Нотатки «спеца»: про вербування ФСБ, «Абвера», Безлєра, Гіркіна і найкращу нагороду

Радіо Свобода продовжує цикл інтерв’ю із спецпризначенцем, який брав участь у стримуванні російської агресії, а до того моменту пройшов усі етапи становлення українських спеціальних підрозділів у незалежній Україні. Цього разу – про контакти із людьми «з іншого боку», про те, як виручали своїх, і про нагороду, яка ніколи не припаде пилом.

– Наскільки, на вашу думку, ефективно використали спецпідрозділи у тих умовах, які склалися після анексії Криму у 2014 році?

– Відсотків на 10%, я думаю.

По-перше, спеціальний підрозділ – це такий інструмент, яким потрібно знати, як користуватися. Потрібно знати його можливості і потенціал.

По-друге, потрібно знати де і як його використовувати.

Але, у той час, склалася така ситуація, що більшість людей, які тоді мали відношення до командування, цього не знали.

Тому, тоді траплялося так, що спецпризначенці... охороняли блокпости.

Це виглядало так. Підрозділ переходить у розпорядження керівника АТО. Питаємо: «Яке завдання?». Відповідають: «Завдання суперсекретне і керівник даватиме його особисто командирові. «Вертушки» (гелікоптери – ред. ) приходять, група нехай сідає і летить».

Кажемо: «Але ж потрібно розуміти суть завдання, строки, куди і з чим потрібно летіти». А нам: «Нехай все по максимуму забирають і летять. Це надовго».

Через 3 дні дзвонить тихенько командир групи і каже: «Сидимо на блокпості в глибині ворожої території».

Виявилося, що десь там у Києві вирішили взяти в кільце блокпостів Слов’янськ і Краматорськ й це кільце почали створювати.

Ну, а що таке блокпост? Грубо кажучи, блокпост – це укріплений пункт на кордоні території, яку ти контролюєш, із допомогою якого ти блокуєш проникнення ворога.

Блокпост під Лисичанськом. Донбас 12 березня 2015 року

А що таке «блокпост» в глибині ворожої території, без підтримки наших сил та засобів?!

З одного боку Слов’янськ, з іншого Краматорськ, а вони на Ростовській трасі на якомусь мосту. От тому туди і загнали спецпризначенців.

Це була надважка робота – вижити в тих умовах. Їх кожного дня мінометами там обстрілювали.

В умовах, коли належність території не визначена (чи то наша, чи то ворожа), справді доцільне встановлення контролю над основними (стратегічними) шляхами. Тільки ніякого сенсу не було контролювати той міст. Оскільки його можна було було об’їхати з різних боків.

Річка невелика, броди, ще якийсь міст, і все це успішно використовувалося «сєпарами».

Цим мостом пересувалися фури, що їхали з Росії або до Росії, якісь автобуси, громадський транспорт і ось на цій трасі спецпризначенці сидять.

І таке відчуття, наче «оголошення висіло» на тій дорозі!

Щойно мав розпочинатися обстріл – на дорозі жодної машини. Можливо, сепаратисти зупиняли громадський транспорт, а потім, як відстрілялися по нас, знову пускали.

Мабуть, і розвідники їхні їздили і дивилися, наскільки успішно обстріляли.

От у таких умова наші хлопці там виживали. Ми всіма правдами і неправдами намагалися забрати їх звідти. Нарешті, через тиждень вдалося «вертушками» вивезти їх.

І перше, що мені сказав командир тої групи: «Вам вітання від Абвера». І дивиться так на мене з підозрою.

Запитую: «Хто це?».

Каже: «А це – звідти (з боку «сєпарів»). Дзвонив він мені якось. Казав, що він вас ще з Криму знає».

Я почав «пробивати» і з’ясував, що «Абвер» – це колишній оперативний співробітник Головного управління СБУ в Криму.

Вже не знаю, яким чином, але у того «Абвера», як виявилося, був номер телефона командира групи, і він знав, кому ця група підпорядковується.

– Ви з ним зустрічалися?

– Я його не пам’ятаю, бачив в інтернеті на фото, може я з ним і пересікався у «тому житті», коли Крим наш був.

А потім наші контррозвідники галас здійняли, що командир тої групи з «сєпарами» контактував.

А що ви хотіли?! Була така розмова, і не одна.

Було таке, що ми самі шукали контакти із «сєпарами».

От така логіка життя…

Всього розказувати не можу, бо ті хлопці ще служать, але був такий випадок, коли наших хлопців «сєпари» у полон взяли.

У нас шок. Щось потрібно робити! І тут один товариш каже: «Пам’ятаєш, я говорив із луганським «сєпаром». У мене залишився телефон. Може, давай наберемо, спробуємо». Набрали. Той: «Що ви хочете?». Ми кажемо: «Хочемо поговорити з тими, у кого наші хлопці».

За декілька годин подзвонив якийсь «Сєргєй» і запропонував зустрітися. Мовляв, «приїжджайте до мене на блокпост, безпеку я гарантую».

Три «бовдури» (це я про нас) сіли в трофейну машину і поїхали. Пістолети за пазухою, по гранаті в кишенях, от і все.

Приїхали на зустріч, поговорили з цим Сєргєєм. Він виявився начальником контррозвідки Гіркіна (Ігор Гіркін (Стрєлков), громадянин Росії, полковник – ред.).

Він нічим допомогти не зміг, бо Бєзлєр (громадянин Росії, підполковник Головного розвідувального управління (ГРУ) Збройних сил Росії Ігор Бєзлєр, за даними СБУ – один із організаторів убивства Володимира Рибака – ред.) «сам по собі» і між ними на той момент були достатньо напружені стосунки.

Читайте ще тут: Трьох бійців «Альфи» звільнили з полону, журналістів – поки ні

– Цей Сергій, він донецький, луганський?

– Він казав, що він із Західної України, і в принципі, у нього не було місцевого «говорка». Спочатку був у масці, поки ми всі трохи «бикували».

Потім пішла «конструктивна бесіда» і маску він зняв. Він нас вербував.

– Він грамотно діяв?

– Так

– І…

– І...я тут, і ось говорю про це з вами.

Мене вербували ще у березні перед «кримським референдумом».

Дзвонили колишні колеги з Криму, яких я знав особисто. Вони казали: «Зараз представиться людина і ми завіряємо її повноваження». Розмовляв із офіцерами ФСБ. Вони пропонували приїхати до Криму.

Окупація Криму Росією. Російські військові. Перевальне, Крим. 20 березня 2014 року

​– Можете якийсь епізод 2014 року у деталях описати?

– Травень 2014 року. Виїзд з Ізюма на Слов'янськ по Ростовській трасі. Військовий табір.

Перші постріли особливо не напружили. Випадкова стрілянина була звичайним явищем. При повній відсутності на той час культури поводження зі зброєю це було закономірним.

Так от, того разу чомусь стрілянина не припинялася. Вже після четвертого-п'ятого пострілу прийшло розуміння, що «це «жу» не дарма».

Стріляли явно поза територією табору. Швидко визначивши, з якого боку вівся вогонь, перемістилися під прикриття бронетехніки.

Сенсу кудись бігти і реагувати на диверсію не було. За мірками цієї війни, табір був у глибокому тилу, але якась охорона все таки була і ми вирішили не втручатися, щоб не вносити плутанину в контрдиверсійний процес.

Тож, стоїмо, куримо і обговорюємо цей незрозумілий обстріл. Військовий табір ошелешений, виходить із ступору і починає реагувати на обурливу витівку ворога.

Біля нас стояло кілька автомобілів ДАІ. З-під однієї машини раптом виліз напіводягнений персонаж і з неймовірною швидкістю накарачках метнувся у намет.

Хтось пожартував: «За нагородним пішталєтом побіг. Зараз ним від ворога відстрілюватися буде». Всі, хто був у курсі, розсміялися.

А для тих, хто не в курсі...

Дев'ятого травня у цей табір наважився приїхати сам прем'єр-міністр. Мабуть, щоб показати свою причетність і безстрашність. Природно, до свята привіз подарунки. Під це організували урочисте шикування.

У строю стояли гвардійці і армійці, добробатівці і міліціонери, вертолітники і спецназівці. І, звичайно, окремою «коробочкою» –ДАІшники.

Після недовгої надихаючої промови прем'єра, почалося основне дійство – «роздача слонів». Дарували бронетехніку, медалі та грамоти, але головною «плюшкою» були нагородні пістолети.

Прем'є-міністр України Арсеній Яценюк на полігоні під Львовом, жовтень 2014 року

Хотілося б сказати, що усі нагороди дісталися справжнім героям. Багато нагороджених саме такими і були. Проте, один факт все зіпсував.

Половина з двадцяти нагородних «стволів» дісталася ДАІшникам.

Вдумайтеся тільки, у той час в АТО воювали тисячі людей. Скільки з них були ДАІшниками? Це, звичайно, військова таємниця. Але, пропорційна невідповідність очевидна. Після цього нагородження якось стало неясно, хто справжні герої цієї війни, й кому дякувати за захист?

Стара система, у якій нагородження – це формальність, і тут спрацювала.

Швидше за все, сам прем'єр не знав, кого буде нагороджувати. І цілком можливо, комусь дісталося «на горіхи» після його від'їзду. А тоді – свято продовжувалося.

На нашвидкуруч зробленій зі свіжих дощок сцені розпочався концерт. Це теж було частиною обов'язкової формальності й, мабуть, в інших умовах не викликало б інтересу. Але яскравий одяг самодіяльних артистів на тлі сірої бронетехніки, та музика, яка відлітала у поля, зацікавили.

Погода псувалася. Холодний вітер тріпав реквізит на сцені, а грозові хмари погрожували перервати концерт у будь-яку хвилину. Артисти, особливо юні, нервували, через що помилялися. Але це якось було дуже зворушливо.

У якийсь момент на сцену вийшла дівчинка років тринадцяти і заспівала на диво сильним голосом щось сумне про рідний край і його захисників.

На середині пісні, на найвищій ноті зрізався голос дитини, сльози здушили їй горло і вона замовкла ненадовго. Потім зібралася і таки доспівала.

Як же їй аплодували усі! Не так її таланту, як щирості. І всі ті бійці, які її слухали, потім зізнавалися і про «клубок у горлі», і як «щось перевернулося у душі».

Ось це був подарунок! Не комусь окремо взятому зі списку, а всім нам. Це не папірці, які припадуть пилом, а то й загубляться, а частинка світла, що залишиться у кожного.

(Продовження циклу «Записки спеца» буде далі)

Читайте ще тут:

Нотатки «спеца». Розповідь спецпризначенця про виконання завдань на Донбасі

Нотатки «спеца». Як велася розвідувальна робота на початку АТО?​

Нотатки «спеца». Про участь спецпризначенців у стримуванні агресії навесні 2014 року​