Оглядач американського видання The New York Times розповідає про непередбачувані наслідки війни на сході України у вигляді нападів диких тварин на місцевих жителів. На сторінках ізраїльської газети Haaretz йдеться про відродження єврейської культури в Одесі. Західна дослідниця Мелінда Герінґ у статті для аналітичного центру Atlantic Council пояснює, за якою саме схемою існує корупція в Україні.
Оглядач американського видання The New York Times розповідає про непередбачувані наслідки війни на сході України. Справа в тому, пише автор, що через заборону полювання, на людей почали нападати дикі тварини, серед яких – вовки.
41-річний Олександр Подлєсний, житель Успенівки, став жертвою таких непередбачуваних наслідків війни, яка стала причиною загибелі більш ніж 10 тисяч осіб. У грудні він вийшов на ґанок будинку, щоб нагодувати своїх тварин, але на нього напав дикий вовк.
«Мисливство заборонене в районах, що розташовані в 40 милях (приблизно 64 кілометри – ред.) від лінії фронту, щоб звести до мінімуму плутанину щодо того, хто і по якій цілі стріляє. В результаті збільшується кількість фазанів і зайців. А хижаки, такі як лисиці та вовки, з’являються у більшій кількості і наближаються до людей та свійських тварин у сільській місцевості», – пояснює автор.
Подлєсний провів у лікарні два тижні, крім того, робив уколи проти інфекції. Тепер про ситуацію йому нагадує шрам та фотографія в телефоні вовка, якого застрелив сусід під час нападу.
Селяни та мисливські організації занепокоєні безпекою своїх дітей, собак, кішок, овець, курей, качок та інших тварин. Вовків також підозрюють у вбивстві дев’яти собак, йдеться у статті.
А ходити в поле із гвинтівкою в руках під час бойових дій може бути дуже небезпечно – є ризик стати жертвою снайперів або підірватися на міні, мовиться у статті.
На сторінках ізраїльської газети Haaretz йдеться про відродження єврейської культури в Одесі. Якщо знати де шукати, то привиди єврейського минулого Одеси можна знайти в кожному куточку – від піцерії «Хава нагіла» до єврейських жартів та ідишу у діалекті місцевих жителів, зазначає автор.
Сьогодні місто переживає «золотий вік», але так було не завжди, мовиться в статті. Напередодні Другої світової війни третина населення міста складали євреї – близько 200 тисяч осіб. Тепер вони складають більш ніж 3 відсотки – 45 тисяч переважно асимільованих євреїв. Більшість з них є світськими людьми та походять зі змішаних сімей. Часто можна почути «моя мама – єврейка» або «моя бабуся – єврейка», додає автор, і люди можуть не усвідомлювати, що за єврейським релігійними законами вони також є євреями.
Після Голокосту, в якому лише за перший місяць румунської та німецької окупації вбили близько 100 тисяч євреїв, продовжує автор, почалися роки радянської окупації, що сприяло знищенню та придушенню єврейської громади. Хто міг, їхав в пошуках свободи до Нью-Йорка та Тель-Авіва. Чітких даних про кількість євреїв, які у 1990-х переїхали в Ізраїль саме з Одеси, немає. Проте сьогодні приблизно півмільйона ізраїльських громадян простежують своє походження з України, пише автор.
Один з них – Марат Пархомовський, ізраїльській кінорежисер, який приїжджав на щорічний міжнародний кінофестиваль до Одеси у липні. Він покинув Одесу 28 років тому, коли йому було 10, але цьогорічний переліт тривалістю в 2,5 години став для нього подорожжю у часі на три десятиріччя назад.
Тепер Одеса, яка запам’яталася йому радянським містом із необароковою архітектурою, перетворилася на гучний торговельно-туристичний центр із бутіками та хіпстерськими кав’ярнями на Дерибасівській.
«Це місто інтригує. Я хочу краще його пізнати», – каже режисер.
Історія Одеси також є історією Тель-Авіва, зауважує автор. Ще задовго до заснування держави Ізраїль єврейська громада в Одесі збирала гроші на землю, на якій заснували Тель-Авів. Одеса також була батьківщиною багатьох видатних єврейських інтелектуалів.
Релігійне єврейське життя в Одесі також відроджується – в ньому є три синагоги, кожна з яких має свою історію. Бродська синагога, наприклад, була побудована ще в 1863 році, але повернули її євреям лише два роки тому після століття державного контролю.
Головний редактор The Odessa Review Владислав Давідзон, тим часом, зауважує, що в Одесі і загалом в Україні до єврейської громади ставляться набагато толерантніше, ніж в інших європейських містах. «Виходячи з мого досвіду, рівень антисемітизму тут найнижчий в Європі», – каже Давідзон.
Культурному обміну між Україною та Ізраїлем також суттєво сприяє безвізовий режим, наголошується у статті.
Західна дослідниця Мелінда Герінґ у статті для аналітичного центру Atlantic Council пояснює, за якою саме схемою існує корупція в Україні. Сьогодні в багатьох статтях можна прочитати про величезну і вічну корупцію в Україні, проте це також надзвичайно нудно, зважаючи на той факт, що ніхто не пояснює, як саме вона діє.
У квітні аналітик зустрілася із українським журналістом-розслідувачем Олексою Шалайським, який детально розповів їй про те, як працюють корупційні схеми в Україні. Він знає, про що говорить, адже сам викриває чимало випадків, йдеться у статті.
Шалайський зазначив, що проблема полягає в тому, що чиновники все ще вірять, що повинні красти, міністри використовують державні кошти для підготовки схем, які збагачують їх, а також невелику групу «недоторканих», які розробляють схеми у своїх міністерствах.
У кожному міністерстві, за його словами, є три категорії людей: «недоторкані» люди, які розробляють схеми, «доторканні», які відкриті для хабарів, але які все ж можуть бути предметом переслідування, а потім йдуть ті, хто повинен грати за правилами.
До Євромайдану приблизно 30 відсотків людей у середньому державному міністерстві були «недоторканими», 30 відсотків були відкриті для хабарів, а 40 відсотків керувалися законом, говорить Шалайський. Після Майдану цей коефіцієнт, за його словами, змінився: кількість «недоторканих» скоротилась до 10 відсотків, кількість «хабарників» залишалася незмінною – 30 відсотків, а 60 відсотків могли піти у в’язницю. Таке співвідношення залишалося до осені 2016 року, потім ситуація знову змінилася, додає він.
«Немає покарання», – пояснює журналіст-розслідувач. Він підозрює, що невдача в реформуванні судової реформи змусила людей вдаватися до старих методів, йдеться у статті.