Томос дає колосальні можливості. Але, як наголошує дописувач «Лівого берега» парламентарій Ігор Луценко, він не є панацеєю від лих у релігійно-культурній сфері. Катастрофа для ідентичності у післятомосовий період станеться, якщо продовжиться розруха в питаннях культурної спадщини і духовності, стверджує депутат. Річ у тім, що стараннями росіян із відповідних служб і їхніх друзів в Україні на високих посадах московській церкві було віддано ледь не 90% старовинного національного спадку України, котрий у подальшому зазнав руйнувань і наруги. По суті, Росія, котра має де-факто свою церкву за частину держави, створила в Україні найбільшу церковну структуру за рахунок самої України. Це була безпрецедентна величезна приватизація українського національного спадку, наголошує автор. Священики УПЦ-РПЦ, будучи переконані, що це майно їм буде належали вічно, нищили цей спадок. Пам’ятки перебудовувалися, українські старовинні фрески в храмах перефарбовувалися в сучасні російського стилю малюнки тощо. Все робилося для того, щоб пам’ятки було якомога зручніше експлуатувати. Тому зараз дописувач пропонує, по-перше, негайно провести інвентаризацію пам’яток, рухомих і нерухомих, дослідити їхній стан, оцінити шкоду, нанесену порушенням пам’яткоохоронного законодавства. Друге – притягти винних до відповідальності, насамперед тих чиновників, котрим із бюджету платили зарплати за те, щоб ті охороняли національний спадок. Також необхідно подати позови до власників/орендарів/розпорядників, на чиєму балансі були ці пам’ятки. Четверте – скасувати у встановленому законом порядку усі безпідставні рішення про передачу майна громадам УПЦ (МП) і розпочати підкреслено мирні переговори про повернення цього майна у власність держави. Жодного застосування сили, лише законні правові дії. Бо гірше за все, коли вседозволеність московських попів заразить нову церкву і нищення української ідентичності продовжиться вже під новими вивісками. На цьому депутат наголошує у статті «Томос є. Час захистити національний спадок».
В Україні нарешті створена легітимна незалежна українська церква. У 2019-му головним завданням буде затвердити її легітимність, а також не допустити нового розколу і конфліктів на релігійному ґрунті, наголошує дописувач інтернет-видання «Новое время». Різне адміністративне підпорядкування може привести до нового поділу. Наприклад, якщо УПЦ (Московського патріархату) продовжить йти шляхом самоізоляції. У такому випадку вона виявиться в ситуації розколу – такого ж, в якому раніше звинувачувала неканонічні церкви. Видання пише, що шлях самоізоляції, обраний УПЦ (МП), – це ще й шлях конфронтації: з українським суспільством, Вселенським православ'ям і незалежною церквою України. Видання попереджає про можливі провокації проти УПЦ (МП) з боку радикально налаштованих груп, тим більше що вона сама готова провокувати неадекватне ставлення до себе. У тому, щоб УПЦ (МП) стала об'єктом і суб'єктом провокацій, зацікавлена перш за все Росія, яка планує використовувати їх для підриву репутації України за кордоном. Тому держава має продемонструвати, що захищає не одну церкву, а перш за все право вибору людей належати до різних конфесій. На рівень визнання незалежної української церкви в православному світі впливатиме і те, наскільки активно до неї приєднуватимуться парафії і навіть цілі єпархії Московського патріархату. Спочатку повільно і поступово. Але якщо незалежна церква продемонструє стабільність, процес прискориться. Важливо, щоб це відбулося вже в 2019-му, наголошує автор.
Дружба – це питання етичне та особистісне. Держави не можуть товаришувати, бо інституціям почуття не притаманні. У держав завжди є інтереси, за якими стоять союзники: тактичні, стратегічні та ситуативні, наголошує експерт інтернет-видання «Тyzhden.ua» французький журналіст-міжнародник Режіс. Він розповідає, чим саме Україна могла би бути цікавою світові, і як не втратити державі своїх нинішніх партнерів у міжнародній політиці та здобути нових. Прогнози найбільше ускладнюють українські вибори, вважає експерт. Якщо навесні українці оберуть президента-популіста, із яким світ не схоче мати справу, а восени такий самий парламент, то зв’язки з багатьма європейськими державами гарантовано послабляться, незалежно від нового складу Європарламенту, що оновиться в травні. «Сподівання на «дружбу», або ж на необумовлену підтримку без обов’язку швидкої взаємності, характерне для патерналістських і постколоніальних суспільств, – наголошує колишній французький дипломат. – Любіть мене, бо я хороший: співаю добре, танцюю вправно, ще й із виду гарний... Щоб мати надійні перспективи у світовій політиці, Україні потрібно насамперед завершити дерадянізацію та подорослішати. Тоді, як свідчить досвід успішних проектів, з’являться надійні та стабільні партнери».
Про те, чим може закінчитися черговий економічний конфлікт Лукашенка і Путіна, аналізує оглядач видання «Фокус» Ян Авсеюшкін. Він зазначає, що минулий місяць видався дуже напруженим для білорусів. Вищі російські чиновники висловилися про необхідність «поглиблення інтеграції», якщо президент Білорусі Олександр Лукашенко і далі має намір отримувати фінансову підтримку. Однак, як пише автор статті, тиск Москви на Мінськ, хоча і вкрай неприємний для білоруської влади, однак не смертельний. По-перше, при всій фінансовій залежності від Росії, втрати білоруського бюджету складуть до 8 мільярдів доларів за найближчі 5 років. У 2019-му орієнтовно втрати складуть 400 мільйонів доларів, що менше 1% від ВВП. Україна з початком війни і втратою окупованих територій втратила чверть ВВП, і вистояла. Влада Лукашенка, при наявності потужного лояльного апарату силовиків, навряд чи щось загрожує серйозно. До того ж, об'єднання, навіть наймиролюбніше, вимагатиме великих грошей, яких у Москви немає. Ще більш дорогою, складною і ризикованою виглядає військова операція, враховуючи, що слідом відразу буде реакція Заходу, що може остаточно підкосити економіку Росії. І нарешті, які б проросійські настрої не домінували в республіці, за роки незалежності сформувався прошарок білоруських громадян із сильними національними настроями. Тому бодай тихий саботаж гарантований, що теж підвищує ціну анексії. Утім, Москва, незалежно від вирішення нинішньої суперечки з Лукашенком, буде нарощувати свою присутність в республіці. Це включає в себе культурне співробітництво, коли російські урядові фонди і громадські організації займаються впровадженням ідеології «русского мира», це і економічні зв'язки, коли білоруські підприємства будуть змушені експортувати свою продукцію переважно на російський ринок. Також під тиском Лукашенка можуть відбутися невеликі кроки щодо зближення білоруського законодавства з російським. Але все залежить від того, як пройдуть найближчі кілька років. Чи буде це робота щодо посилення національної самосвідомості і початок довгоочікуваних економічних реформ, чи навпаки, закручування гайок і придушення будь-якої пробілоруської активності, щоб не провокувати Москву – покаже час. Стаття називається «Окупації не буде. Чому страхи приєднання Білорусі до Росії сильно перебільшені».