Нарешті на п’ятому році війни президент Петро Порошенко визнав, що частина інформаційного поля України окупована, зазначає «Український тиждень». За численними перемогами та зрадами раптом виявилася невирішеною важлива проблема – зачистка ворога в тилу. Всі довкола занадто захопилися своїми справами: пошуком компромісів, удосконаленням схем, накопиченням капіталу, популістським нагромадженням рейтингу тощо. А тим часом внутрішній ворог зміцнів і розминає м’язи перед виборами. Автор статті Роман Малко стверджує, що існують певні домовленості (часто договір про ненапад) між владою і так званою опозицією, або радше ворожою агентурою, яка часто є власником відверто ворожих структур, зокрема ЗМІ. Оскільки країна прагне залишатися демократичною і не скотитися до тоталітаризму, все треба робити законно, наголошує дописувач. Заарештувати, закрити й викинути не можна. Західні друзі такого не вітатимуть. На думку автора статті, в українській владі ще не знають, як виправляти ситуацію і як чинити з колаборантами, але розуміння, що лишати їх у спокої не варто, вже є. Звідси розмови про закон щодо іноземних агентів і пошуки методів впливу на проросійські ЗМІ. Насправді жодних готових важелів, як їх знищити, на сьогодні немає, вважає автор. Їх ще треба створити. Але от тут якраз найслизькіше місце. З одного боку, українці та їхні західні партнери усвідомлюють, що Путін використовує демократію проти країн вільного світу. І якщо вдатися до жорстких дій, підніметься неймовірний крик: в Україні немає свободи слова, закрили два опозиційні канали, де критикувалася влада... Росія не пошкодує грошей і під цю дудку відразу заспівають усілякі пригодовані західні маргінали. З іншого боку, залишати все так, як є, не можна. Ворога треба знищувати. Тому працювати доведеться. Безумовно, закривати навіть проокупаційні ЗМІ під приводом того, що їхні власники є ворогами України, недоцільно, зазначає дописувач. Це використають проти Києва. Та й з’являться нові клони. Але їх можна знищити з багатьох інших причин, грамотно прописаних у відповідному законі, заодно створивши запобіжник на майбутнє. Саме контент та ідеологія (заперечення російської агресії Росії, систематичне поширення фейків, визначення війни на Донбасі як «громадянської» тощо) мають стати ахіллесовою п’ятою ворога. Операція повинна бути обдумана й проведена блискуче. Західну публіку треба підготувати і так обґрунтувати необхідність цих кроків, щоб вона аплодувала стоячи. Інших варіантів немає. І часу на це, до речі також. На цьому наголошується в статті «Обережно знешкодити, або Чому в Україні досі мовлять рупори Кремля».
А про те, чому українські олігархи втрачають економічну вагу, «Український тиждень» аналізує в статті «Присмерк олігархату». Автор статті Любомир Шавалюк стверджує, що однією з причин, чому українці незадоволені своїм життям, вони вважають наявність в країні олігархів. Підстав для цього не бракує, адже олігархи культивують корупцію, обмежують конкуренцію, консервують технологічну відсталість економіки, установлюють свої правила гри епохи феодалізму, зомбують людей через власні медіа тощо. Протягом багатьох років вони мали неабиякий вплив в Україні й використовували його, м’яко кажучи, не на благо народу. Від їхніх діянь українцям так накипіло, що тепер у суспільній свідомості олігарх – це мало не земне втілення абсолютного зла. Результатом такого сприйняття став суспільний запит на деолігархізацію, чітко маніфестований під час Революції гідності. Сьогодні ж олігархи, хоча й не так швидко, якби того хотілося, почали втрачати свій вплив. Серед причин стало очищення банківської системи. Воно мало два наслідки. По-перше, банківські активи втратили чимало олігархів, починаючи від Новинського, Фірташа, Жеваго, Бахматюка й багатьох інших, закінчуючи Коломойським і Боголюбовим після націоналізації «Приватбанку». Це безпосередньо зменшило їхні статки. По-друге, модель роботи банківського сектору кардинально змінилася. Раніше він працював на викачування грошей за кордон, на офшорні рахунки тих таки олігархів і не тільки. Звідти транзитом через Кіпр, Нідерланди, Віргінські острови чи інші популярні серед олігархату «тихі гавані» капітал заходив до України у формі прямих іноземних інвестицій темпом кілька мільярдів доларів на рік. Тепер кошти відпливають у радикально менших масштабах, через банки їх вивести значно важче. Це означає, що більше грошового капіталу залишається в країні, а олігархам доводиться працювати прозоро, сплачуючи податки. Отже, олігархат надломлений економічно. Але це лише перший крок до повалення олігархії як системи. Точку неповернення не пройдено, бо достатньо до влади прийти «друзям олігархів», яких чимало балотуватиметься на виборах 2019 року (деякі з них на сьогодні мають чи не найвищі рейтинги), як ситуацію відмотають назад і з’являться нові кононенки та іванющенки. Про те, що треба зробити, щоб закріпити нинішній успіх протистояння з олігархатом, розповідає «Український тиждень».
Чимало людей – від професійних військових чи політиків до звичайних громадян – завзято критикує мінські домовленості й особливо той стан речей, який вони закріпили. Окопно-позиційна війна зразка Першої світової війни, що практично не залишає шансу на просування вперед, але мало не щодня дає втрати, не може подобатися в принципі. За законами військового мистецтва, такому стоянню на місці є лише дві альтернативи: маневри заради відступу або атаки. Докладніше про те, як може змінитися характер російсько-української війни, розповідає «Український тиждень» в публікації «В очікуванні бурі».
Мрією Путіна є перетворення України на країну, яка, захлинаючись в міжусобних конфліктах, перестане претендувати на успішну реалізацію курсу на приєднання до ЄС і НАТО, констатує «Дзеркало тижня». Дописувач видання Олег Рибачук стверджує, що президентські й парламентські вибори наступного року, можуть або продовжити курс, який Україна обрала під час Революції гідності, або відкинути назад до часів багатовекторної «позаблоковості» з кінцевою зупинкою на Красній площі. Зважаючи на неможливіть перемоги на президентських виборах політика з відверто проросійською риторикою, ключовою ставкою Путіна у процесі реконкісти «малоросів» буде парламентська кампанія осені 2019-го. Саме на вибори до Верховної Ради Кремль кине свої ресурси, щоби ще на етапі кампанії показати світу, що українська демократія не відбулася, і за підсумками виборів отримати той склад парламенту, який зможе лише плодити кризи, а ключовим «смотрящим» у ньому телефонуватимуть під час засідань уже не з Банкової, а з-під Спаської вежі. Нинішні політичні еліти, зберігаючи гібридний виборчий закон часів Януковича – пропорційно-мажоритарну систему, створюють для кремлівських стратегів і технологів якнайкращі умови. Адже саме цей закон, на думку дописувача, є трампліном, завдяки якому Путін має шанс отримати істотний вплив на новий український парламент. Так, Росія може вдатися до елементів силового сценарію, передусім на мажоритарних округах, щоби спробувати залякати проукраїнських кандидатів і делегітимувати українські вибори. Мажоритарний складник виборів в Україні є найкращим ґрунтом для такого сценарію. Оскільки переможець, навіть якщо він здобув лише 20% голосів, отримує місце в парламенті, спокуса вдатися до незаконних чи силових дій буде дуже великою. Докладніше про шкоду мажоритарної виборчої системи йдеться в статті «Зупинити ворога – прибрати мажоритарку».
Через пару місяців офіційно стартує передвиборча кампанія, а тижневик «Новое время» вже з'ясував, яку стратегію оберуть ключові кандидати. Видання переконує, що Петро Порошенко буде захищати український світ, Юлія Тимошенко спробує здивувати виборців численними програмами, Олег Ляшко закличе на допомогу Богородицю, а Юрій Бойко об'єднає всіх колишніх регіоналів. Опитані тижневиком експерти сходяться на тому, що майбутні президентські вибори стануть полігоном для різних маніпулятивних стратегій. А одним з вирішальних факторів гонки за посаду глави держави стане геополітика – підтримка з боку ЄС чи реверанси з Кремля. Але на перемогу зможе розраховувати лише той кандидат, який знайде власну «фішку». Заголовок статті – «Залишиться один».
Напередодні президентських виборів українців лякають реваншем. Але побоюватися його потрібно вже зараз. Адже, як наголошує в тижневику «Новое время» народний депутат Сергій Лещенко, повзуча контрреволюція щодня відвойовує свої позиції. Він вважає, що реванш – це коли Геннадій Кернес виходить сухим з води в результаті цинічного вистави, де всю брудну роботу зробив горе-суддя. Реванш – це коли у Арсена Авакова є приватна армія під керівництвом людини з довідкою. Реванш – коли силами НАБУ розкрита схема на державних тютюнових комбінатах, але фірма-«прокладка» «Народного фронту» продовжує виводити гроші на закордонні рахунки. Реванш – це коли Роттердам + щомиті наповнює кишені Ріната Ахметова і його партнера на Банковій. Реванш – це коли сім'я Юрія Бойко стає власником «Київгазу», а справу щодо вишок Бойка вішають на стрілочника, колишнього голову правління НАК «Нафтогаз» Євгена Бакуліна, який втік в Москву. Реванш – це коли путінський гаманець Аркадій Ротенберг перебуває під санкціями в США і Європі, але його забувають покарати в Україні, бо Дмитру Фірташу з ним вигідно працювати. Про інші свідчення реваншу, на думку Лещенка, йдеться в матеріалі «Схема відкату».