«Список брехунів» – у статті під таким заголовком тижневик «Новое время» розповідає, хто з ключових кандидатів у президенти частіше за інших говорить неправду. Рейтинг політичних ошуканців став наслідком роботи аналітиків VoxCheck. Протягом усього 2018 року вони збирали витяги з публічних виступів кандидатів у президенти, які можна було оцінити за параметрами правда-брехня, і перевіряли їх. Єдина вимога до цитат у VoxCheck – щоб в них містилися якісь факти або дані. Видання констатує, що Юлія Тимошенко, перша особа «Батьківщини» і претендент на пост глави держави, поки що друга в президентських рейтингах. Але в одному вона вже лідер: за оцінками команди VoxCheck, зробленими спеціально для тижневика, Леді Ю виявилася політиком, який частіше за інших топових кандидатів у президенти в своїх публічних виступах говорить неправду. Трохи більше третини її висловлювань – це обман слухачів, ще третина – маніпуляція фактами, і лише решта – правда. Трохи відстали від Тимошенко за часткою неправди в публічних висловлюваннях лідер Радикальної партії Олег Ляшко і колишній опоблоківець Юрій Бойко. Вони і посіли друге і третє місця в рейтингу брехунів, складеному аналітиками VoxCheck: радикал обманював слухачів у 30% випадків, а вигнаний з «Опоблоку» соратник скандального бізнесмена Дмитра Фірташа – в 23%. У підсумковий список VoxCheck, крім Тимошенко, Ляшка і Бойка, потрапили ще троє політиків: чинний глава держави Петро Порошенко, лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко і перша особа партії «Самопоміч» Андрій Садовий. Тобто в рейтингу виявилися всі ті кандидати в президенти, які мають найбільшу підтримку електорату. У список повинен був потрапити і шоумен Володимир Зеленський. Але протягом усього того часу, поки команда VoxCheck відстежувала його виступи, засновник «Кварталу» сказав занадто мало конкретних речей, які можна перевірити, – подібних цитат у нього виявилося п'ять. З цієї причини в підсумковий «лістинг» він не потрапив. Серед учасників рейтингу рідше інших топ-кандидатів дозволяли собі казати відверту брехню Садовий і Гриценко – частка подібних висловлювань у кожного коливається в межах 11-15%. А перед ними опинився чинний президент: Порошенко озвучував неправдиві тези в 16,5% своїх промов. Але правду він говорив приблизно в половині випадків.
В Україні існує певний попит на поміркованого диктатора. Про це ще понад шість років тому в інтерв'ю «Дзеркалу тижня» наголосив Блаженніший Любомир Гузар. Тоді розмова так не була оприлюднена, і нині в переддень народин вже спочилого Великого Українця, газетярі вирішили поділитися його роздумами про свободу, владу, патріотизм. Отже, ще на початку 2013-го предстоятель УГКЦ казав, що українці хочуть мати справедливого князя, гетьмана чи президента, який усе розв'яже за них. Візьме на себе той тягар. Нехай навіть ціною частини їхньої свободи. І тоді приходять такі, як Гітлер. Вони говорять про справжнє відродження та правдиву справедливість. За такими легко йти, бо їхні гасла прості. Потім багато хто опритомніє, а хтось – ні. Люди бояться свободи, бо то – відповідальність. Легше слухати, ніж діяти. Легше спокуситися на обіцянку, ніж робити. Блаженніший Любомир вважав, що люди стали духовно лінивими, їм стало важко прикласти зусилля, щоби стати відповідальними за власне життя. Легше повірити обіцянці, що хтось подбає за тебе. Більше – в матеріалі «Любомир Гузар: «Будьмо обережні. Держава не постає на криках і кличах».
Про те, як антиукраїнські сили намагаються впроваджувати «альтернативну» децентралізацію, розповідає дописувач «Українського тижня» журналіст Денис Казанський. Він зазначає, що децентралізація закономірно визнана однією з найважливіших і найуспішніших реформ нової влади, що діє в Україні після революційних подій 2014 року. Ця реформа стартувала ще у 2014-му, реалізовувалася урядами як Арсенія Яценюка, так і Володимира Гройсмана й на сьогодні вже дала відчутні результати, головним із яких є істотне збільшення надходжень до місцевих бюджетів. Успішність реформи настільки очевидна, що її визнають найзапекліші опоненти нинішньої влади, констатує журналіст. У результаті різкого зростання надходжень до місцевих бюджетів в українській провінції вперше з часів СРСР стали проводити капітальні ремонти шкіл та лікарень, будувати нові котельні, відновлювати інфраструктуру. Нехай не в тих обсягах, які потрібні, але все ж таки в набагато більших, ніж за часів так званої стабільності Януковича-Азарова. Однак у питаннях децентралізації, як і в багатьох інших випадках, важливо не перегнути, попереджає дописувач. Ризики цього тут найсерйозніші, адже наслідки надмірної децентралізації можуть призвести до втрати керованості країни й стати руйнівними для неї. Подібно до сильнодіючих ліків децентралізація добра в помірних, ретельно прорахованих дозах. Якщо ж запроваджувати її більше, ніж необхідно, вона може завдати непоправної шкоди державному організму. Найкращим свідченням того, якою може бути ця шкода і як розвиватиметься негативний сценарій, є діяльність різних сепаратистів, федералістів і так званих територіальних громад за підтримки людей Віктора Медведчука. Останній приклад найцікавіший, адже маскується під офіційну децентралізацію, використовує її риторику, ховається за нею, як за ширмою, і при цьому доводить саму ідею до абсурду. Активісти таких «громад» зрештою взагалі починають заперечувати легітимність української держави й доходять до того, що оголошують себе незалежними територіальними одиницями. Причому свої дії пояснюють особливостями української Конституції, яка нібито дозволяє їм іти саме таким шляхом. За їхніми словами, в Основному Законі написано, що «джерелом влади є народ», а це означає, що органи влади фактично не є легітимними, бо «вирішувати має народ, а не чиновники та депутати». Нічого поганого у прямій демократії немає, ось тільки ніде у світі вона не працює і не існує у відриві від представницької. Докладніше йдеться в публікації «Не втратити країну».
А про те, як запобігти реваншу старої еліти в нових громадах під час децентралізації, «Український тиждень» аналізує в матеріалі «Професійне флюгерство».
Наступні півроку життя українського парламенту минуть під соусом виборів. І, як стверджує «Український тиждень», заплив на довгу дистанцію, що стартував із початком десятої парламентської сесії, чітко продемонстрував: очікувати якоїсь конструктивної роботи від депутатів не варто. Народні обранці вже всерйоз перемкнулися на режим піару та агітації. Видання пише, що депутати нині керуватимуться примітивнішою логікою, ніж зазвичай. На кшталт: не президентові, який іде з посади, казати, що їм ухвалювати. Тож усе залежатиме лише від позиції конкретної фракції, а іноді й дрібних груп всередині та їхніх електоральних інтересів. Вважатимуть ці групки за потрібне підтримати певний законопроект – підтримають. А ні, то ні. На роботу депутатів у гарячий виборчий період, ще й підсилений війною з її гібридною багатоликістю, може вплинути що завгодно. Навіть судове рішення про відсторонення виконувача обов’язків міністра МОЗ, на тлі якого як ініціатори, так і всі охочі виявлять бажання назбирати собі дивідендів. У принципі для цього такі речі й влаштовуються, переконаний автор статті Роман Малко. Він вважає, що Олег Ляшко дуже добре все прорахував, вибираючи час для провокації, на замовлення спонсорів. Утім, депутат оминув увагою лише один момент. Уся ця історія може дуже різко обернутися проти нього самого, ставши його персональним осиковим кілком на майбутніх виборах. Адже то вже відверта гра на розпалювання. У цьому й найбільша небезпека. Що чекати у фіналі й хто виявиться переможцем – невідомо, зазначає дописуач. Навіть коли припустити, що йдеться про грандіозну багатоходівку й це лише один із багатьох епізодів, які збираються запустити, усе ж таки варто пам’ятати, що режисер у тому театрі не один. Є й інші. І ціна перемоги цього разу надто велика, наголошує автор статті «Режим непевності».