(Рубрика «Точка зору»)
Тетяна Попова
Журналісти традиційно перебувають на передовій будь-яких подій у державі. І навіть здатні впливати на її розвиток. Саме через це вони стають мішенню з боку тих сил, які не зацікавлені в чесному й неупередженому висвітленні подій. Останнім часом з’явилися певні негативні сигнали, навіть тенденції, які здатні поставити під сумнів наші з вами права на доступ до об’єктивної інформації та захист від брехні чи маніпуляцій.
Нездорова тенденція
Мої колеги з журналістського середовища почали все частіше звертати увагу на тенденцію нездорового поділу та атак на журналістів, що актуалізувалися з 2016 року.
На думку тих, хто самовільно бере на себе право судити, «правильний журналіст» – це не тільки той, хто не співпрацює з «неправильними ЗМІ», критикує російського агресора, висвітлює зусилля української армії. Але також у неформальному переліку вимог часто додаються: що не можна критикувати владу (інакше це розхитування суспільства й підтримка агресора). Що треба погоджуватися з усіма обмеженнями свободи слова (привіт зп 6688). Слід заплющувати очі на деякі «фейки», маніпуляції, контроль дзвінків, локацій та листування, як з Наталкою Седлецькою з програми «Схеми», та фізичне насильство.
Якщо журналіст пробує поставити під сумнів прозорість неоднозначних закупівель із держбюджету, історичні маніпуляції деяких «модних» псевдоісториків, діяльність екстремістських організацій націоналістичного (чи не в інтересах Росії?) спрямування, політичних лідерів, які загралися. І одночасно буде безпристрасно висвітлювати питання реформ, боротьби з корупцією, історичного минулого, ЛГБТ-спільнот, проблеми переселенців, свободи слова тощо – такий журналіст має реальний шанс бути звинуваченим у співпраці з «п’ятою колоною» в Україні, олігархами чи спецслужбами десятка країн світу.
Хтось просто формує «чорні списки» тих, чия журналістська діяльність стає перепоною в реалізації їхніх амбіцій. Наприклад, коли активізувалися дії громадських організацій націоналістичного спрямування проти соціальних груп за національною ознакою, то причетні до висвітлення цих подій журналісти опинилися серед тих, кому надходили погрози. Досить неупереджено висвітлити діяльність того чи іншого політичного діяча/чиновника (наприклад, про його недавнє минуле чи корупційну складову в держзакупівлях) і журналіст відразу отримує «звання» на зразок «руки Кремля». Коли журналісти починають ставити неприємні запитання представникам чинної влади, у Верховній Раді виступають з ініціативою 6688 чи заборони доступу ЗМІ в кулуари парламенту. Абсурдність ситуації доходить до того, що факт співпраці журналіста з конкретним ЗМІ автоматично зараховує його до «правильної» (сприяти, пускати, надавати інформацію) або «неправильної» (заборонити, облити брудом) категорії. А у випадку деяких деяких зп 6688 буде ще легше поділити ЗМІ та їхніх співробітників на «правильних» та «неправильних» і в «on-line» режимі блокувати їхні публікації, а журналістів називати вже «терористами».
Пересічному журналісту, який бажає працювати в українських ЗМІ, доводиться і так одночасно враховувати редакційну політику, забаганки власника ЗМІ.
Ще сумно, що часте використання ярлику «агент Кремля» ускладнює боротьбу з реальними російськими агентами. Тому що владі та політикам просто перестають вірити, як у сумнозвісному анекдоті про хлопчика та вовків.
Не забувати про головне
У спробах деяких сил «розставити» журналістів по різні сторони барикад ми не повинні забути про головні чинники, які впливають на роботу ЗМІ. Важко погодитися з ситуацією, коли в Україні не припиняються фізичні погрози й протиправні дії щодо журналістів, які намагалися інформувати суспільство про ті чи інші дії представників влади (згадаймо атаки на журналістів та громадських активістів в останні місяці в Одеській та Херсонській областях).
Операція з журналістом Аркадієм Бабченком нагадує нам, що в переліку зусиль країни-агресора щодо дестабілізації суспільно-політичної обстановки в Україні журналісти є і будуть однією з першочергових цілей. Відповідно, кращим стримуючим чинником для наших ворогів мають бути зусилля держави, в першу чергу правоохоронних органів, щодо захисту представників ЗМІ і безумовного розкриття й припинення випадків протиправних дій проти них. До речі, у справі щодо вбивства Шеремета досі слідство буксує. На запит постраждалої Олени Притули справу так і не перекваліфіковано на теракт і не передано в СБУ.
Невипадково наша країна продовжує залишатися на малопрестижних позиціях різноманітних світових рейтингів щодо свободи слова та безпеки журналістів.
Що можна запропонувати?
Набір доцільних кроків з боку держави й суспільства є досить логічним і простим. Першу «скрипку» має відігравати політична воля керівників держави щодо застосування всіх норм та правил, які сприяють діяльності ЗМІ на рівні цивілізованих стандартів і одночасно захищають нас від фейків та маніпуляцій. Мені здається, що саме влада напередодні виборів, маючи обов’язок створити умови для чесних перегонів кандидатів та вільного волевиявлення виборців, просто зобов’язана вжити заходів, щоб політичні пройдисвіти не перетворили ЗМІ та журналістів у знаряддя для брудної й протиправної діяльності. Варто відродити надійний координаційний орган на кшталт ІАЦ РНБО зразка 2014 року. І там у режимі 24/7 відбивати інформаційні атаки на країну з боку маніпуляторів із РФ й координувати щоденну роботу органів державної влади з журналістами.
Також у передвиборчий період доцільно ініціювати посилення правової відповідальності за поширення фейкових новин, перешкоджання законній професійній діяльності журналістів і протиправне залучення їх до дій, які не мають нічого спільного з діяльністю ЗМІ.
Нагадаю, в українському законодавстві поки що відсутні положення щодо фейкових новин. Тому, розвиваючи національне законодавство щодо протидії фейковим новинам, ми маємо не вигадувати нові диктаторські закони на кшталт №6688, а взяти на озброєння кращі європейські практики.
ЗМІ та журналісти за визначенням не сприймають будь-якого стороннього втручання у свою діяльність. Тому зростає значення внутрішніх чинників їхнього саморегулювання, в першу чергу через діяльність громадських організацій, які об’єднують журналістів і представляють їхні інтереси. Важко погодитися з нинішньою ситуацією, коли деякі громадські організації витрачають час та енергію на якусь дивну і нездорову конкуренцію між собою замість об’єднання зусиль і просуванню інтересів журналістів. Треба розуміти, що підігрувати корупціонерам у роздмухуванні ворожнечі в журналістській спільноті врешті-решт обернеться і проти них самих. І хто тоді буде готовий їх захищати?
Тетяна Попова – експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека», колишній заступник міністра інформаційної політики України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода