(Рубрика «Точка зору»)
Порівняння Давида і Голіафа – класичне до затертості порівняння, коли йдеться про протистояння двох сторін, одна з яких непорівнянно слабша, порівняно з іншою. У випадку протиборства України з двома тоталітарними імперіями – нацистською та комуністичною, було б дивно, якби воно не з’явилося. Втім, не варто його вважати аж надто пафосним та заяложеним. Бо за таким підходом з уваги випадають два запитання: а чому Давид прийняв свою місію? І чому все ж таки Давидові вдалося збороти Голіафа?
Раціональних причин у біблійного Давида бути не могло. На рівні персональному не було цих причин і в українських провідників ХХ століття. Попри всю гіркоту національного поневолення, імперії не так уже і кепсько справлялися з завданням «освоєння еліт», пропонуючи їм можливості особистої та фахової самореалізації у віддяку за лояльність. Ті, хто відкидав подібну угоду, прирікав себе щонайменше на величезні ускладнення того, що інші отримували «у звичайному порядку». Що ж до нижчих верств – їм до початку ХХ століття часто треба було просто-напросто вижити.
Отож, вибір був від самого початку ірраціональним. «Безумці, які хочуть відродити давно померлу націю» – це так начальник австрійської поліції Львова сказав про «Руську Трійцю», ще у першій половині ХІХ століття. У випадку Російської імперії справа вирішувалася ще простіше – «не було, немає і бути не може».
Тож – заради чого? Тоталітарна імперія відповідала на це питання просто – заради життя. Але ж – у боротьбі з нею загинуло стільки людей, яке ж тут «заради життя»? Так, вони гинули, але – за власним вибором. Не тому, що прагнули смерті, а тому, що смерть – інколи логічне завершення вибору. Вибору не здаватися. Не приймати нав’язаної системи цінностей. Це все традиційно відносять до сфери патетики, але – Бруно Беттельхайм, фаховий психолог, на підставі свого та інших досвіду пережиття у концтаборах нацистської Німеччини, ствердив – найпершою умовою виживання у тоталітарних жорнах є встановлення власного порядку денного. Відвойовування у поневолювача навіть побутового мінімуму. Бо тільки чітке розділення себе і поневолювача дає можливість побудувати стратегію захисту, вийти на один рівень – і це при тому, що у поневолювача незмірно більші можливості просто знищити фізично непокірного. Тільки це дає можливість розрахувати найточніші удари. І – не похлинутися у ненависті до ворога. Бо ненависть – навіть така, таки вбиває тих, хто її і породжує. Будь вона хоч сто разів справедлива. Бруно Беттельхайм потрапив до Бухенвальда, а потім – Дахау, просто за те, що був євреєм. І тільки за це він міг бути убитий. Йому пощастило – він не згорів у печі крематорію і не був застрелений кимось із охоронців. Але ціну життя і виживання він знав добре.
І тільки при виконанні тих умов можна навіть при малих фізичних ресурсах завдавати ворогові болючих ударів.
Можна не відкликати Акт відновлення незалежності твоєї країни, розуміючи, що цей шматок паперу робить окупанта – окупантом офіційно.
Можна втекти вже фактично з арешту, прикинувшись офіцером конвою, який телефонує за подальшими розпорядженнями. А потім – вибратися з міста, створити підпільну армію з усією інфраструктурою і майже десяток років стояти на її чолі. І не тільки оборонятися – адже партизанській армії це традиційно армії оборонні, – а й наступати, висилаючи емісарів на радянські ще з початку 1920-х регіони Наддніпрянщини та Сходу України, пробуючи пересадити туди підпілля.
Можна спланувати рейд кількох сотень бійців через три кордони, після якого стало неможливим робити вигляд, ніби в Україні нічого не відбувається. Стало ясно триває опір і опір серйозний.
Можна змусити ворогів писати своїми руками історію твоєї армії і при цьому не видати нікого, хто все ще продовжував боротьбу...
Можна створити у концтаборах ГУЛАГу підпільну мережу і підняти повстання. Та таке, щоб домовлятися приїхали генерали каральної системи...
Можна створити підпільну медичну службу, а на допитах крутити слідчими, точно і тонко виміряючи кількість інформації. Добре знаючи, що ще питання, хто від кого більше залежний – чи в’язень від слідчого, чи слідчий від того, що знає в’язень. І потім щоранку ставати у вікні спецтюрми, ніби проводжаючи колони в’язнів на роботи – а вони, люди різних націй і релігій, в одному пориві віддаватимуть тобі честь. І таким простим жестом одної жінки ціла тоталітарна імперія падала на коліна – бо ритм дня сотень поневолених починався з зустрічі з однією жінкою. Це був її ритм. Не їхній. Самому втриматися на своєму ритмі – це вже майже чудо. А ще й заразити цим ритмом інших – це вже на грані винахідливості і містики.
Можна роками ховатися у підвалі і самому визначити час свого виходу на світ Божий. Самому – а не віддати цього права каральній системі.
Щоб залишити за собою останнє слово проти системи, люди стрілялися, їли отруту, проривалися крізь колючий дріт, підпільно колядували і святили паски, розмовляли тільки своєю мовою...
Це були ті камінці, які летіли у голову тоталітарного Голіафа. І Голіаф добре знав силу тих камінців – за участь у коляді чи вертепі уже у більш гуманістичні часи звільняли з роботи і заарештовували. Просто за чистий одяг в’язень міг потрапити до карцеру. Бо це все свідчило – ми живемо за своїм розумом, за своїм ритмом. Український Давид не міг розраховувати на потужні ресурси, фізичну силу, сучасне на той час озброєння. Та навіть якби він отримав їх – могло статися, що цей факт тільки пришвидшив би його поразку. Добре відомий факт – якщо змусити певний рід військ виконувати невластиву йому задачу, можна приректи на поразку ціле військо.
Біблійний Давид переміг Голіафа не тільки кмітливістю, а й Божою силою. Українські Давиди мали дуже багато віри у власну правоту і у неправість свого ворога. Віри підсвідомої, багатьма ніколи не артикульованої і не вимовленої, але «по вірі вашій воздасться вам».
...І сьогодні українське військо марширує центральною вулицею столиці незалежної України, хоча ще чотири роки тому тільки дуже сильний відчай – та що ж з нами буде, проти нас одна з найбільших армій світу! – і дуже сильна віра – ми зможемо, мусимо, бо ж нащо були всі попередні жертви! – витягла українську армію і саму Україну майже з могили. Бо йшли за своїм, і нічиїм іншим порядком денним і саме за цей «порядок» боротьба триває...
Олеся Ісаюк – історик
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода