(Рубрика «Точка зору»)
Комісія, яка в 1920-х роках працювала над укладанням «Російсько-українського словника» під керівництвом академіків Агатангела Кримського і Сергія Єфремова, мала назву «Комісія для складання живої української мови». Словник, що до сьогодні в українській своїй частині лишається найкращою лексикографічною працею ХХ сторіччя, встиг вийти до літери «П», після чого у 1930-х роках був заборонений, а його упорядники репресовані із тавром «українських буржуазних націоналістів».
Українська частина словника базувалась на багатому лексичному матеріалі народних говірок, зібраному в різних областях, заселених українцями.
Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua
На той час українська мова була живою, тобто мовою щоденного спілкування українців, на території, значно ширшій за нинішню. Це засвідчує карта розповсюдження українських говірок (за тогочасною термінологією «Карта юнорусских наречий и говоров»), складена в 1871 році. Карту оприлюднив директор Інституту української мови Павло Гриценко під час свого виступу 13 грудня 2016 року на засіданні Конституційного суду України з розгляду справи щодо відповідності Конституції України Закону «Про засади державної мовної політики».
Діалектична мапа української мови станом на 1871 рік. Автори: П. П. Чубинський, К. П. Михальчук та К. Л. Маржецький
Мовознавець прокоментував карту і в низці інтерв’ю. «На цій карті, – зазначив Павло Гриценко, – ми бачимо величезні україномовні терени, які за площею можуть становити цілу середньоєвропейську державу: а це Кубань, Курщина, Орловщина, – територія на схід від сучасного українсько-російського кордону. До речі, Азовське море було внутрішньо українське, бо на схід від цього моря ще кілометрів зі ста функціонували українські поселення і українська мова. І там не було жодного домінування чи переважаючої більшості російських етнічних поселень». Українською мовою говорили на Берестейщині, нинішній Берестейській області Білорусі, на заході україномовні терени до операції «Вісла» поширювались на Підляшшя і доходили майже до Любліна, у східній Словаччині також були області, заселені українцями, ареал поширення української мови заходив у Румунію.
Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік
Додаток до карти країн і населення Європи професора Дітріха Шефера, 1918 рік, Німеччина
Територіальні втрати України у ХХ сторіччі
Карту 1871 року можна вважати ілюстрацією територіальних втрат, що їх зазнали українці впродовж ХХ сторіччя. Вона ж показує, що комуністична політика лінгвоциду була успішнішою за самодержавну.
За наказом Сталіна українізація в районах, які входили до РСФСР, була перервана вже в 1932 році. Голодомор, організований владою в місцевостях, заселених українцями, різко зменшив чисельність українського етносу, а більшовицька практика мовно-культурної асиміляції призвела до остаточної його ліквідації на землях колишнього заселення.
Поштова листівка із зображенням карти України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках
Сьогодні Владімір Путін везе на весілля до міністра австрійського МЗС Кубанський козачий хор. Всі етнографічні прикмети хористів – народні пісні, танці, строї – мають переконати австрійців у тому, що Кубань – «исконно русская» земля, і саме слово «козаки» як історична назва населення цього краю жодного стосунку до українців не має.
Кубань. Танцювальний виступ студентів Інституту культури в національних костюмах, Краснодар, 23 вересня 2017 року
(Розмова з українцями Кубані, 1990-і роки)
Голодомор і репресії підірвали соціальну базу української мови і в територіальних межах УРСР, однак приєднання в 1939 році західних областей, де вона повноцінно побутувала в усіх сферах життя, загальмувало асиміляційний процес «братерського» зближення українського народу з російським. Водночас інтенсивна індустріалізація Донбасу прискорила його зросійщення.
Уже в 1962 році Василь Стус, який викладав українську мову в російській школі міста Горлівки на Донеччині, в листі до Андрія Малишка писав: «У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації».
Фотографії Василя Стуса, зроблені під час першого арешту, 1972 рік
Вплив русифікації на політичну ситуацію в Українській державі
Масштабна русифікація українців і зумовлене нею послаблення національної свідомості значної частини населення згубно вплинули на політичну ситуацію після здобуття незалежності.
В нових політичних умовах представницької демократії розшарування людності за мовою спілкування, а відтак значною мірою і за ціннісними та цивілізаційними орієнтаціями, заблокувало можливість привести до влади політиків із державницьким мисленням, здатних очолити побудову держави, незалежної від колишнього імперського центру.
Влада України не спромоглася за всі роки після розпаду Радянського Союзу перекрити головні канали русифікації і цим убезпечитись від новітніх неоімперських зазіхань Росії на наші землі.
Трагічні передбачення загроз для української мови, а відтак і для нації, що про них писав Василь Стус з Горлівки і які нині справдились у цьому місті, як і на всій окупованій частині Донеччини, де російські окупанти разом з місцевими колаборантами зачищають захоплені області від будь-яких проявів українства, на превеликий жаль, не втратили актуальності і для інших областей.
Акція на підтримку української мови у Києві (архівне фото)
Російськомовні середовища великих міст як загроза цілісності держави
Небезпека закорінена не так у загальних, приблизно однакових показниках вживання української і російської мов, як в характері їх просторового побутування.
Як і в 1960-х роках, жива українська мова, тобто мова повсякденного спілкування, найбільше поширена в селах. Що ж до міського населення, то тут спостерігається така закономірність: чим більше місто, тим менше його мешканців вживають українську мову в родинному, і особливо позародинному повсякденному спілкуванні. В сучасному постіндустріальному суспільстві мовну поведінку і мовно-культурні орієнтації населення диктує місто, а не село. Відтак великі міста, зросійщені в період колоніальної залежності України від Росії, лишаються потужними центрами процесів самоасиміляції й розповсюдження їх на всій території країни. Це уможливила й очевидна нездатність керівної еліти зупинити русифікацію шляхом реалізації відповідного мовного законодавства.
Російськомовні середовища мегаполісів впливають на невеликі міста і селища, особливо на ті, що розташовані у приміських зонах, поряд із вузловими залізничними станціями, великими промисловими об’єктами. Під цим впливом тут поширились гібридні форми українсько-російського усного мовлення, наш сумнозвісний суржик, «кровозмісне дитя білінгвізму», що виник внаслідок намагань носіїв українських говірок пристосуватися до російськомовних мешканців мегаполісів. Суржикомовні середовища таких містечок слід розглядати як перехідні від україномовної до російськомовної комунікації.
Мій досвід обговорення зі студентами на заняттях з соціолінгвістики мовних ситуацій їхніх рідних населених пунктів засвідчує, що, переїжджаючи до великих міст, вихідці із провінційних містечок і селищ у переважній більшості переходять під тиском оточення на російську мову спілкування.
У багатьох студентських роботах описані ситуації перемикання мовного коду, до якого вдається молодь із суржикомовних містечок, пристосовуючись до київського середовища. Ось одне з таких свідчень.
Альона П., що походить з міста Узин на Київщині, зазначає: «На основі власних спостережень можу стверджувати, що серед населення мого міста сформувався та закріпився стереотип, що українська є мовою спілкування в селах та в невеличких містах, а у великих містах варто спілкуватися російською. Особливо помітною роль російськомовного міста у впливі на особистість стала при зустрічах колишніх випускників моєї школи. Мене вразило, що люди, які декілька років тому займали перші місця на Всеукраїнських олімпіадах з української мови, які спілкувалися лише українською в побуті, нині говорять російською (причому серед них є декілька філологів української мови)».
Під час військового параду з нагоди 27-ї річниці Незалежності України на Хрещатику в Києві, 24 серпня 2018 року
Безперечно, нині в колективних настановах і настроях нашого суспільства відбуваються великі зміни. Після російської агресії все більше громадян починають усвідомлювати значення української мови і культури для збереження своєї території і цілісності держави. В Києві українська мова навіть без підтримки місцевої влади відвойовує все більший комунікативний простір. З'являється надія, що принаймні в столиці на наступних виборах переможе кандидат, для якого гасло «Україна – понад усе!» буде наповнене правдивим смислом і готовністю взяти на себе відповідальність за долю всієї спільноти.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода