(Рубрика «Точка зору»)
Рано вранці близько сьомої я замовив по телефону таксі в аеропорт. «Чекайте смс!» – сказали мені традиційно. До вильоту ще залишалося три години, але, не отримавши смс у наступні п’ятнадцять хвилин, я почав потроху нервувати. Передзвонив. «Залишайтеся на лінії» – попросила жінка і включила мені музику. Через хвилину її голос повернувся. «Він вже внизу. Виходьте!» Я спустився по сходах, вийшов на ріг будинку і не побачив ніде обіцяної червоної «шкоди». Знову зателефонував і висловив зрозуміле здивування розбіжністю її слів із реальністю. Знову отримав музику в вухо, після чого вона терпляче промовила: «Він вас чекає у дворі». Пішов до арки, але тут з арки повільно виїхала виснажена європейськими дорогами червона «Шкода» з литовськими номерами. Побачивши мене, молодий водій виїхав на вулицю і зупинився. Завантаживши багаж, рушили в дорогу.
– Я тут спав недалеко, – повідомив він мені. – В машині. Замовлення все дрібні приходили – по 40-50 гривень. Чого смикатися! А тут ось в аеропорт! Це трохи краще. Адже мені треба тисячу доларів заробити! Тільки як?
Виїхали на Велику Житомирську і повернули направо.
– Я вчора в ДТП потрапив, розбив свою БМВ, передок! У бік вдарився! Виїжджав на дорогу, подивився навколо, а тут мене «бум» – дама на джипі. Ну ясно, сам винен! Страховка розбереться, але тепер треба свою машину ремонтувати. А цю я у шефа взяв.
Машина виїхала на майдан Незалежності. Він перескочив на іншу смугу, не вмикаючи «поворотник». Зупинилися на червоний колір світлофора, але поруч напів-зупинилася маршрутка і одразу ж поїхала далі на червоний. Він їй засигналив, вилаявся.
– Він же людей везе! Я таким завжди сигналю. І коли поліція розвертається, де хоче, теж сигналю! А нещодавно взяв і поставив машину прямо перед поліцейськими, коли вони розвернулися через подвійну суцільну. Вони вискочили. А я їм – ви що? Чого порушуєте? У мене он три свідки в машині і відеореєстратор. Поруч відразу інші таксисти зупинилися, так що поліцейські мовчки поїхали.
Їхали через міст Патона в сторону Дарницької площі.
– Вночі їздити класно – одні «литовці» на дорозі! Треба ось тисячу доларів на ремонт заробити. Ну якось там буде! Я сам із Черкащини. Приїхав до Києва – нікого не знаю! А тепер уже по-іншому. Якщо що, можу в Бровари на чай заїхати або у Вишневому душ прийняти! Тепер друзів вистачає, раз у раз кажуть: «Серьога, давай, заїжджай, відпочинеш!» Тепер нормально. Мій шеф все говорить – не пийте за кермом! А сам пару днів тому на своїй БМВ по п’янці в кювет вилетів. Поганяти з вітерцем захотілося! А нещодавно я двох хасидів із Жулян до Умані віз! До себе на батьківщину. Так летів! А там на дорогах жодної «евробляхи», всі на українських номерах їздять! Навіть дивно! На Черкащині таких, як ми, немає, а тут в Києві ми – сила!
Коли він діставав валізу і рюкзак з багажника, кинулася в очі спортивна біта з ручкою, обмотаною чорною ізоляційною стрічкою. Він побажав мені гарного польоту в обмін на моє побажання гарного дня! Заробити тисячу доларів я йому вголос не побажав, але на чай дав. Розлучилися, посміхаючись.
А коли прилетів до Парижа, моїм таксистом несподівано і вперше за довгі роки став справжній парижанин. Літній, сивий, сухорлявий.
– Рю Казимір Делавінь шість, – сказав я йому. – Біля Одеона.
– Знаю рю Казимір Делавінь, – впевнено відповів він.
І ми поїхали.
– Ви з Росії? – поцікавився він. Мабуть, через акцент.
– Ні, з України.
– А як ви ставитеся до Путіна?
– Терпіти не можу.
– А у нас його люблять. Я його теж поважаю.
– Чому? – здивувався я.
– Тому, що я – рояліст.
– Ну так, Путін – цар, але «царською сім’єю», а тим більше династією, в Росії не пахне. Є система, яка поступово тисне з усіх боків, обмежуючи простір свободи і породжуючи страх і патріотичну шизофренію. Свободи слова немає взагалі.
– А ви думаєте у нас є? – посміхнувся він гірко. – Думаєте у нас немає корупції? Так у нас теж саме, що в Росії, тільки опонентів вбивають елегантніше! Мені сімдесят два роки, я багато пам’ятаю! Ось зараз я б за ідею життя поклав. За роялістичну ідею. Мої пращури були з аристократів, їх під час Французької революції на гільйотину відправили. А я тепер бачите – таксист! Як білі російські емігранти в двадцятих роках.
– Але ви ж не були таксистом все життя?
– Ха! Я був важливою персоною! Я працював у міністерстві фінансів із документами, з правом підпису третьої людини після міністра! Я все знаю зсередини! Там така система була і є, що якщо не згоден з нею, тебе знищать! Автомобільна аварія або ще що-небудь!
– Але ж все-таки, такої корупції, як в Росії або у нас, у вас ніколи не було!
– Такої, може, і не було, але інша була і є! Я, наприклад, коли працював, взяв собі в секретарки повію! Красуню! Одягалася вона, звичайно, не як повія. Одягалася дорого і зі смаком. І мене супроводжувала на зустрічі. Ті, з ким я зустрічався, відразу хотіли з нею переспати! Чоловік рідко може встояти перед красивою жінкою. Ну вони переспали, а я потім до них із продовженням ділової розмови. І діватися їм нікуди! Ось так! Я на життя країни якось так потроху впливав! А потім мені кажуть: «Жан-Поль, ти нам більше не потрібен!» Ось і все! А у мене зараз і ідеї є, як можна країну поліпшити! З усіх політиків тільки Шарль де Голль зробив для Франції чимало хорошого. Але і поганого теж багато зробив. А Макрон – такий самий цар, як Путін. Подивіться на Беналла! Подивіться на французьке правосуддя, яке по схожих справах ухвалює різні рішення і все в залежності від того: хто підслідний!
У готель я увійшов спантеличеним. Вперше у своєму житті зіткнувшись із таксистом-роялістом, та ще й у Франції, я задумався про те, що у таксистів – своя правда, незалежно від країни водіння машини. Інша справа – чи стає правда таксиста правдою пасажира? Тут уже кожен пасажир сам вирішує.
(Імена обох таксистів я змінив. А раптом паризький таксист знову піде працювати в міністерство фінансів? А ще й як міністром стане? Навіщо людині кар’єру псувати публічним переказом його думок та переконань?)
Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода