(Рубрика «Точка зору»)
(Текст виступу Івана Малковича на відкритті міжнародного форуму «Україна пам’ятає! Світ визнає!»)
Іван Малкович (архівне фото)
Відомо, що іноді великі трагедії можуть згуртовувати націю і робити її сильнішою. Але щороку в ці сумні дні вшанування жертв Голодомору не можу знайти навіть дрібки аргументів, які крізь призму наших нечуваних утрат додавали б мені сили. Тільки біль і гнів. Втрати абсолютно непоправні і невідновні, які значно, – не хочеться думати, що, можливо, й назавжди, – знесилили націю.
«Там плач підійнявся великий! Там упала біда.
Там упала на села біда! Там лютує орда.
Там наїхали дикі!..» – писав видатний український поет Олекса Стефанович.
Скільки української cили і вроди було винищено у найбрутальніший для нашої щедрої землі спосіб. Люди, які жили на найродючіших землях і чесно їх обробляли, масово гинули з голоду, а це ж були доволі врожайні роки, і до московської окупації тут ніколи не було голоду!..
Мільйони знищених і ненароджених світів! І, як на мене, найважливіше: скільки на нашій землі і в нашому просторі не продзвеніло тоді і згодом – у часовій прогресії – дитячого сміху! А відомо, що саме дитячий сміх, як ніщо інше, розсіює і знищує всяку скверну і пробуджує щастя! Скільки щастя ми недоотримали!..
Задля індустріалізації совєцької імперії Сталіну потрібне було золото, щоб купувати західне устаткування і інженерів. За українське зерно байдужий світ платив совєтам золотом, особливо не вникаючи в те, що в такий спосіб і він, цей світ, стає співучасником геноциду, адже у підсумку за сталінську індустріалізацію було заплачено золотом життя мільйонів українців.
Але це була тільки видима дія диявольської сталінської антиукраїнської двоходівки. Справжньою метою був геноцид – знищення українців як нації – і в Україні, і на Кубані, адже волелюбні українці, чиї постійні бунти й повстання спалахували то тут, то там, були найбільшою загрозою існуванню СРСР.
А після того цю розспівану землю, яка народжувала срібногорлих солов’яненків і любомудрих дзюбів, було дозаселено чужоземними адептами «святого Бодуна», і це тяжко відгукується нам у наші дні.
У 1932–33 нас нищили масово, а тоді добивали вибірково – мистецьку і наукову еліту. Було перейдено всякі мислимі й немислимі больові пороги. Чимало з тих, хто тоді вижив, на якийсь час стали знечулені до чужого горя. Бо це було вже поза межами горя і болю.
В нас тУгою просякло все ущерть –
вже ні земля ні душі не приймають –
відштовхують її – і все температурить…
Подайте нам термометра такого
щоб виміряв нам тУги глибину
і біль і жах і відчаю безодню!..
(Даруйте за цю цитату з мого вірша «Сізіфова земля»)…
І сталося це винятково через людиноненависницький режим північного сусіда, адже навіть і за найгіршої, але української влади, таке просто неможливо уявити. І як сумно, що задурений московською пропагандою світ подекуди ще й досі відмовляється вірити в ці жахіття. Спробуйте заговорити про мільйони заморених голодом і, на додачу, про наше Розстріляне Відродження – сотні розстріляних поетів, сотні митців і письменників – і на вас дехто дивитиметься з недовірою, бо ТАКЕ не вкладається в жодній свідомості.
Однак МИ мусимо про це не забувати. Зрозуміло, чому про Голодомор не говорили в підрадянські часи – за це можна було загриміти в Сибір, але тепер, подивіться – як мало свічок пам’яті полум’яніє у вікнах киян, і не тільки киян! Суцільна байдужість…
Багато роблять для поглиблення нашої самосвідомості Інститут національної пам’яті, Музей Голодомору, українська діаспора, деякі ентузіасти. З’являються зокрема непогані соціальні кліпи про День вшанування пам’яті, але обов’язок держави – щоб ці кліпи транслювали у прайм-таймі усі провідні телеканали, бо це надважливо для правильного засвоєння трагічних уроків. Бо головний урок, який ми можемо винести з трагедії Голодомору, – ставати сильними.
Нещодавно Олександр Пасхавер казав, що для цього необхідні дві речі: висока народжуваність, коли за народження третьої дитини мама отримує статус державного службовця, і сильна армія. А я б додав сюди ще й добру освіту і патріотичність, яку має виховувати і школа, і родина, і держава, і вітчизняний кінематограф. Бо національна байдужість – веде до поразки.
Мусимо пам’ятати, що добра освіта – це, до речі, наш спадок з княжих часів, адже до нас таки дійшов, на мою думку, найважливіший буквар нашої нації, писаний упродовж кількох століть сотнями авторів – від звичайного міщанина-киянина до київських князів. Цей буквар – графіті на стінах нашої святині Софії Київської, де разом з привнесеною церковнослов’янщиною зафіксовано чимало взірців живої української мови тисячолітньої давності! І сьогодні особливо нас має надихати отой давній щирий заклик на стіні собору до Господа: «А ВОРОГОВ ТРЯСЦЕЮ ОТОЧИ».
І як та жабка, що борсаючись в молоці, збиває масло, так і в надрах нашої невичерпної туги має зродитися і влитися в наші серця по-туга. Перетворити ТУГУ на ПОТУГУ. Стати сильними і невразливими. Адже ми ще й досі найбільша за територією і п’ята-шоста за населенням європейська держава…
І попіл мертвих стукає нам у груди.
Іван Малкович – український поет і видавець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933
Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл
Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор
Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки
У Росії не визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом, бо головне – «не здавати своїх»
Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року