(Рубрика «Точка зору»)
Розуміння того, чим був Голодомор – це ще одна червона лінія, яка назавжди розділила Україну і Росію, організаторів голоду і жертв, окупантів і окуповану територію, метрополію і колонію.
Причому не складно зрозуміти, чому цей жахливий злочин стався саме у ХХ столітті, а не за часів імперії Романових. Романови теж були готові до найстрашніших злочинів щодо України – згадаємо Батурин – і все ж для них це була своя, споконвічна земля, рівень звірств стосовно мешканців якої не сильно відрізнявся від звірств, які можна було творити щодо великоросів або поляків. Меньшиков часів Петра І – такий приблизно кат, як Суворов часів Катерини ІІ.
Але більшовики пережили період української незалежності. Їм довелося Україну повертати. Їм довелося українців обманювати. І вони продовжували ставитися до України як до чужої підкореної країни. Країни, в якій потрібно було знищити сам дух прагнення до самостійності – а вони переконалися в 1917–1920 роках, яким сильним був цей дух, якою масовою була підтримка української державності.
Голодомор був не тільки інструментом колективізації і «приборкання» українського селянства, він був перш за все зброєю для знищення цього духу. Духу, який вирішили знищити голодом.
Тому що голод – це шок, це втрата національної пам'яті, це зміна демографічної ситуації у «зачищених» районах. І не можна сказати, що у них не вийшло, у них вийшло, ми і 85 років по тому спокутуємо результати перемоги цієї армії людожерів. І не можна сказати, що це – більшовицька політика, звірства комуністичного режиму.
Ні, це саме імперська політика, дбайливо обгорнута у червоний прапор. Саме тому вони не хочуть визнати правди. Саме тому їм набагато легше сказати, що «нас всіх в Радянському Союзі морили голодом більшовики», ніж визнати, що у Москві вирішили знищити українське село. Так, тому що воно село – теж, але перш за все – тому що воно українське.
Під час вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. Київ, 26 листопада 2011 року
Україна ніколи не забуде цей Голод
Визнати таке – значить сказати самим собі, що недостатньо просто демонтувати Радянський Союз і комуністичний режим, що важливо ще і відмовитися від імперських амбіцій, визнати злочин керівництва СРСР саме як дію, спрямовану проти іншої країни – України і визнати право цієї країни на існування. І ще визнати свою відповідальність за те, що сталося. І зрозуміти, що спокутування гріхів – це якраз допомогти Україні відбутися як державі, що це – російський борг навіть не перед нами, а перед закатованими українцями. Це якраз той мотив, яким керувалася Німеччина, коли виплачувала гроші Ізраїлю після Другої світової війни. Знищених у таборах і ярах не повернути, але моральний обов’язок – допомогти єврейській державі вижити – це ще і борг перед усіма цими людьми.
Але в Росії ніколи не погодяться з необхідністю оплати такого боргу. У Росії взагалі все роблять з точністю до навпаки: замість того, щоб допомогти країні, яка була ареною замовленого з Москви голоду, вони цю країну добивають. Замість того, щоб визнати етнічний характер Голодомору, вони цей характер заперечують. І це заперечення, ця їхня неготовність до відповідальності рано чи пізно розділить росіян і українців більше ніж кордон, ніж стіна, ніж навіть війна. Україна ніколи не забуде цей Голод, а Росія навряд чи колись захоче зрозуміти, що це було насправді.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«До московської окупації тут ніколи не було голоду!» – Іван Малкович про геноцид 1932–1933 років
Нищення інтелігенції і духовенства в 1932–33 роках: чому Голодомор є геноцидом
«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933
Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл
Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор
Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року