то проблеми самі по собі не розсмокчуться, а навпаки прикиплять одні до одних, мов каша, залишена на вогні, до денця каструлі.
Вирішити ці проблеми можна лише після того, як поступово розібратися з минулим й здолати всі етапи від початку до кінця. Правда, в часі та просторі існують певні лазівки – суспільні злами, як-от: Помаранчева революція та Революція гідності, котрі дозволяють пройти частину курсів екстерном. Проте український народ традиційно не шукає легких шляхів, тому до любовної драми жаби й гадюки неодмінно додадуться лебідь, рак та щука. А свої ритуальні ігрища вони проведуть, танцюючи на полі, всіяному граблями.
Тому все доводиться робити поступово, як в комп’ютерній грі, проходити етап за етапом, поки не засвоїться урок. При цьому героїні-Україні доводиться однією рукою відбиватися від привидів минулого, другою – колошматити сучасні проблеми (чи, принаймні, намагатися пропускати якнайменше ударів противників), а заодно ще пригинатися та підстрибувати, аби не дістати запотиличників від мар давноминулих. Крім того, слід також тримати перед очима візію майбутнього, аби бува і звідти нічого не прилетіло.
Тому зараз українцям й доводиться розбиратися з питанням автокефалії церкви. Заодно не дозволяти останній зростатись з державою. Притримувати ультраправі рухи, чия діяльність стає помітнішою на тлі війни. Намагатися якось не розсварити всіх з усіма й зберегти тендітну свічечку залишків довіри. Натякати тим, хто, попри війну, вірить в байку про один з росіянами народ, що кремлівські «Гради» іншої щодо цього думки. І на тлі тонн дезінформації та бздурів намагатися зберігати критичність мислення, чистоту розуму та гарний настрій.
Священик під час репетиції військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 18 серпня 2018 року
Якщо не вирішувати проблеми, то вони накопичуються, ніби голоси в голові хворого із множинними особистостями. При цьому кожна намагається керувати по-своєму й тягне у свій бік.
Таке становище дуже хитке. Досвід столітньої давності показує, що коли нехтувати вирішенням цих проблем, не проговорювати та не шукати компромісу поміж більш-менш здорових голів – це закінчується війною всіх проти всіх, а далі – втратою державності. Тому над країною нависає ризик не впоратися та програти. Можливо й безповоротно, бо хтозна, чи ще колись випаде шанс?
Отримання автокефалії розмотує частину клубка, дозволяє позбутися одного із монстрів, що переслідують країну. Проте далі потрібно впоратися із завданням, щоб не дозволити державі зростися із церквою й перетворитися тим самим на двохголове чудовисько, як в сусідній країні.
Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і Московський патріарх Кирило. Москва, 22 листопада 2016 року
Комунікація зі світом
Ця ситуація також пояснює, чому Україні не вдається порозумітися із старими демократіями. Значна частина народів цивілізованого світу багато десятиліть тому пройшла через подібні проблеми. Їхні предки давно справилися зі своїми завданнями та зробили правильні висновки, тому вони не розуміють суті вітчизняних проблем. А декотрі народи вже й встигли забути ці уроки, мов зазубрене правило з ОБЖ, котре здається неважливим та непотрібним. Тому для них загроза появи привидів із минулого актуалізується із зростанням популярності крайніх правих та лівих популістських рухів, що підіймають голови по всьому світові.
Проте в цих країн проблеми здебільшого внутрішнього характеру. Натомість Україні доводиться не забувати про загрозу зовнішню. Про агресивну Росію, котра замість того, щоб сходити до психотерапевта, визнати власні проблеми й взятися за їхнє вирішення – накопичує усі свої травми й лізе, обвішана ними, мов вибухівкою, чіплятися до сусідів. Суто із заздрощів, аби не дозволити іншим розібратися зі своїми привидами та зажити нормальним життям.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ:
Робота художника-каліграфа Олексія Чекаля, яка була приурочена до проведення Об’єднавчого собору українських православних церков, що відбувся 15 грудня 2018 року
Синод Православної церкви України ухвалив низку рішень на своєму першому засіданні
Епіфаній про Путіна, Порошенка, вибори, прокльони і хустки
До Православної церкви перейшли понад 200 парафій УПЦ (МП) – представниця президента
УПЦ (МП) у Криму благословляє окупантів на захист Росії і освячує їхню зброю
Під час інтронізації глави ПЦУ, митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Київ, Софійський собор, 3 лютого 2019 року